«Я – на протезі, дитина – у гіпсах»: маріупольчанка розповіла, як рятувалася від війни

Ірина йшла центральною вулицею Маріуполя просто проїжджою частиною.

– Доню, йди тільки по центру дороги, щоб тебе зверху бачили всі снайпери. Їх тут дуже багато, – розповіла бабуся.

Гул був страшенний. Стріляли, здавалося, просто над головою. Було дико страшно. Але вона йшла...

Жінці відірвало ноги, а у вбитого чоловіка мізки лежали прямо на асфальті

Ми розмовляли з Іриною Пархоменко за чашкою кави в містечку Рамштайн в Німеччині. Зараз її сім'я у безпеці. Проте в серці болить Маріуполь.

Далі – пряма мова.

За день до війни я з чоловіком Сергієм і 5-річною Софією повернулися з російського Владикавказу – там безплатно зробили доньці операцію на ніжки, бо дитина має діаногз ДЦП і не ходить.

 

Дорогою додому зупинилися у подруги в Харкові і 24 лютого планували їхати в Маріуполь. Але вже вранці прокинулися від обстрілів і зрозуміли, що поїхати додому не зможемо. Ми спустилися у підвал. У ньому було багато плісняви, сипалася штукатурка. З підвалу був лише один вихід, і я розуміла: якщо він завалиться, то всі ми тут і залишимось. А нас – близько сотні.

Попри сильні обстріли, через добу ми змогли все ж перейти в інше місце – підвал харківського клубу, де були нормальні умови перебування. У нас був туалет і тепла вода. Але було дуже небезпечно, бо навпроти клубу – танковий завод. Ситуацію ускладнювало ще й те, що в маленької Соні на двох ніжках був гіпс після операції. Та й в мене протез – після ДТП мені ампутували ногу.

 

У підвалі «Колізею» ми пробули тиждень. Обстріли стали інтенсивнішими. Я  зрозуміла, що пора їхати, коли побачила, як в Харкові жінці відірвало ноги, а у вбитого чоловіка мізки лежали прямо на асфальті. Ці люди просто вийшли по воду. А мій чоловік бігав по їжу та ліки. Я розуміла, що він одного разу може вийти й не повернутися. А коли я побачила вбиту в Маріуполі дівчинку, яку не змогли реанімувати, у мене почалась істерика.

Коли їхали через Київ – не дихали

Було страшно. Надто страшно, аби лишатися. Я розуміла: якщо ми загинемо, наша дитина з ДЦП нікому не буде потрібна. Ми зв'язалися з волонтерами й нас завезли на вокзал. Саме відкрили евакуаційні поїзди на Львів. У поїзді нас було, як оселедців в банці: люди спали на підлозі й сумках.

Дорога до Львова була тяжкою. Проте я не знала, що важче чекає ще попереду.

Коли їхали через Київ, у поїзді скрізь вимкнули світло, а всі пасажири – мобільні телефони. Ми не дихали, коли там проїжджали. У той момент там дуже бомбили. Це було 3 квітня.

У Львові на вокзалі були тисячі людей. Я, певно, лише на концертах стільки бачила. Ми почали шукати хостел, бо дуже втомилися з дороги, але нам сказали, що з чоловіками не приймають. Я намагалася пояснити, що я і моя дитина – інваліди. Проте нам скрізь відмовили.

Ми розгубилися. Що робити? Куди їхати далі? Польщу одразу відкинули, бо там наших багато. Вирішили спробувати рухатися в Німеччину. Або куди-небудь, аби виїхати.

На електричку до Польщі була черга у декілька кілометрів. Ми стояли шість годин. В один момент почалася тривога. Нічого не бомбили, але було дуже страшно. Весь час, доки я була в Україні, в мене була паніка.

Доба в закритих вагонах без води і їжі

У черзі ми стояли шість годин. Це було дуже важко: я – на протезі, Соня – з гіпсами. Десь о дев'ятій вечора ми сіли в електричку. У вагоні було шість сидячих місць, і в кожного була дитина на руках. Хтось – на підлозі сидів, хтось – на сумках. Біля нас було літнє подружжя: бабця сиділа на стільчику, а дідусеві місця не було, тому ми з чоловіком періодично давали йому місце. Фактично до Перемишля їхати лише три години. Але нас в полі за 30 кілометрів від Польщі протримали 12 годин – без води, їжі й туалету. Нас навіть не випускали з вагонів. Кілька туалетів, звісно, було, але людей було так багато і було так тісно, що туди фізично не можна було дійти.

 

Вночі прийшли волонтери й дали нам води.

Під ранок нас відкрили. Але ми так і не дізналися, чому так довго простояли. Вже зранку нам привезли теплу їжу. Приїхала «швидка» – комусь стало погано. Навіть кота реанімували в мене на очах – у нього зупинилося серце, уявляєш?

Коли поїзд рушив, дідусь, якому ми місце уступали, простягнув телефон моєму Сергієві, мовляв, поговори. Незнайомий чоловік сказав, що може допомогти прилаштувати в Німеччині. Знаєш, це Бог послав нам того дідуся. Ми ж їхали світ за очі.

У Польщі нас зустріли волонтери – нагодували, напоїли. Соня набрала оберемок іграшок: речей же в нас з собою не було. Звідти в автобусі ми їхали ще 18 годин. І там нарешті змогли поспати, бо не спали вже три доби.

 

Хто там? Виходь з піднятими руками!

У Німеччині, дякуючи волонтерам, ми отримали прихисток. Але в Маріуполі залишилася мама, кіт і три собаки. Я мусила їх забрати. Вирішили, що поїду я, бо чоловікові важко буде пройти блокпости.

Востаннє мама виходила на зв'язок 15 березня – дивом вдалося, бо він там зник ще 2 березня. Мама встигла сказати, в якому вона бомбосховищі. Тобто я знала, де її шукати.

Дорога до Дніпра була спокійною. Я доїхала швидко. У Запоріжжі тоді ще було так спокійно – люди сиділи в кафе і пили каву. Війни ніби й не було. Із Запоріжжя мене вивезло подружжя. Їхали великою колоною. Але через обстріли й блокпости ми лишилися позаду і вже їхало тільки чотири авто. Десь там в дорозі вже зник мобільний зв'язок.

У Маріуполь ми намагалися потрапити з різних сторін, проте марно. Виявилося, що за добу до мого приїзду місто закрили на в'їзд і виїзд. Мені довелося їхати у Мангуш на стайню, яку має моя подруга. Це за 20 кілометрів від Маріуполя.

 

На стайні я прожила близько трьох тижнів. Там було дуже холодно, вікна були закриті лише плівкою, спали ми на тюках із сіном. Але їсти було що, бо мені вдалося потрапити на дачний масив Маріуполя, а там – мій будинок.

 

До речі, в будинку можна жити. Від ракети, яка влучила прямісінько у будинок сусідів, у нас повилітало кілька вікон, покришилася трохи стіна і знесло веранду. Коли я зайшла в середину, то не впізнала власний будинок. У ньому мародерили кілька разів, всі двері відчинені навстіж. Знаєш, було таке відчуття, що і я привласнюю речі з власного будинку. Тоді з дому я взяла теплі речі й спальний мішок, тому спати на стайні стало набагато тепліше. Речей чоловіка практично не залишилося – забрали все.

– Хто там? Виходь з піднятими руками! – я побачила внизу військового і свого сусіда. Той, звісно, мене упізнав, тому проблем не виникло.

Ще два дні після цього ми намагалися потрапити в центр Маріуполя, бо саме там жила мама. Безрезультатно.

Був день. Я допомагала Оксані на стайні. Коли повертаюся – йде моя мама. Я не повірила своїм очам. Я так плакала. І вона плакала. Виявляється, отой сусід, що був з військовим, розповів, що я приходила додому.

– Як Іра приходила? Вона ж в Німеччині з дитиною! – не повірила мама.

Порятунок собак

Ми не могли поїхати звідти, не забравши наших трьох собак, бо вони – члени нашої сім'ї. Як і кіт Персик, якого я знайшла на другому поверсі свого будинку: він застряг між диваном і його присипало штукатуркою. Не знаю, скільки він там пробув. А щодо собак, то мама розповіла, що коли прилетіли перші ракети у її будинок, то вилетіли вікна з рамами й собаки вискочили з вікна. Вулиця тоді горіла десять днів.

Шостого квітня нам нарешті вдалося потрапити в Маріуполь. У центрі саме були вуличні бої, тому довелося обходити через приватні сектори. В повітрі свистіло так, що здавалося, що прямісінько над головою, проте, коли я в місті зустріла знайому, вона запевнила, що це далеко стріляють.

Мама йшла ззаду і плакала. Але, проїхавши дві країни, я не могла розвернутися назад. Нас зупиняли на кожному блокпості, перевіряли прописку і пропускали.

Я побачила бабцю, яка везла тачкою картон і наздогнала її. Запитала, як пройти до Дому піонерів, бо дорога була повністю розбита, скрізь повалені дерева і стовпи. Йти було важко.

– Може, попід будинками можна? – питаю.
– Ні, доню, там ходити не можна. Знаєш, скільки тут снайперів? Йди тільки по центру дороги, щоб тебе бачили з усіх боків.

Так йти й довелося. Коли я повернула на вулицю мами, там не було жодного цілого будинку. Я просто стояла і плакала. Потім почала кликати собак. Через хвилину до нас підбігли військові й почали стягувати з мене рюкзак. Я пояснила, що там лише повідки й намордники для собак. Виявилося, один військовий знав, де була моя Грейсі. Він привів до підвалу сусіднього будинку. Звідти йшов несамовитий трупний запах. Я підсвітила ліхтариком і побачила свою собаку, а поряд – мертвого Даймона, її синочка. Коли ми підіймали собаку з підвалу, обмотавши дротами, вона ніби не хотіла – штовхала Даймона лапками, ніби будила. Третього собаку ми вже не шукали, бо це маленький йорк. Навряд чи він був живий.

 

  

Коли поверталися, ДНРівці крутили пальцями біля скронь. Але я була щаслива, що врятувала хоча б одного собаку.

Фільтрацію ми пройшли вдало, проте виїхати з Маріуполя не могли, бо в Україну ніхто не їхав – всі в росію. Потім Мангуш на 5 днів закрили через сильні обстріли.

Через кілька днів нас все ж забрали волонтери – на Запоріжжя їхало 3 мікроавтобуси й 4 легкові авто. Так і вдалося виїхати.

 

 

 

За добу в будинок стріляли 87 разів, а потім люди перестали рахувати

Зараз – усі в безпеці. Всі ми разом, з нами Персик і Грейсі. До речі, собака схудла на 15 кілограмів, але я жартую, що їй зараз навіть так краще.

Заради дитини ми спробуємо залишитися в Німеччині, бо тут хороша реабілітація. Соня ж не ходить. Хоча Сергій не відкидає можливості повернення додому. Але куди повертатися? За що там жити? Мені здається, що тепер Маріуполь нікому не потрібен, бо там вже немає нічого. Скільки років потрібно, щоб все відбудувати? А ці розбомблені будинки вже не можна відбудувати – скрізь порушений фундамент, бо прилітали такі бомби... Поки проходили фільтрацію, один чоловік розповідав, що по його 9-поверхівці за добу 87 разів стріляли, а потім люди просто перестали рахувати.

Так, в моєму будинку жити можна. Але навколо нього – розвалини. Тому жити так, як в Донецьку, я не хочу – людей там практично немає, місто порожнє.

..Ненависті по горло.

 

 

 

 

• Через російські бомбардування Азовське море може вимерти
• Окупанти хочуть зробити на місці «Азовсталі» технопарк чи просто парк
• рф могла погодитися на евакуацію з «Азовсталі», щоб проголосити Маріуполь своїм, – аналітики