«Дітей не вибирають, як на базарі», або Чим живе дитячий притулок у Рожищі

Чотирічний Коля уже три тижні живе у Рожищенському притулку. Мама у нього є. Але вона поїхала до Польщі, аби заробити гроші. Привела дитину у службу у справах дітей і попросила прилаштувати сина у «якийсь притулок». У Колі світле, як сонце, волосся. Милий, тихий, спокійний, розумний. Але без мами –  нещасливий. «У вас є номер телефону мами? А мама дзвонила?» – по кілька разів питає.

Один раз жінка подзвонила Колі і пообіцяла, що забере його.

Кожна дитина з чотирьох тисяч, які тут жили з моменту відкриття притулку, лишила в цих стінах частинку своєї історії. І притулок пам’ятає кожну з цих історій до дрібниць. Бо вони незвичайні й прісні, до яких звикли наші діти, коли просять купити дорогі речі. У цих дітей інші цінності – бути щасливими. Попри все.

Журналісти Інформаційного агентства «Конкурент» завітали до дітей не з порожніми руками. Діти надзвичайно були раді солодощам, а ще більше – увазі. Дякували, посміхалися.  Дітей тут 29. Усі вони різного віку. І ніхто з них не потрапив у притулок з доброї волі. На перший погляд, ситі, гарно вдягнені, доглянуті. Але когось з їхніх батьків у цей момент позбавляють батьківських прав, на когось оформляють опікунство, когось, можливо, все ж забере мама, бо їй дадуть випробувальний термін.

–  Якщо дитина отримує статус, то не затримується тут ні на один день. Маленьких дітей одразу забирають в інші сім'ї. Старших – ні. Але не тому, що їх в сім’ю не хочуть, а тому, що вони в 15 років не можуть звикнути в новій родині і відмовляються від усиновлення. Вони поступають в училище і вже там ними опікуються. Зазвичай у них є бабуся чи дідусь і діти мають змогу до них приїжджати, – розповідає методистка Неля Прокопчук.

Каже, що у притулок часто телефонують і питають, чи є дитина для всиновлення. Проте тут такої інформації не надають.

–  Немає такого, що ви, наприклад, приїхали і кажете, що хочете всиновити дитину і йдете вибирати з-поміж тих, що є. Уявіть, як діти сприйняли б, що їх вибирають, як на базарі. А чому вибрали того чи ту, а не мене? Перш за все, ми дбаємо про інтереси дітей. Тому до нас приїжджають з направленням до конкретної дитини, –  пояснює методистка.

Колись у притулку була чотирирічна Мирослава з Маневицького району. Її хотіла всиновити пара з Луцька. Але дівчинка ніяк не хотіла йти на контакт. Вчепилася у руку Нелі Прокопчук. Правда, взяла шоколадку від незнайомої тьоті і почала її розгортати.

– Не їж зараз, бо забрудниш мені шубу, –  сказала потенційна мама. І ця деталь могла стати останньою краплею у рішенні маленької Мирослави, бо скільки не приїжджало до неї подружжя, скільки усього не дарували – вона їх не сприйняла.

А потім приїхала інша родина – чоловік з дружиною та батьки чоловіка. На жаль, подружжя не могло мати дітей.

–  Вони зайшли, а мені аж недобре стало: якби я не знала, то сказала, що це прийшов її тато. Потім вийшла мама того чоловіка вся в сльозах і, ридаючи, промовила: «Господи, та ж дитина на нас схожа, як дві краплі води». Мирослава йшла на руки до всіх і в той же день захотіла з ними поїхати, – пригадує методистка. Розповідає і не скупиться на сльози. Бо хоча це лише одна із тисячі щемливих історій, вона й досі викликає такі емоції.

Нашу розмову перебиває той же Коля, який знову цікавиться, чи телефонувала його мама. І йде. Несучи у своєму маленькому серці розчарування.

–  Колюнчику, мама тебе не забула, – каже йому Неля Прокопчук, проте на її слова він не реагує.

У цей момент біля нас приземляється літак із пінопласту і вдаряється об землю. Його запустили два хлопчики. Посміхаються. Бо, мабуть, зробили це навмисне.

Цим двом братикам на вигляд 4 і 6 років. І їм тут ліпше, аніж удома.  Зараз їхня мама влаштовує особисте життя, але діти не сприйняли вітчима, тому опинилися тут.

–  Якщо мама буде з ним жити, додому я не повернуся, – заявив старший.

І мама зробила свій вибір.

Трьох дітей нещодавно привезли з Луцького району. Їхня мама перебуває на лікуванні у психлікарні. Але тут ситуація дещо ліпша, бо їх обіцяє забрати бабуся.

На гойдалці сидить Настя. Їй – 13. І тут вона також не із власної волі. У притулок звернулася мама дівчинки, адже не знає, що з нею робити. У житті Насті  з’явився дорослий чоловік – така собі її перша любов. І щоб вплинути на цю ситуацію, змусити дівчину забути його, мама попросила тимчасово прийняти Настю у притулок. Вихователі кажуть, що з дівчинкою ніяких проблем немає.

Діти гуляють на вулиці. Менші їздять велосипедами, спускаються на гірці, гойдаються на гойдалці. Старші грають м’ячем, інші сидять у альтанці. Альона  ж сидить на сходах і читає книжку. У неї – красиві блакитні очі. Каже, що у притулку все добре, але вона сумує за домом. Мама Альони поїхала до Польщі і лишили її на тітку, проте та потім вирішили віддати дівчинку у притулок.

–  Щоб з користю провести час, я читаю. Зараз читаю «Шлях до саду», –  каже Альона.

–  Такі діти в нас рідкість. Бібліотека гарна, але ніхто не читає, на жаль, –  розповідає Неля Прокопчук.

Вихователька приносить великий пакет м’яких іграшок. Це хтось приніс у притулок. Комусь вони уже не потрібні, а дітям – радість.

–  Тимофійчику, їсти не хочеш? – то вже вихователі збирають дітей на обід.

–  Хочу, –  відповідає малий і їде велосипедом до входу в приміщення.

Потім мені розкажуть, що з 5-річним Тимофієм насправді дуже важко. Це єдина дитина у притулку, яка ігнорує абсолютно всі правила. Хлопчик – ромської національності і звик жити дещо інакше.

Діти йдуть на обід. Один хлопчик підбігає до Нелі Прокопчук і питає, коли можна зателефонувати мамі. Жінка обіцяє, що обов’язково їх зв’яже.

Ми йдемо вузькими довгими коридорами притулку. Саме приміщення – велике і просторе. Вражає, що три десятки дітей мають можливість комфортно себе почувати.

На першому поверсі – маніпуляційна, де при поступленні оглядають дітей, приміщення чергового, пральня, їдальня, карантинна група, де діти знаходяться до того часу, поки не будуть готові усі аналізи.

Медсестра Світлана Присяжнюк працює цілодобово.

Червоні стільці в актовій залі чомусь не асоціюються із святами, які тут відбуваються. Привертає увагу обдертий метал на ніжках. Такий обдертий, як ото долі майже кожної дитини у закладі. 

Актова зала потребує ремонту, бо тут його ніколи не було. Якщо негода, то діти тут проводять час. Тут телевізор, караоке, ігри, відбуваються концерти.

На другому поверсі дві основні групи – молодша і старша. Тут  облаштований невеликий зелений куточок. Бо є такі діти, які не знають, що таке вазони.

–  Отут у нас, як ми жартуємо, – резиденція молодших, – розповідає Неля Прокопчук.

Тут проходять заняття та дозвілля дітей. Є багато іграшок, телевізор, але найбільше діти люблять басейн з кульками. Старий, обшарпаний, але потрібний дітям.

Санвузол окремий від старшої групи, бо так зручніше.

У спальні дівчат сумно сидять на ліжках їхні улюблені іграшки. Незабаром тиха година і вони повернуться на свої місця. Якщо хтось не хоче спати, то проводить час за межами спальні, аби не заважати іншим.

–  Ми намагаємося якомога більше задіювати дітей – щось вони ліплять, вишивають, малюють. Коли приїжджають волонтери, то ліплять вареники, сад садили, їздили у піцерію, де самі ж робили піцу, їздять також на різні екскурсії, –  доповнить потім розмову керівник закладу Леонід Матвійчук.

Атмосфера у притулку дуже привітна. Умови – наближені до домашніх. Цікаво, що на жодних дверях немає ніяких табличок. Навіть на дверях керівництва. Бо, кажуть, удома тих табличок також немає.

Справжньою розкішю для притулку є спортзал, який облаштувала дитяча християнська місія.

Поряд – кабінет психолога. Ліна Прус займається з усіма дітками, які потрапляють у заклад. З кимось потрібно довго займатися, одні адаптовуються швидко. Познайомившись з дитиною, психологиня часто дає рекомендації вихователям. 

Йдемо у їдальню. Тут приготували смачний борщ з капусти, картопляне пюре, курячу відбивну і салат. Потім я також матиму нагоду це спробувати. І варто відзначити, що годують тут дуже смачно.

Діти за столом вовтузяться та з нетерпінням чекають їжу. Один з хлопчиків починає тихенько плакати – у нього відібрали шматок білого хліба. Проте малого швидко заспокоюють, приносячи йому інший шматок.

Неля Прокопчук пригадує фрагменти зі свого дитинства, коли мама кликала їсти, а вона не хотіла чи казала, що їжа не смачна:

– Зараз мені за це соромно. Бо зараз бачу, що багато дітей не мають елементарного.

Жінка у закладі працює понад 19 років. Була досить успішним вчителем у школі в Переспі. Проте вирішила піти працювати у притулок.

–  Поки я тут не працювала, я просто не уявляла, що у дітей можуть бути такі ситуації. В школі я абсолютно по-іншому їх сприймала: сидять на перших партах у білих бантах, гарно одягнені. Якщо когось не було у школі, то я навіть про це не задумувалась, на жаль. Коли прийшла сюди, я зрозуміла, що дитина могла не йти в школу, бо їй не було що вдягнути, або в неї якийсь не такий одяг і з неї всі сміялися, або мама вживала алкоголь. Я жила у своєму світі та не знала, що десь є такі історії. Викладати дітям предмет, звичайно, треба. Але коли дитина голодна і коли вона не має де жити, то це важливіше за українську мову і літературу. Тому я почуваю себе тут потрібною. Зразу було морально важко. Тепер я розумію, що мої емоції дитині не допоможуть. Тому не треба плакати при них. Потрібно бути сильнішою, – розповідає.

Керівник закладу пригадує неприємну історію, яка трапилася ще кілька років тому. 

– Я порівнюю наш притулок з атомною елекстростанцією. Працюємо безперервно, як і там. І є таке, як небезпека, – хтось щось зробить з дітей, і воно є вибухонебезпечним. Що заважає дитині прийти сьогодні та придумати, що щось сталося? Як було три роки тому, наприклад, – розповідає директор Леонід Матвійчук.

А три роки тому мало не всю країну сколихнула звістка про те що у притулку нібито у десятьох вихованців виявили сліди побиття та крові на одежі. Троє дітей заявили про сексуальні домагання з боку керівництва установи. Про це в мережі Facebook тоді написала омбудсмен Людмила Денісова. Але резонансну справу закрили у лютому 2019 року через відсутність у діях складу злочину. Цю інформацію ІА "Конкурент" підтвердили у поліції. 

А подія трапилася у серпні 2018 року, коли у притулок приїхали представники омбудсмена з прав людини з перевіркою. Вони захотіли поспілкуватися з дітьми наодинці, хоча зазвичай це робиться у присутності психолога. Згодом перевірка заявила, що встановила факти фізичного насилля та сексуального домагання щодо дітей. Чоловікові кілька разів сказали писати заяву на звільнення, проте той відмовився.

Зі слів директора, напередодні був інцидент: він ввечері приїжджав у притулок на виклик чергового, бо четверо дітей дебоширили. Їх вдалося вгамувати, розвівши дітей по різних кімнатах. На цьому інцидент був вичерпаний. Але наступного дня ці діти поскаржилися на керівництво.

На час слідства Леоніда Матвійчука не відстороняли від роботи, як це було сказано на фейсбук сторінці Людмили Денісової.

–  Вона стверджувала, що 14 людей в колективі знали, що тут твориться, і всі мовчали. Але цим людям треба дякувати за те, що вони працюють з цими дітьми. У нас є діти з кримінальним минулим, діти-підлітки, а ще батьки серед ночі згадують, що у них є діти, і починають нам телефонувати. Це надзвичайно складна робота, –  розповідає Леонід Матвійчук.

Як стверджує керівник, тоді були й інші спроби звільнити його з посади. 

"Перевіряли, скільки було усиновлених дітей, скільки – прийомних, кого прилаштували в навчальні заклади. А потім звинуватили, що у нас нібито зникло семеро дітей. Розумієте, не написали, що діти самі залишили притулок, а саме – зникли. Але за кожне залишення дітей з притулку прокуратура проводить перевірку. Тобто дитина просто так зникнути не може", – пояснює.

У результаті порушені кримінальні справи закрили за відсутністю ознак кримінального правопорушення. Ні спростувань, ні вибачень, зі слів директора закладу, ніде не було. Мовляв, нічого й не сталося.

Зараз заклад працює, забувши про цю історію. Як і раніше, сюди привозять дітей, з якими працівники притулку перебувають 24 години на добу. Вони ніколи не замінять цим дітям маму, але усіма силами намагаються робити їх максимально щасливими. 

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: 

• Для інтернату в Голобах і притулку в Рожищі не можуть знайти очільників 
• Дочка втекла з дому, аби батьки не забрали подаровані гроші: історії волинської поліції, яка опікується дітьми 
• «Усиновлювати хочуть красивих і здорових», – розповіли, як у Луцьку живуть діти-сироти