Від вітряка до «турецької кавомолки»: романтика професії питлівника*

Україна – найбільша житниця Європи. Тож не дарма жовта смужка на нашому прапорі символізує золоті українські поля. Та перш ніж зерно перетворюється у запашний хліб – воно проходить довгий шлях крізь руки людей рідкісних професій. Одна з них – питлівник. Це той, хто своєю щоденною працею перетворює зерно у борошно.

М’який багет, з яким ми снідаємо зранку, скиба чорного хліба до борщу в обід чи солодкий зерновий круасан до кави під час прогулянки містом – все це починається з борошна, виробництвом якого займається питлівник.

Журналісти сайту новин Луцька і Волині «Конкурент» спільно з групою компаній ТМ «Вілія» продовжують серію публікацій про особливих людей, які творять історію найбільшого на Волині агропідприємства. Про особливості своєї рідкісної професії розповідає лучанин Валерій Маркус, який вже майже 40 років займається цією відповідальною справою. Останні 15 років пан Валерій творить історію «Вілії», яка не просто продовжує свою надважливу роботу у ці скрутні воєнні часи, а навіть нарощує потужності, щоб забезпечити хлібом всю Україну, і не тільки.

– Коли говорять про перетворення зерна у борошно, мені уявляються козацькі часи, коли були ще вітряки, і здається, що ця професія досить давня. Вона дуже наближена до генетичного коду українця-землероба. Чи перегукується у вас ваша професія з козацтвом, відчуваєте у собі козацьке коріння?

– В мене прізвище дуже рідкісне, у Луцьку всього три чи чотири людини носить таке прізвище. Маркус – це прізвище латвійського походження. Ми достеменно не знаємо, як воно потрапило на Волинь і навряд мені вдасться відшукати козацьке коріння.

 – Професію питлівника зустрічаєш не так часто. Що означає сьогодні працювати на млині?

– Якщо одним реченням, то питлівники роблять борошно і манку. А взагалі, ми здійснюємо контроль за додержанням режиму ведення технологічного процесу підготовки, розмелювання зерна, слідкуємо за правильною експлуатацією технологічного устаткування, за раціональним використанням зерна згідно з розрахунковими нормами. Звичайно на зміні я працюю не сам, а з помічником, який допомагає контролювати усі процеси.

Коли я прийшов на цю роботу, «Вілія» тільки починалася. То був якийсь 2006 чи 2007 рік. Ми працювали за договором, це був такий собі підробіток. А потім ми змонтували у Млинові млина. Тоді Євген Степанович (Євген Дудка, власник групи компаній ТМ «Вілія» – ред.) попросив розрахвуватися з основної роботи і перейти на «Вілію». 

– Чому ви погодилися на його пропозицію?

– Двоє дітей навчалися в університеті, і потрібні були гроші. На державній роботі заплату не платили, а тут мені запропонували хороші умови. Так я сюди і потрапив. Я монтував і налагоджував два млини – у Млинові і у Луцьку, і знаю про млини усе. 

– Що таке керувати млином у наш час? 

– Треба, щоб завжди працювали два ока і два вуха. Ти повинен все бачити і чути. Якщо щось пішло не так – зразу міняється зук. Тут усе гуде. Це як помістити у голову пральну машинку, яка постійно працює. А коли звук міняється – значить, щось працює неправильно. 

В тиші мені вже навіть некомфортно. Коли приходжу додому - вмикаю телевізор, щоб заснути. 

– Чи буває вам важко? 

– Мені вже пішов 60-й рік. Яке важко? (сміється – ред..). Вже воно все ввійшло у звичку і робиться автоматично. 

– А що взагалі може піти не так на млині?

– Ой, та різне. Борошно може бути перезволожене, не та якість може бути. Ось тоді ми починаємо бігати – шукати проблему, переналагоджувати процес. 

– Коли все налагоджено ідеально, чи буває час, коли ви просто сидите і слухаєте млин?

–  Таке буває вкрай рідко. Але ідея, коли начальник приходить, а людина сидить – значить, все працює добре – мені подобається. 

– Розкажіть детальніше про цей процес: як зерно перетворюється у борошно?

– Зерно надходить з виробничого елеватора до борошномельного комплексу. Проходить двоетапне очищення та двоетапне зволоження з послідовним відволоженням у бункерах. Після цього зерно потрапляє у розмельне відділення, де відбувається розмел пшениці у борошно. За допомогою спеціальних машин зерно та продукти його розмелу,  перетворюються в борошно різних сортів, а саме вищого та першого ґатунку. Також на цьому етапі відбирається манна крупа. Якість борошна напряму залежить від якості зерна.

– А якщо сталася якась поломка на млині – ви її самостійно усуваєте?

–  Останнім часом нам допомагають приїжджі майстри, але раніше ми завжди самі усували несправності. Як наладчики й слюсарі – ми слідкуємо за обладнанням.

– Коли ви дивитеся на борошно?

– Кожну годину. Перевіряємо білість, якість. У нас стоять прибори, які показують, чи треба бігати, чи ні. Якщо якість не відповідає стандартам, доводиться бігати. Крупність помолу і решту параметрів контролювати легко – на обладнанні є відповідні сита. Проблеми можуть виникнути хіба з білістю. Наприклад, ми робимо борошно класу «Екстра», в якому за стандартами має бути 62 одиниці білості, а білість може впасти до 60 одиниць. Тоді ти вже починаєш налаштовувати млин, щоб він працював краще. 

У нас є три сорти борошна: «ВЗП» – 58 одиниць білості, «Вілія» – 60 одиниць білістю, і «Екстра» – 62-63 одиниці. На виробництво кожного сорту треба відповідно переналаштовувати млини. 

– Різницю між ними можна побачити неозброєним оком?

– Ну звісно! Якщо ви робите вареника, і він виходить рябим – це ж видно. Вареник має бути білим або жовтим. Тоді борошно хороше. І так по варениках можна легко побачити різницю. Бо вже коли робите якісь оладки чи млинці, туди додається ще багато всього, і різниця стає непомітною. 

– Ви вдома щось готуєте з того борошна, яке робите?

– Звичайно! Я особисто не готую, а от жінка моя готує. Ми підтримуємо своє, і знаємо, що воно добре. Найсмачніше з цього борошна виходять вареники з вишнями і чорницями. 

–  До речі, а де в Україні навчають вашій професії, де здобували освіту ви?

– Раніше таких фахівців готував Львівський політехнічний університет, Могилів-Подільський технікум, Одеська академія тощо. Загалом – навчальні заклади, які готують спеціалістів хліборобної промисловості. Моя освіта – це мій досвід, набутий роками.

–  А який у вас загальний досвід роботи питлівника?

–  Загалом я працюю з 1980 року, а на такому виробництві – з 1986. А саме на «Вілії» я працюю з 2007 року. Починав я роботу на КХП-2 з того, що відновлював елеватор з колегами, а у Млинові уже монтували млин. З самого початку я не був питлівником – спочатку працював монтажником, потім наладчиком, а коли у Млинові з’явився перший млин – я там і залишився. Але знову ж таки не питлівником, а начальником лінії виробництва борошна. Так називалася посада. Навіть не знаю, коли з’явився термін «питлівник» і хто його придумав (сміється – ред.). 

– А що вам найбільше подобається у вашій роботі?

– Насправді, сама робота досить цікава. Адже коли із зерна виходить борошно – ти бачиш те, що зробив своїми руками. Коли працюєш на заводі за конвеєром – ти як робот. А тут – кожного разу щось інше. Зараз будемо готувати борошно для відправлення до Польщі. А зерно наше вже їздить за кордон.

– Відразу, коли відсвяткуєте 60 років – підете на пенсію?

– Інколи така думка з’являється. Мені 31 травня виповнилося 59 років. І все-таки, поки є робота – чому ж не працювати?

– Чи змінилася ваша робота під час війни?

– Ні, як працювали – так і працюємо. Виробництво не зупинилося, а навіть навпаки наростило об’єми виготовлення борошна, адже почали допомагати постраждалим від війни регіонам. Зокрема, відправляли борошно та зерно на Схід і Південь. 

Цей млин ми жартома називаємо «турецькою кавомолкою». А минулого року компанія розпочала будівництво нового сучасного млина Bühler. Якщо порівняти, то на сьогодні у нас потужність виробництва борошна за добу становить 60 тонн, новий млин буде працювати із потужністю 150 тонн.

– А чим ви займаєтеся у вільний від роботи час?

– Зараз я приходжу додому тільки поспати. Останнім часом роботи додалося, оскільки потрібно забезпечувати борошном нашу країну. Ми просто не маємо право зупинятися і тим більше на щось жалітися. Адже сьогодні кожен захищає країну на своєму фронті! А взагалі я люблю риболовлю. В мене у селі є два озера та ставок, в Луцьку можу сходити на Стир порибалити. Мій найбільший трофей – це п’ятикілограмовий короп. Також вдома маю молодий садок, адже коли вийду на пенсію – потрібно буде десь відпочивати. У Луцьку добре, але душа тягне в село, до Світязю. Маю п’ятеро внуків і двоє дітей, яких із задоволенням буду приймати в гостях.

–  Які у вас мрії зараз?

–   За 60 років я вже багато чого намріяв. Діти є, онуки є, власне житло є. Я й за кордоном встиг побувати, багато де був. Єдине, чого хочеться – щоб війна закінчилася і було спокійно. Більше нічого не треба вже. Хочеться спокійно посидіти у своєму садку на пенсії, ну і можна ще млин спорудити у садку (сміється – ред.). 

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

• «Все, що зробили люди, можна полагодити»: розмова з механіком, який вирощує квіти *
• «Люблю всунути руки в землю», – директор найбільшого агропідприємства Волині Сергій Супрунюк (інтерв'ю)
• Разом удома і на роботі: три теплі сімейні історії волинського підприємства (фото)
• Чому молодь обирає агро: 5 надихаючих історій із волинської «Вілії» (фото)*
• "Вілії" 20 років: як живе найбільше аграрне підприємство Волині (фото)*