Поділитись:

Terra incognita, або За колючим дротом Луцького прикордонного загону (репортаж, фото)

П'ятниця, 30 квітня 2021, 14:40

Затримувати правопорушників в екстремальних умовах, носити важкий бронежелет і автомат, вести секретні документи, нести наряди посеред лісу без зв’язку, їжі та води, та й банальне носіння берців і військової форми в спекотну пору року – усе це буденність для прикордонника. Буденність, про яку люди навіть не задумуються.

Отож, давайте дізнаємося про прикордонників дещо більше. Тому сьогодні, коли вони святкують своє професійне свято, запрошую за колючий дріт на закриту територію Луцького прикордонного загону. 

Потрапити сюди, до слова, непросто. Черговий КПП просить у мене посвідчення журналіста. Записує серію та номер. Дивиться прізвище.

– Дружина нашого підполковника? – запитує.

– Так, – відповідаю. 

– Проходьте, будь ласка, – вручає мені перепустку, у якій зазначається час, коли я потрапила на територію. При виході у мене заберуть цю перепустку. Але то буде лише через години три, коли на моєму смарт-годиннику буде зазначатися 11 тисяч кроків. А це значить, що територія загону не велика. Вона – величезна. 

Я тут не вперше. Але вперше я побачу все. Та й загін за той час, коли я тут була востаннє, разюче змінився. І змінило його нове керівництво. 

На КПП мене зустрічає Маргарита Вершиніна – прессекретар загону. До слова, вона одна із чотирьох, хто має серед жінок звання підполковника.

Виховання мистецтвом

Йдемо у штаб. Вхід також за перепусткою. На третьому поверсі нас чекає начальник Луцького прикордонного загону полковник Олег Вовк. Кабінет керівника, як і стіни коридорів, просякнуті історією. Професійно виконані полотна, на яких поєднані сучасне й минуле, війна і мир, створюють неймовірний колорит. 

Олег Вовк розповідає, що це – історія краю. А це, своєю чергою, – виховання мистецтвом. Усі картини – подарунки художників, з якими він познайомився ще за часів служби в Одеському прикордонному загоні. Звідти й любов, цікавість й пошана до історії в мистецтві, яку полковник привіз на Волинь. 

«Що таке Західна Україна – я знаю добре. Тому що проходив службу практично на всіх ділянках. Зараз намагаюся стати волинянином. Цей край мені цікавий, для мене це Terra incognita. Я цікавлюся історією, тому намагаюся зрозуміти регіон і людей, аби краще виконувати свої обов’язки. Бо все впирається в людський фактор. Якщо ти хочеш, щоб твоє завдання було виконане чітко і якісно, з дотриманням усіх вимог, перш за все, за нормами законодавства, то ти повинен краще знати цих людей», – каже Олег Вовк.

У прикордонній службі він більше 25 років. У Луцьку – півтора. На цю посаду прийшов за відкритим конкурсом, який проводився за ініціативи керівництва за підтримки посольства США та інших міжнародних структур.

Яку територію потрібно контролювати та скільки підлеглих у підпорядкуванні, мені ніхто не скаже, бо то – інформація з обмеженим доступом і не підлягає розголошенню. Але питаю, як воно – бути керівником.

«Немає якоїсь ейфорії, що ти колись про це мріяв, а зараз ти ним став. Будь-яку посаду я сприймаю як рівень відповідальності. Немає важкості моральної. Хіба фізичне навантаження. До цієї посади я пройшов усі щаблі розвитку, який є в прикордонників. Керівник – це посада, на якій ти можеш максимально себе реалізувати. Зараз у підпорядкуванні всі напрямки. Це – служба, персонал, розвідка, інженерне та тилове забезпечення», – розповідає Олег Вовк.

Усе, що не казав би, – так чи інакше пов’язане з історією. Насамперед – військовою. Каже, що кожен українець повинен її знати, пишатися й боротися за неї.

«Як наочний візульний приклад – картини, виконані заслуженим художником, членом спілки художників України Андрієм Холоменюком: битва під Оршею і бої за пункт пропуску «Маринівка», де загинули двоє наших військових», – розповідає начальник загону.

Потім в актовій залі я побачу ці картини. Вони й справді неймовірні. А через кілька днів на історичній конференції я зустріну Андрія Холоменюка. Ми поспілкуємось, бо він знову привезе до Луцька портрет загиблого прикордонника.

На столі в Олега Вовка – більше п’яти робочих телефонів й максимальний мінімалізм: лише необхідні для роботи речі. У шафі за склом – портрет Шевченка. Якби він міг почути слова полковника, йому неодмінно сподобалося б. 

Жінка-підполковник

У кожному відділі загону – своя робота. У штабі прикордонники носять військовий і цивільний одяг, є багато й не військових працівників. Дуже багато жінок-військовослужбовців. І всім пасує форма й автомат. 

Начальник служби охорони праці підполковник Марина Пісцова, яку ми зустрічаємо у коридорі, каже, що жінкам на службі не важче, ніж чоловікам, бо немає поділу повноважень.

«Наші повноваження з чоловіками рівні. Усе згідно з чинним законодавством. Але якщо, наприклад, одинока мати виховує дитину, то має право не залучатися до робіт у нічний час чи працювати понаднормово», – розповідає.

Проте керувати відділом також нелегко: потрібно спланувати роботу для своїх підлеглих на кордоні та проконтролювати всі ці моменти.

Марина – не лучанка. З 2006 року проходить службу у різних місцях і на різних посадах. Тато був прикордонником, тому у сім’ї вирішили, що і донька має вступити до лав прикордонної служби. Є, правда, один мінус: часто доводиться переїжджати. І так чи не кожен прикордонник України, не маючи постійного місця проживання. І найважче це для членів сім’ї. Марина виховує сина і каже, що для нього складно змінювати місце проживання. Але вони мусять пристосовуватися до всіх і всього, що оточує. То є життя прикордонника. Я б сказала, що це навіть ноша, яку потрібно нести.

Згідно зі статутом між прикордонниками існує субординація. Отож, завбачивши, що сходами спускається командир, Марина Пісцова стала струнко. У загоні цього дотримуються чітко. Це – честь і повага до керівництва і частина служби. 

Тут багато таємниць. На території не все дозволяють фотографувати, є відділи й об’єкти, про які говорити категорично заборонено. Тому лишаємо їх поза кадром. Але насправді прикордонники виконують титанічну роботу. Багато з них їздить на посилення на кордон чи перевірки – це недоспані ночі в екстремальних умовах та незручностях, це ризик й часто перевірка на психологічну витривалість. Прикордонники проводять обшуки та свої розслідування, тому не варто думати, що їхня робота обмежується роботою в загоні.

Автопарк

Про це свідчить крутезний автопарк з кількома десятками автомобілів, які рідко можна побачити у місті. Старший сержант віддділу прикордонної служби ДПС Андрій Трофимук демонструє "Кугуар" – бронеавтомобіль, який використовується для ведення міського бою. Його вага близько 6,5 тонни, вміщає екіпаж у складі 8 чоловік. Озброєння може бути різне, у тому числі й кулемет.

Авто, біля якого знаходився старший сержант Валерій Няйко, – рухомий програмно-технічний комплекс автоматизації прикордоного контролю. Так званий виїздний пункт пропуску, який забезпечує паспортний контроль у будь-якому місці. 

З-поміж усіх вирізняється й автобус-позашляховик Torsus. Про них розповідає Маргарита Вершиніна:

"Ці автобуси ми отримали в рамках міжнародної технічної допомоги. Мобільний тепловізійний комплекс оснащений камерою видимого спектру та тепловізійною камерою, а також системою периметрального відеоспостереження у складі чотирьох відеокамер. Апаратура дає можливість виявляти осіб на відстані до 5 кілометрів, а транспортні засоби – за 12 кілометрів від місця несення служби".

У рамках цієї допомоги отримали квадрокоптери, аби мати можливість моніторити державний кордон.

"Якщо виявили порушника, піднімається квадрокоптер і за допомогою камери оператор передає координати і скеровує прикордонний наряд у правильному напрямку, аби затримати порушника", – розповідає прессекретар.

Аби якісно охороняти кордон, прикордонників забезпечили спецтехнікою, а також тепловізорами, мотоциклами, квадроциклами. Розповідає, що отримали й спецтехніку на кордон – трактори. Згідно із стандартами НАТО, військові переозброюються. 

На території автопарку при виїзді увагу привертає так звана вивіска: "Дощ, сніг, туман". Військовослужбовець, який категорично не захотів називатися, пояснив, що це для того, аби вранці водії орієнтувалися в погоді, поки не розвиднілося.

Маргарита Вершиніна час від часу просить вибачити й відволікається на телефонні дзвінки й повідомлення, адже така у неї робота. Встигаю розгледіти юних хлопців і дівчат, які тренуються. Пізніше прессекретар пояснить, що це ліцеїсти, адже на території загону знаходиться Волинський обласний ліцей з посиленною військовою підготовкою. На тих же спортивних майданчиках та стадіоні проходять й заняття у прикордонників. А ще вони здають нормативи із стрільби, проте тир мені не покажуть, адже там роблять ремонт. Триває й ремонт пункту тимчасово тримання для затриманих правопорушників. Швидше за все, своєї долі там чекатимуть переважно іноземці.

–  Маргарито, а як узагалі розпочинається робочий день прикордонника? – ми вже виходимо з парку і йдемо розмитою після дощу дорогою. 

–  Кожен день розпочинається із службової наради. У віторок і четвер – заняття у тренажерному залі. Якщо погода дозволяє, то це – спортивний майданчик. До речі, наші прикордонники займаються в спортивному залі «Кордон» в місті. Там також займаються і діти військовослужбовців. 

Ми минаємо склади речового та автомобільного майна, йдемо повз відділи забезпечення та інженерно-технічний, квартирно-експуатаційну службу та якесь приміщення, що охороняється військовими та високим колючим дротом. Прикордонний загін має свій оркестр, про який ми писали дещо раніше.

Про хвороби та червоний борщ

Праворуч від нас – медичний пункт. У ньому, на диво, гамірно. Виявляється, тут працює лікар, два фельдшери, стоматолог, аптекарка і молодша медична сестра. Лікар медичного пункту лейтенат медичної служби Ірина Пасічник саме оглядає хворого – солдата строкової служби, який прийшов на огляд. Тут надають медичну допомогу на амбулаторному рівні. За потреби скеровують до сімейних лікарів чи у військові госпіталі. Тут є можливість виміряти тиск, визначити сатурацію, записати електрокардіограму. В медичному пункті є 15 ліжок. 

Йдемо в їдальню. Там саме обід. В приміщенні смачно пахне гречка і рисовий суп. Один із прикордонників просить друге без тушкованої печінки. 

"Сьогодні у нас суп, печінка, гречка, помідори, сало і компот", – розповідає кухар Алла Смокович. Сьогодні у зміні їх двоє – кухар і помічниця Світлана Жолоб. Для прикордонників щодня – безкоштовне триразове харчування. 

Питаю, що найсмачніше в їдальні.

– Найбільше усі люблять котлети, суп гороховий, борщ червоний, – каже Алла і пропонує мені пообідати. Усе має дуже апетитний вигляд, але мушу відмовитися – поспішаємо, бо десь на другому КПП на нас чекає подружжя прикордонників, аби розповісти свою лавсторі. 

Love Story

Подружжя Біланів познайомилося, коли обоє проходили службу в Чопському прикордонному загоні. Старший лейтенат на посаді старшого офіцера віддділу укомплектування Христина має вислугу 12 років. У Луцьку працює 6 місяців. До того була у декретній відпустці. Начальник відділу тилового забезпечення майор Ігор Білан несе службу 15 років. На роботі подружжя практично не перетинається, бо, згідно із законодавством, дружина не може бути в підпорядкуванні у чоловіка.

Питаю про особисте та як вдається поєднувати службу та кохання.

– Чудово. Розуміємо один одного з пів слова, – каже Ігор.

– А інколи з цілого, – усміхається Христина. І зізнається, що єдине, що важко – це поєднувати роботу і виховання дітей.  

Як виявилося, у загоні працює 30 подружніх пар прикордонників, бо кохання не знає кордонів. Практично усі прикордонники забезпечені службовим або постійним житлом. Якщо військовослужбовцю потрібно винаймати житло у місті, то при наявності певних документів держава компенсує оренду. 

Про пам'ятки архітектури

Важливе місце на території загону займає музей, який був відкритий у 1997 році. Про це нам розповідає завідувачка Марія Столярук. У 2012 році його реформували.

"Враховуючи те, що у нас територія закритого типу, ми прийняли уже понад 2 тисячі дітей. Додатково відбувається показ зброї, що найбільше діти люблять. Тобто ми показуємо сьогодення прикордонників", – каже Марія Столярук.

Є ще одне місце на території загону, куди приходять цивільні, – це гарнізонний храм на честь великомученика Григорія Переможця. Зі слів капелана Луцького прикордонного загону отця Михайла Хімчака, церкві – понад сотня років. У 1897 році на місці церкви були військові, але це не були прикордонники. І вони забажали мати свій храм, бо найближчою була Свято-Покровська церква. За 8 місяців військові це зробили – побудували великий просторий храм. Відтоді церква піддавалася різним випробуванням, але сьогодні звідти лунає молитва. Сюди приходять цивільні та прикордонники. 

Аби не було порушень, ті, хто на службі, контролюють ситуацію, проте люди знають, що територія загону – не для ексурсій, тому ніколи не порушують правила. 

До слова, коли на територію заїжджає автомобіль, то його оглядає черговий контрольно-пропускного пункту на наявність вибухових речовин. 

...Десь там, посеред розмови, полковник Олег Вовк подякує мені за те, що журналісти переймаються побутом прикордонників. А ми дякуємо за можливість побачити Terra incognita.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

 

Надрукувати
мітки:
коментарів
07 травня 2021
06 травня 2021
01 травня 2021
12:00
28 квітня 2021
27 квітня 2021
25 квітня 2021
11:20
23 квітня 2021
20 квітня 2021
18 квітня 2021
13 квітня 2021
08 квітня 2021
01 квітня 2021