Поділитись:

22 дні під обстрілами, без їжі і води, або Історія одного луцького прикордонника

Четвер, 30 квітня 2020, 09:00

Пройти крізь пекло війни і жити далі. Пережити, коли на твоїх очах помирають товариші і ридати від безпомічності. Прощатися у накритті із життям, коли над тобою – пекло: ворог стріляє без упину.

Із Михайлом Джигиреєм зустрічаємося на території Луцького прикордонного загону. Йому не можна полишати місце служби, і сьогодні він працює. Михайло – старшина, працює кулеметником-оператором. Позмінно заступає на контрольно-пропускний пункт помічником чергового. Його щоденним обов’язком є перевірка та контроль тих, хто заходить та за’їжджає на територію загону. Оглядає транспортні засоби на наявність вибухових засобів.

Автомат йому личить. Адже Михайло уже 15 років свого життя віддав прикордонній службі. Усміхнений, щирий, але у погляді – гірчинка від пережитого, яке нікуди ніколи уже не подінеться. Біль затягнувся часом, зарубцювалися рани спогадів. Але не більше: бо біль не зник і не зникне. Хіба притупився. Припорошився часом і буденністю.  

Мрія стати військовим

Хлопець ще зі школи мріяв про службу. Про вступи до вишів навіть не думав. Поповнив лави армії і саме там остаточно усвідомив: це – його стихія. Після 10 місяців служби оформився на строкову службу в прикордонники, потім пішов в Навчальний центр підготовки молодших спеціалістів Державної прикордонної служби України імені генерал-майора Ігоря Момота.

Через 2 місяці потрапив у набір на школу кухарів у  Луцький прикордонний загін. Пізніше перевівся у роту матеріального забезпечення.

Незабаром Михайло Джигерей повинен отримати звання прапорщика.

Родом він з Рівненської області Млинівського району, але вже 20 років проживає у Луцьку. Одружений, виховує двох синів: 10-річного Дениса та 3-річного Влада. Меншому хлопчикові у червні буде 4 роки.

Михайло Джигирей><span class=Михайло Джигирей

22 дні під обстрілами

2014 рік Михайлові і досі болить. На Сході він був небагато – 50 днів. Проте фактично щодня – під ворожими обстрілами. Кілька разів довелося подумки прощатися із життям. Проте доля вирішила інакше: прикордонник вижив. І навіть більше – врятував життя. Хоча таки довелося пройти пекло на землі.

Схід. Червень. Довга і тривожна дорога. Незрозумілі блокпости. І от вони нарешті у пункті пропуску «Маринівка» на Донеччині. Мала відбутися ротація. Проте 60 прикордонників так і не змогли виїхати з пункту пропуску і відклали свій від’їзд на наступний день.

На початку війни усе кардинально відрізнялося від того, як є тепер. У «Маринівці» навіть не було бліндажів та окопів. Тому 120 чоловік спали просто неба. Хоча мало хто спав: ще з вечора усі чули неподалік російського безпілотника. І ось о 2 ночі почалися обстріли. Паніка, безвихідь.

Увечері командування попередило: якщо будуть обстріли, усім ховатися у яму для огляду автомобілів. Вона була у невеликому ангарі, в якому зберігалися боєприпаси.

Отож, усі кинулися у яму, у якій ледве помістилися. І от ворожа міна поцілює в ангар. Над прикордонниками зриваються власні боєприпаси. У яму пробирається їдкий дим. Багато. Дихати нічим. І вийти неможливо.

«Усі тоді прощалися з життям. Ніхто й не думав, що ми вийдемо звідти живими. Дихати нічим, а все зверху розривається. Дві години тривав обстріл і годину розривалися боєприпаси», – пригадує Михайло.

І от затишшя. І усі дивом живі. Зморені, злякані, проте живі. Цілих дві години перепочинку дав ворог. Хоча ніхто не відпочивав – рили окопи. Коли вдруге, уже під ранок, почався обстріл, Михайло зміг ускочити у люк.

«У нас було 2 дні, аби якось облаштувати укриття. А потім рівно 22 дні без упину нас просто крили. Ми навіть не могли нічого зробити. З окопів не вилазили. Ми лишилися без води і їжі. Практично усе вщент згоріло. Під завалами знаходили консерви. Звісно, вони були обгорілими, але коли хотілося їсти, то ми на це не звертали уваги. Води питної було також мало. Злазила шкіра на спині та грудях від бронежилетів. Доки були вологі серветки, ще якось було нормально. А от коли вони закінчилися, було тяжко», – розповідає прикордонник.

Повз їхнє місце дислокації їхали на ротацію нацгвардійці. Вони лишили військовим кілька ящиків з американськими пайками та привезли трохи питної води.

Отак і виживали.

Попри наказ командування

Начальник мобільної (також прикордонник з Луцька) капітан Веніамін Файчук потрапляє у засідку. Біля нього розривається міна. Йдуть обстріли. Проте Михайло та його напарник В’ячеслав Демидюк наважуються їхати по командира. А це – 4 км від КПП під ворожими кулями. Веніамін Файчук сам себе обмотував бинтами, був дуже посічений, особливо постраждали ноги. Прикордонники привезли його на КПП і надали першу медичну допомогу. Проте чоловік втратив надто багато крові, тому лишати його без серйознішого медичного втручання було занадто ризиковано. Отож, попри заборону командування, Михайло і В’ячеслав вирішують везти пораненого у російський пункт пропуску «Куйбишеве». Між сторонами була така домовленість. Адже українські солдати були в оточені.

«Хлопці поклали пораненого в УАЗ, я натягнув білий мішок на палицю, Славік тримав крапельницю. Так і поїхали. Там нас, звісно, зустріли з переклацуванням автоматів. Але «швидка» приїхала і забрала пораненого», – пригадує співрозмовник.

Михайлові неодноразово доводилося возити туди мертвих та поранених: вантаж-200 і вантаж-300. Багато смертей він бачив. На його ж очах фактично загинули молодші сержанти Сергій Гулюк та Сергій Киричук.

Одного разу довелося везти загиблого, який пролежав влітку на КПП 6 днів. Тіло було обмотане армійським покривалом, в целофані і зафіксоване скотчем, щоб його не розірвало. У «Куйбишевому» прикордонників не випускали добу, боялися, що там – вибухівка.

Кожен новий день – як попередній.  І жоден не забути.

«Часто сниться…»

Із «Маринівки» прикордонники виїхали лише за другою спробою. Здавалося б, усе позаду. У Василівці усе було інакшим. Голодні і брудні хлопці ніби потрапили в інший світ: аж два магазини, у яких нарешті можна було витратити гроші; дитячий садочок, на подвір’ї якого бігають маленькі діти. Цивілізація. Тихо. Спокійно. Тут ніби і немає війни.

Прикордонників розділили на дві групи: ввечері одні поїхали у Кузь-Михайлівку, інші – в Побєду. І от о 6 ранку дзвінок: Василівку обстріляли.

«Все це згадувати тяжко. Хочеться забути. Проте це ніде не подінеться до кінця моїх літ. Двоє наших хлопців там залишилися, їх також ніколи не забудеш. Багато смертей бачив. Часто все це сниться», – каже прикордонник.

Життя після ООС стало дещо іншим. Переосмислив. Зрозумів цінності. Проте він ніколи не пошкодував про вибір професії. І коли отримав наказ про службу на Сході, то навіть не думав оскаржувати рішення. Каже, що він – військовослужбовець, і коли є команда – її потрібно виконувати.

Михайло Джигирей><span class=Михайло Джигирей

Удома Михайлові Джигерею про війну нагадують тяжкі спомини, а також нагороди, зокрема, й орден «За мужність III ступеня».

Бо справжні герої таки повинні бути відзначені.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: 

 

 

Надрукувати
мітки:
коментарів
17 листопада 2023
20 травня 2022
13 травня 2022
04 травня 2022
24 квітня 2022
23 квітня 2022
22 квітня 2022
21 квітня 2022
14 квітня 2022