Поділитись:

Від кулі снайпера: історія загиблого на війні волинянина (відео)

Четвер, 14 квітня 2022, 15:00

Волинянин Сергій Струнець загинув від кулі снайпера. Разом з командиром роти та ще двома побратимами вони поверталися з перемовин з російськими окупантами. Усіх вбили, вистріливши в потилиці – так неочікувано і підло, як вміють лише російські солдати.

Сергієві був 41 рік. У віддаленому селі Піски-Річицькі, що на Ратнівщині, усі знали його як добродушного і веселого чоловіка – завжди привітний, завжди з чудовим почуттям гумору, готовий прийти на поміч.

У перший день війни, 24 лютого, він зібрав речі й сказав батькам, що йде захищати Україну. Разом з ним пішли ще двоє односельців – Анатолій Боговід та Іван Нінічук. Кілька днів хлопці були у Володимирі та на полігоні у Рівному. Звідти їх відправили на передову.


– Він жодного разу не сказав, де він. Все повторював, що всі розмови прослуховуються, – розповідає сестра Сергія Наталія Сахарчук. Родина до останнього не знала, де він.

Перший дзвінок від сина мати Марія отримала через кілька днів. Дуже чекала і дуже хвилювалася.

– Мамо, ми тут потрапили в халепу. Копаємо бліндажі. Але якби був уровєнь, у мене був би найкращий бліндаж, –  жартував син.

Потім дзвонив 5 березня. А 7 березня – востаннє.

– Розповів, що всю ніч то їхали, то стріляли, і казав, що змерзли, як собаки, – пригадує швагер Сергія Славік Сахарчук. – Була 11 ранку, але вони не снідали, казав, що всі голодні і холодні.

Десь потім спинилися, аби розпалити вогнище, висушити одяг та зігрітися.

Відтоді ні Сергій, ні його односельці на зв'язок не виходили. Як виявилося потім, Анатолій загинув, Іван потрапив у реанімацію.

16 березня Наталії вдалося дізнатися інформацію, що її брат – у списку зниклих безвісти. Усі рідні брати й сестри робили все можливе, аби знайти його через соціальні мережі.

 – Про смерть Сергія ми дізналися із вайбер-групи. Брат Вітя спілкувався там з рідними військовослужбовців 14 окремої механізованої бригади. Дружина капітана Анатолія Зубара Світлана написала, що її чоловіка знайшли у братській могилі. Там були документи ще трьох загиблих. Серед них – і нашого Сергія, – розповіла сестра.

Від Світлани рідні й дізналися всі подробиці. Щодня були обстріли. Виявилося, що бригада була в оточені російських солдатів у районі села Дмитрівка Бучанського району Київської області. Вже в самому селі вдалося вирватися з оточення, де наших солдат нагодували волонтери, бо ті практично три дні не їли. Анатолій Зубар ще нахвалював ту їжу: було, мовляв, дуже смачно.

Капітан, Сергій та ще двоє побратимів пішли на перемовини до окупантів. Проте про результати так і не доповіли вищому командуванню, бо по дорозі назад їх усіх вбили. Підло і цинічно – вистрілом в потилицю. У документах дата смерті – 7 березня. Написано, що загинули від кулі снайпера. Смерть наступила миттєво.  

Чотирьох загиблих закопала місцева мешканка. Вона зателефонувала Світлані й повідомила, що виїхала в Закарпатську область, а коли повернеться, то покаже місце поховання. Проте тіла знайшли волонтери. Як розповіла Світлана, російські окупанти самі прийшли до тієї жінки й один із них сказав закопати тіла, бо вони, мовляв, того заслуговують, бо мужньо вели перемовини. Після цього російський солдат зірвав погони із загиблого українського командира та забрав оригінал його документів для того, аби отримати премію чи нагороду. Проте дані переписав на чистий аркуш і віддав жінці, щоб поклала разом з тілом.

– Закопайте не в одній могилі. А в рядок. У них є сім'ї, діти і батьки, – сказав російський солдат.

Додому Сергія привезли 8 квітня у герметично закритій домовині, адже тіло пролежало в землі понад два тижні.

Герої не вмирають. Але...вмирають. Живе про них пам'ять, десь – згадка, десь – напис, допис, рухомий рядок на екрані телевізора. Живе про них спогад в серцях рідних і б'ється пекучим болем в серці матері.

Ратнівщина зустрічала Сергія на колінах. Попри дощ, який не припинявся і в день поховання, ніби цю втрату оплакувало саме небо, прийшли тисячі людей. Аби провести його в останню путь. Аби віддати шану і підтримати згорьовану матір, яка, здавалося, постаріла ще на десять років і на похороні непритомніла раз за разом. Марія й досі просить в сина вибачення за те, що, можливо, колись його чимось образила. Бо ж не встигла попросити вибачення, коли він був удома.

А на Маневиччині лишилася донька Катерина, яка тепер буде бачити тата лише на фото.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

Надрукувати
мітки:
коментарів
29 листопада 2022
28 листопада 2022
27 листопада 2022
26 листопада 2022
22 листопада 2022
21 листопада 2022
20 листопада 2022
19 листопада 2022