«Коли почалась війна, Ксенії було 9 днів»: історія переселенців, які приїхали до Луцька

На фото – сім'я Муравйових

Автомобіль мчав трасою Херсон-Миколаїв.

– Хутко закривайте очі дітям, – сказав чоловік за кермом.

–  Що сталося? – не зрозуміли жінки, які сиділи з малими дітьми на задніх сидіннях.

А тоді побачили. На дорозі валялися рештки спалених окупантів. Частини тіла хаотично були розкидані біля спаленої російської техніки. Дуже багато відірваних рук і ніг.

Коли почалася війна, Ксенії було 9 днів від народження

Таміла й Олександр Муравйови не вірили в те, що у XXI столітті в Україні можлива війна. Тому ранок 24 лютого був звичайним: вони прокинулися, чоловік збирався на роботу, шестирічна Кіра – до школи. У кімнаті тихо спала маленька Ксенія – у цей день їй було лише 9 днів.

А потім подзвонила мама Таміли й сказала, що в країні – війна. Уже ввечері у містечку Снігурівка Миколаївської області було чутно вибухи, які лунали з Херсонщини, хоча до самого Херсона – 50 кілометрів. Почали літати гелікоптери у напрямку Нової Каховки. Проте й досі не вірилося, що почалася війна. І вже за тиждень Снігурівкою їздила техніка з буквами «Z» та «V»: БТР, танки.

– Ми скільки живемо в місті – не знали, що можна їздити там, де їздили російські військові. Це або вони дрони запускали, або була наводка. Але їздили такими дорогами, ніби жили там все життя. І от коли вони їхали – лунали сирени. Тоді ми ховалися у підвалі дитячого садка, який був поряд з нашим будинком, – розповідає Таміла.

Підвал був добре облаштований – стояли лавки й двоповерхові ліжечка для дітей.

– Ми були там тричі. Найдовше – п'ять годин. То був початок березня і було ще дуже холодно, тому ми вирішили, що з маленькою дитиною ходити туди – не варіант, – пригадує Таміла.

Окупанти розстрілювали цивільні автомобілі

Через два тижні сім'я вирішила виїхати з міста.

– Ми до останнього не хотіли. Але одного ранку зайшов мій чоловік в кімнату і сказав, що все – їдемо. До останнього думалося, що у нас маленьке місто і що воно нікому не буде потрібним. Але, як виявилося, на Миколаїв росіяни їхали через Снігурівку, – каже жінка.

Вирушати в дорогу було вже небезпечно. Російські військові їхали на Миколаїв і десь спинялися: в лісі, в селах. Звідти вони обстрілювали цивільні автомобілі.

Речей зі собою сім'я не брала – лише документи, покривало для маленької Ксенії та комбінезон. Бо ж думали, що повернуться додому через 2-3 тижні.

– Їхали ми полями-степами години три, бо ж мосту вже не було. Було дуже страшно. Траса Снігурівка-Миколаїв – і жодної машини. Коли побачили, що назустріч щось їде, то дуже злякалися – не видно було: це просто авто чи танк. Зупинилися. Не знали: тікати з тієї машини чи лишатися в ній. Але це був легковий автомобіль з людьми. Ми ніколи не бачили наших чоловіків такими – вони переживали і нервували. Коли проїхали цю небезпечну ділянку, всі видихнули. А на ранок ми дивилися новини: розстріляли автівки, які їхали у Снігурівку. А нам просто пощастило, – пригадує Таміла.

 

Ці новини сім'я дивилася вже у Хмельницькому в родичів чоловіка. Через тиждень вони дізналися, що їхнє місто окуповане. Повертатися додому було неможливо, тому вирішили їхати в Луцьк. Там були їхні друзі, з якими вони виїжджали з Миколаївщини.

«Забудьте. На підконтрольну Україні територію ви більше не повернетеся»

З мамою Таміла спілкується один раз на день, коли та їй зателефонує. Жінка живе у селі неподалік Снігурівки. Мобільного зв'язку та інтернету там вже немає, тому вона виходить на пагорб і звідти намагається телефонувати. Туди ж збирається усе село, аби хоч якось тримати зв'язок з рідними. Хоча отримати фото дітей та внуків жінка не може. Знає на словах – онуки підросли.

– На пагорбі небезпечно. Говоримо з мамою, а вона: «О, ракета полетіла». Про гради розповідає, то каже, що стріляли, але вона точно не знає, де саме, бо спала. Знаєте, люди живуть з цим, і найстрашніше те, що вони до цього звикають, – каже Таміла.

Розповідає, що батьки вже не можуть виїхати. Раніше не хотіли, бо не могли покинути своїх батьків, яким по 80 років. А зараз окупанти нікого не випускають. Місцеві просили випустити, але їм відповіли: «Забудьте. На підконтрольну українським військам територію ви більше не повернетесь».

Снігурівка – як Прип'ять

Коли мама Таміли вперше за два місяці виїхала в Снігурівку, то була вражена. Плакала. Вона порівняла місто з Прип'яттю – воно теж вимерло: багато будинків згоріло, багато – без дахів, скрізь забиті вікна. Людей немає.

Великою проблемою зараз є відсутність ліків. Люди змушені їздити в Херсон, бо в Миколаїв їх не випускають. З лікарні, яка була у Снігурівці, окупанти винесли усю техніку й обладнання. Тато Таміли був змушений поїхати в Херсон в лікарню, бо не може обходитися без ліків. Жінка дуже переживає, адже не може нічим зараз допомогти.

– Єдине, що можу, – запитати: «Ну, шо ви там?», коли мама зателефонує. Бо самі ми не можемо додзвонитися, скільки б не намагалися, – каже Таміла Муравйова.

За квартирою у Снігурівці ніхто не дивиться – усі сусіди виїхали, а батьки були тільки тричі. Ударною хвилею вибило одне вікно. Усе у квартирі покрите товстим шаром пилу, ніби там багато років ніхто не жив. Але рятує те, що розташована квартира на другому поверсі, бо в місті дуже багато мародерів. Зокрема, і серед своїх.

«Повертайтеся додому»

Сім'я Муравйових орендує квартиру в Луцьку. Скільки тут будуть – жінка не знає.

– Ми зараз не живемо, а просто існуємо. Чекаємо чогось. Напевно, що зателефонують і скажуть: «Повертайтеся додому». Я зараз говорю, а в мене – мурашки, – каже жінка.

Таміла говорить українською. Каже, в Снігурівці небагато російськомовних, і серед її оточення немає тих, хто підтримує росію.

– Моя свекруха каже, що ми якось жили, намагалися робити ремонти в будинках, сварилися з чоловіками. А зараз каже, що не треба їй ніяких ремонтів, що ліпше жити у старенькій хаті, аби в себе вдома. Так само і ми. Дуже вдячні луцьким волонтерам і всім, хто допомагає. Нам усього вистачає: іжі, одягу, памперсів. Бракує тільки свого дому, – каже Таміла.

Олександр зараз у пошуках роботи. У Снігурівці він працював далекобійником. Проте тиждень тому зателефонував начальник і повідомив, що окупанти вивезли найкращі вантажні автомобілі, деякі розкрутили на запчастини, а деякі просто розстріляли, зробивши з них сито.

Родині дуже подобається Луцьк: старовинні будинки, замок. Вони щодня гуляють у парку. Жартують, що ніби за кордон потрапили. Красиво. Освоїлись. Кіра без страху нагадує мамі, що почалася тривога. Але сім'я з нетерпінням чекає новин, коли матимуть змогу повернутися до рідної домівки.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

• «Я – на протезі, дитина – у гіпсах»: маріупольчанка розповіла, як рятувалася від війни
• Сльози, піар та «розгрузки»: розповідь луцьких волонтерів (фото)
• «Такі прості, що аж нагліють», – волонтер з Німеччини розповів, як допомагає українцям
• Від кулі снайпера: історія загиблого на війні волинянина (відео)