Поділитись:

«Такі прості, що аж нагліють», – волонтер з Німеччини розповів, як допомагає українцям

Неділя, 10 квітня 2022, 15:15

Немає страху їхати в Україну. Абсолютно. Були переживання, коли на початку війни тебе серед ночі зупиняли на блокпості, а терооборонівець – з автоматом і перегаром. І ти розумієш: ти можеш просто не сподобатися, тому можуть бути проблеми. А, було, чіплялися за те, що ми розмовляємо російською. Чи червоний хрест на нашому авто якийсь не такий.

Найбільше українцям потрібні продукти

Матвій мешкає в невеличкому містечку Німеччини неподалік кордону з Францією. Йому – 31. Незважаючи на те, що в Україні йде війна, всіляко допомагає. Тато Матвія – українець, мама – німкеня. Народився він в Східній Україні, проте з трьох років мешкає в Німеччині. Каже, любов до Батьківщини прищепили батьки.

На розмову Матвій погоджується неохоче, бо категорично не хоче афішувати того, що робить. Імена в матеріалі – вигадані. Розповіді, емоції, факти – справжні.

На 24 лютого Матвій зазделегідь придбав два квитки на літак – хотів в Україні відсвяткувати день народження сина.

фото ілюстративнефото ілюстративне

Може, не потрібно летіти? – намагалася переконати дружина. – Кажуть, буде війна.

І вже вранці Матвієві зателефонували друзі і сказали, що в Україні почалися бойові дії.

– Мені розповіли про ракети і вибухи. Тиждень ми були у шоковому стані. А потім вирішили поїхати на море відпочити. Проте через день зрозуміли, що не можемо цього зробити – не можемо відпочивати, коли там у людей біда. Так ми і закрили цю тему, – розповідає чоловік.

І тоді зародилася ідея чи бажання або, можливо, внутрішнє покликання щось робити для України. Робити від душі. Для душі. Не для фотозвітів в усіх можливих соцмережах чи реклами. Разом з Матвієм в Україну щоразу їздить і його рідний брат.

– Завантажили автомобіль. Без будь-якого планування. Хтось дав дві тонни вермішелі, хтось – тонну цукру. Перші поїздки були пробними. Ми возили одяг і речі першої необхідності. Проте потім переконалися в тому, що людям потрібна їжа. Є проблеми з харчами навіть там, де немає війни. Люди втратили роботу, відкладених грошей немає, продукти стали дорожчими, – розповідає Матвій.

Під час останньої поїздки благодійникам вдалося привезти майже 40 тонн продуктів. Західну Україну Матвій знає добре, тому спрямовує допомогу і туди – Рівне, Луцьк.

фото ілюстративнефото ілюстративне

– У гарячі точки особисто ми не їдемо. Проте наша допомога набільше йде на Київ, Суми, Харків і Чернігів. Люди виходять з підвалів навіть під обстрілами, бо вони голодні, – каже чоловік.

фото ілюстративнефото ілюстративне

Проте в Німеччині через війну в Україні зараз неможливо купити всі необхідні продукти та ще й у великій кількості. Тому волонтери купують їх вже в Україні. Сьогодні налагоджені чіткі зв'язки та контакти з країною, є розуміння, чого найбільше потребують люди. Відтак завдяки гуманітарній допомозі, яку привозить Матвій, у багатьох містах облаштовані місця, де є продукти харчування тривалого зберігання на випадок, якщо місто опиниться в кільці окупантів. Із його слів, запасу продуктів вистачить на тривалий термін.

Ракети і вибухи в Луцьку

Удома на Матвія завжди чекає Аня, п'ятирічна Марі та маленький Леон. Дружина з розумінням ставиться до того, що Матвія може й тиждень не бути вдома, бо сама вона – українка. Тому не може не підтримати чоловіка.

– Він такий, що якщо щось вирішив, то він це зробить, – розповідає Аня. – Звісно, мені важко без нього. І я переживаю. Під час останньої поїздки, коли ми розмовляли по телефону, Матвій саме їхав в Луцьку, коли там ракета влучила в нафтобазу.

Не один раз під час своїх поїздок чоловік бачив і чув ракети. Проте, каже, страху немає.

– Абсолютно. Були переживання, коли на початку війни тебе серед ночі зупиняли на блокпості, а терооборонівець – з автоматом і перегаром. І ти розумієш: ти можеш просто не сподобатися, тому можуть бути проблеми. А, було, чіплялися за те, що ми розмовляємо російською. Чи червоний хрест на нашому авто якийсь не такий. А наші хлопці не вміють розмовляти і не розуміють української мови. Проте такі непорозуміня були на початку війни. Зараз на блокпостах стоять справжні бійці і ніяких проблем немає, – пригадує Матвій.

Прості і наглі українці

Каже, що насправді багато німців одразу зголосилися допомагати українцям. Проте самі люди відбили це бажання.

– Українці своєю повідінкою показують, що ми їм щось тут винні. А ми нікому нічого не винні. В українців тонка межа між простотою і наглістю – такі прості, що аж нагліють, – розповідає волонтер.

фото ілюстративнефото ілюстративне

Є навіть українці, які заробляють на своїх. Наприклад, можуть запропонувати зробити страховки, які не потрібні, або потрібні, але далеко не всі.

Окрім того, що Матвій возить гуманітарну допомогу, він допомагає біженцям, які приїхали в Німеччину. З початку війни він допоміг з житлом та оформленням документів вже понад 50 особам.

– Ми за цю допомогу нічого не маємо, просто допомагаємо по своїй добрій волі. Але багато хто цього просто не розуміє. І все їм не так: то мало допомоги платять, то квартира не така, то одяг не такий. Потрібно ж розуміти, що багато хто приїжджає в тому, що на них було. Звісно, є люди, які нам вдячні. Тому нас не збивають з пантелику оці негативні випадки. Хоча негатив завжди більше вражає і більш запам'ятовується: будуть десять задоволених і один, кому все погано, – і того одного більше помітиш. Проте особисто для мене це не причина не допомагати, – каже Матвій.

Спочатку війни, як і в 2014 році, тема українських біженців в Німеччині була на вустах в кожного. З часом людей приїхало стільки, що почалися проблеми з житлом і, відповідно, – конфлікти між самими українцями, які почали навіть показувати в ЗМІ. Відтак ставлення до них у частини німців змінилося.

Зі слів Матвія, для німців українці – бідний народ. І коли вони приїжджають на нових автомобілях, ті можуть відмовитися їм допомогти.

– У Німеччині багато мільйонерів – на опелях. І тому коли приїжджає «бідний» українець на новому Х5, він ризикує не отримати допомогу. В Україні авто – це, певно, символ статусу, хоча, можливо, це авто було куплене на останні гроші і, можливо, привезене, аби вберегти від війни. А от для німців автомобіль – лише «понти». Хоча особисто я не вважаю українців бідними. Більшість приїхали сюди не через те, що не мають грошей, а через те, що вивезли дітей подалі від війни, – розповідає.

Матвій вважає, що те, що вони зробили, – це невелика частина допомоги, яку потребує Україна. Все ще попереду.

– Думаю, гуманітрна катастрофа неминуча. Тому для нас головне – допомогти. Тонна продуктів – це понад тисячу євро. Сума – орієнтовна, адже крупи будуть коштувати 700-800 тисяч євро, а м'ясо – три тисячі. Якщо ми ввантажимо 40 тонн за одну поїздку, то, зрозуміло, яка це сума. Але нам не треба, щоб наші обличчя виставили в інстаграм, бо ми такі от благодійники. Не для того ми все це робимо. Хто хоче допомогти – то й допомагає просто так. Бо має можливість. А хтось працює для картинки. Ніби багато хто хоче допомогти і вони думають, що якщо дістануть непотрібні речі зі своєї шафи, то вони допомагать. Речі ж бо все одно вони б викинули, а так ніби є можливість зробити добро, – каже Матвій.

Чоловікові не платять за витрачений час, бо інколи на одну поїздку потрібно витратити від 4 до 7 днів. Є благодійні організації, які також допомагають, але левова частка грошей йде на зарплату людям, які це роблять.

– Усьому, що я роблю, я віддаюся повністю. У роботі в мене немає так, аби просто відбути день. Якщо я щось вмію і роблю, то не буду закінчувати на половині шляху. Так і в питанні допомоги Україні, – зізнається Матвій.

Каже, що дуже сімейний, проте, якби був неодружений, то присвятив би цій справі увесь свій вільний час.

Такого напливу біженців Німеччина ще не бачила

– Людям, яким ми допомагаємо, безкоштовно надаємо будинки і квартири. З часом держава обіцяє компенсувати ці витрати. Хоча зараз дійсно проблема з житлом. В Німеччину першими приїхали ті, у кого просто була можливість виїхати. Я, звісно, нікого не засуджую, я навіть своїх знайомих кликав сюди. А зараз до нас приїжджають люди, які реально з підвалів Донбасу, Маріуполя, Харкова, але для них немає місць. І це реально люди, які бачили те, чого ворогу не побажаєш, – розповідає волонтер.

Багато часу займає й оформлення документів для українців. Матвій розповідає, що багато процедур в країні спрощено, проте остаточних законів не прийняли. І кожна земля в Німеччині стосовно біженців має свої закони: десь одразу можна працювати, десь – лише через пів року, наприклад.

– Закони вдосконалюються, бо такого напливу біженців Німеччина ще не бачила. Це дуже бюрократична країна. Процедур багато спростили, але самі не знають, як бути далі, – каже Матвій.

***

У планах – знову поїздка в Україну. Знову – допомагати. І не лишатися осторонь. Під час розмови Матвій розповідає, що наспраді допомагав давно, але не в таких масштабах. І кожна поїздка – не просто так.

– Я люблю Україну, – каже.

А якщо любить, то хіба може залишатися осторонь? Незважаючи на те, що паралельно витрачає власні заошджадження та ресурси, втрачає час, який міг би провести з сім'єю.

Бабуся з Луцької аптеки

фото ілюстративнефото ілюстративне

Під час однієї з поїздок Матвій зайшов в Луцьку на Відродження в аптеку по ліки. На лавці втирала сльози бабуся. Скупився. Пішов. Сів в авто і поїхав. Та думки про бабусю не давала спокою. Розвернув автомобіль назад. На щастя, вона все ще сиділа в аптеці на лавці.

– Чому плачете? – спитав.
– Ой, синочку, так все подорожчало. Каплі для очей все життя купую – зовсім без них не бачу. Тепер подорожчали на 20 гривень, – відповіла.

Купив.

Як не допомагти, коли так болить Україна?

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
Надрукувати
мітки:
коментарів
21 травня 2022
20 травня 2022
19 травня 2022
18 травня 2022
17 травня 2022
15 травня 2022
13 травня 2022
11 травня 2022
10 травня 2022
09 травня 2022
07 травня 2022