Поділитись:

Сергій Піддубний: «Ми ригали легенями та їли пісок, коли доводилося»

Середа, 31 березня 2021, 20:00

Із Сергієм Піддубним я познайомився наприкінці 2020 року, коли писав статтю про футзальний клуб «Любарт». Тоді зі спортивним директором «князів» ми поспілкувалися не дуже багато, проте домовилися, що згодом зустрінемося ще раз. 

Легендарний волинський футзаліст більшість кар'єри провів у Львові та Рівному, понад 15 років виступаючи в Екстралізі. Проте у 2019-му він доєднався до молодого луцького колективу, оскільки обіцяв старому другу, покійному журналісту Юрію Яцюку, що рано чи пізно в обласному центрі таки з'явиться професійна команда. 

У перший же рік вона досягла успіху, тріумфувавши в Абсолютному чемпіонаті Волині, а кілька днів тому «хрестоносці» захистили свій титул, здолавши у безкомпромісній боротьбі потужний МФК «Хорів»

Насправді наша розмова з Піддубним відбулася ще 3 березня, але своєї актуальності не втратила абсолютно. Тоді, зважаючи на паузу в змаганнях, «Любарт» домовився про «спаринг» з екстраліговою «Енергію» Ми зустрілися з ним в «Адреналіні Сіті» за дві години до початку, а наше інтерв'ю розтягнулося рівно на 60 хвилин. 

Емоційно та відверто Сергій розповів про свою кар'єру від часів, коли він рвав опонентів у туфлях та вельветових штанах, до моменту, коли став тренером та взявся розвивати волинський футзал...

– Як відбулося ваше знайомство з м‘ячем? Я читав цікаву історію про вельветові штани, туфлі та забиті в них голи. Пригадаєте ті часи?

– (сміється) Це була історія про те, як я прийшов в ДЮСШ, а з м’ячем познайомився через старшого брата, який займався у спортивній школі. Він мені це прищепив. Я грав із дорослими хлопцями і спочатку стояв на воротах. Це було в радість, оскільки не доводилося дивитися зі сторони чи чекати в черзі.

Згодом, коли ми грали двір на двір, я відбив удар, вкинув м’яча собі в ноги, обіграв кількох людей та забив гол. Я почав грати зі старшими в полі, і хоча мене там і «топтали», бо був дрібним, я свої фінти демонстрував і вже тоді мав авторитет. 

– А як ви почали займатися в ДЮСШ?

– Мій брат з п’ятого класу ходив на футбол, а мене батьки не пускали. Вони хотіли, щоб я вчився. Тому вперше в спортивну школу я прийшов у десятому класі, хоча мій тренер Анатолій Григорович Чиж (який також був тренером чинного наставника ФК «Любарт» Назара Бугайчука) приходив і намагався їх переконати. Але не вдалося.

Коли вже став трохи старшим, то прийшов додому та сказав, що йду на тренування. Вони махнули та сказали: «Йди». На радощах я побіг туди у вельветових штанах та туфлях. І так вийшов на поле, чим шокував Анатолія Григоровича. Але ми тоді виграли 7:1, і я забив шість голів! Мені дуже швидко вдалося стати лідером команди. 

– До якого віку ви займалися великим футболом та на якому рівні встигли пограти? 

– Закінчивши школу, я вступив до ЛНТУ. В університеті на технічній спеціальності було дуже важко вчитися, але я це робив. Тому років п’ять у мене випало, хоча я грав футбол. Бігав за обласного чемпіона – «Явір» з Цумані. У цій команді було чимало майстрів. Іван Польний та Юрій Поліщук з «Волині» та Василь Кохановський, Родіон Воробей, Олександр Чабан, які виступали за луцький клуб пізніше. Мені було важко, але якийсь період я вигравав конкуренцію і був основним. 

Після закінчення вишу зрозумів, що потрібно зосередитися на футболі. Взимку я грав у футзал за МФК «Рівне». Окрім цього, в 1999 році Сергій Магера відвіз мене в «Україну» – мініфутбольну команду Вищої ліги. З усіх, кого відправили на перегляд, взяли тільки мене. Тоді теж вдалося чомусь навчитися. Разом із цим влітку я виступав на великому полі в Львівському обласному чемпіонаті, який був дуже сильним. Я мав запрошення від професійних команд Першої та Другої ліги, але їхня фінансова спроможність була не найкраща. А тут платили гарно і вчасно. Та й був собі зіркою маленького масштабу (посміхається). 

Проте у 2001-му році нам на старті сезону (за МФК «Рівне», – авт.) випало тричі зіграти з «Енергією». У тих матчах я забив 15 голів. В останній грі підійшов до мене начальник «Енергії» Володимир Федишин (зараз він віцепрезидент) та закликав перейти до них, запропонувавши просто космічні умови на той час. Я погодився, довго не думаючи. Але домовився, що, окрім мене, візьмуть ще мого друга Сергія Тригубця. Тому ми разом і перейшли. 

– Які головні відмінності між футзалом та футболом? Такі очевидні, як-от кількість гравців, розмір поля, до уваги не беремо, а зосередимося саме на ігрових компонентах. У чому різниця?

– Це різні види спорту. Передусім абсолютно інше навантаження, по-іншому вмикаються м’язи. Поряд із цим є інші компоненти. В контексті зору тактичної побудови, то ми більше схожі на баскетбол, а не на футбол.

– До речі, найперше, що я помітив у футзалі, – це використання заслонів…

(посміхається) Так, але це більше про професійний футзал. Якщо дивитися на Суперлігу Волині, більшість команд все ж грає у великий футбол на маленькому майданчику. Такі колективи як «Любарт», «Надія», «Хорів» грають у чистий футзал з притаманними комбінаціями, стандартами, заслонами… Хоча в сучасному футболі, якщо звернути увагу на гру провідних команд, ви теж побачите, як вони на окремих ділянках поля використовують схеми з футзалу. 

Нещодавно спостерігав за грою дітей на великому полі і спіймав себе на думці, що лівий захисник за гру кілька разів м’яча торкнувся. А в залі такого не буде. Там у вас постійна взаємодія, постійний контакт. Це змушує концентрувати увагу на такому рівні, якого нема в футболі. 

– Ваш період адаптації від футболу до футзалу проходив важко чи легко? Чи його взагалі не було, оскільки ви поєднували?

– Не було взагалі, бо в дитинстві я грав винятково у дворах на маленьких полях 10 на 4 метри. Так само й у школі були малі майданчики. Коли я пішов у ДЮСШ, то взимку в залі я себе відчував, як риба у воді. Зал завжди був моїм. 

– Пресслужбі рівненського «Кардиналу» ви розповідали, що найбільш яскраві роки провели у львівській «Енергії». Пригадаймо ті часи. Почнімо з такого: як тоді виглядав ваш звичний день? Яким був режим, кількість тренувань?

– Я жив на службовій квартирі з дружиною, а до одруження – поряд із Сергієм Тригубцем. Ми разом із ним пішки ходили на тренування. Дорога займала 30 хвилин. Після тренування нас забирав автобус, ми їхали на обід і далі мали вільний час. Ми бавилися на Playstation, передивлялися матчі, записували їх на касети та вчилися.

В «Енергії» було круто. Там була стабільність та дуже хороша атмосфера. Проте, якщо порівняти всі мої клуби, то найбільш круто таки в «Любарті». Дмитро Пасічник – топменеджер. Чому? Та хоча б тому, що не може аматорська команда бути крутішою за професійні. Але в «Любарті» все максимально чітко. Так, в «Урагані» було не гірше, це точно, але там відрізнялася атмосфера. 

– Ви раніше казали, що колись футзал був більш індивідуальним. Вам який більше подобається? Той, що був колись, чи сучасний?

– Мені більше подобається сучасний. Я пригадую, що в ті часи ми нічого не могли протиставити топам. У нас не було жодних шансів, вони мали сильніших гравців і це все вирішувало. Ми витратили кілька років, щоб піднятися на їхній рівень. Проте сьогодні існує чимало тактичних прийомів, за допомогою яких можна спробувати обіграти значно сильнішого суперника.

– Як ви удосконалювалися саме як футзаліст? Як вчилися? 

– Я записував матчі топових збірних і займався аналізом ігор. По-справжньому ми задумалися над тим, що підхід потрібно змінювати, після зустрічі з «Бенфікою» в Лізі чемпіонів. За них виступав Рікардіньо. Так, він демонстрував шоу. Але футзал, який показала їхня команда загалом, був просто космічним. Вони відвозили нас так, що ми нарешті зрозуміли і почали аналізувати. Але цей процес був індивідуальним. Кожен намагався щось дізнатися сам, але спочатку ніяких знань у нас все одно не було.

Аж у свій останній сезон в «Енергії» я почав глибоко в це заглиблюватися. Тоді у нас був воротар зі збірної Білорусі, який дав мені касету із записом їхнього матчу проти португальців. Я передивився і почав вивчати їхні комбінації (португальців, – авт). Далі я перейшов в «Ураган», але там був тренерський штаб зі своїм баченням. Тому я повернувся до цього вже в «Кардиналі». Але було дуже складно.

В 2013 році я поїхав на навчальний семінар в Іспанію, де курс читав головний тренер їхньої національної збірної та наставники клубів з чемпіонату. Я тоді зрозумів, що їхні діти знають більше за нас. Це стало найбільшим поштовхом для розвитку, і я почав більш ефективно впроваджувати свої ідеї. Це принесло результат, оскільки ми тоді посіли друге місце на хорошому турнірі в Кувейті та здобули 50 тисяч доларів за це. 

– Чим відрізняються футзальні збори від футбольних? Чи присутня там така сама шалена бігова робота?

– Присутня, але це залежало від тренера. Були наставники, які доводили гравців до втрати свідомості. Це були шалені навантаження, ми «ригали легенями», «їли пісок», коли доводилося. Багато хто не справлявся. Я й сам двічі думав, що помру. Але не сачкував ніколи. Проте зараз вважаю, що це все не було нам потрібно. Необхідно будувати тренувальний процес через роботу з м’ячем, навантаження отримувати через ігри. Я не вітаю біганину.

– Ви розповідали, що покинули «Енергію» через фінансові негаразди. Ви не виграли чемпіонат, і багатьох гравців розпродали. Проте конкретно вас просили лишитися, але ви вирішили перейти в «Ураган». Чому?

 – Бо запропонували дуже хороші умови. Просто чудові. Разом із цим я не хотів грати з молодими, а бажав боротися за чемпіонство. «Ураган» мав такі амбіції. 

– Чому ви провели лише один сезон в Івано-Франківську?

– Для мене цей сезон виявився невдалим, хоча на старті я забивав голи у кожному матчі. Проте тоді я вперше в кар’єрі отримав травму на зборах, надірвав м’яз. Тоді була пандемія свинячого грипу і я теж чимось захворів. Мене пів року переслідувала стабільна температура 37,5. Було дуже жорстко, я вже думав, що все для мене завершилося у спорті, і хотів хоча б одужати. Я читав, що щось схоже було в Генріха Мхітаряна

Водночас зі мною на контакт вийшов Володимир Валявка зі своєю ідеєю перенесення «Кардинала» зі Львова у Рівне. Я погодився бути помічником тренера, і мене викупили за 10 тисяч доларів з «Урагану». У підсумку я вирішив спробувати відновитися та набрати форму. Потихеньку почав знову грати. 

– Чого вдалося досягнути в «Кардиналі»?

– Найвище наше місце в Екстралізі – четверте. Нам не вдалося здобути медалі, але наша команда виділялася з-поміж інших. 

(Насправді про період в «Кардиналі» Сергій Піддубний розповів дуже багато. Поряд із великим ентузіазмом та бажанням досягнути найвищого результату були фінансові труднощі, демарші гравців, пошуки спонсорів та проблеми з власниками. Аби не «роздувати» цей матеріал до шалених розмірів, про Піддубного в «Кардиналі» ми поговоримо іншим разом).

– Після того, як покинули «Кардинал», ви на рік поїхали до Білорусі. Згодом могли опинитися в Угорщині, мали хорошу пропозицію, але надали перевагу «Любарту». З наших попередніх розмов знаю, що певну роль у цьому зіграв покійний журналіст Юрій Яцюк. Чому для вас так важливо було втілити його мрію у життя? 

– Знаєш, у мене досі перед очима той момент, коли він підходить до мене на турнірі і питає: «Сергію, коли ж у Луцьку з’явиться професійна футзальна команда». І я йому обіцяв. «Кардинал» був моєю командою, «Енергія» назавжди залишиться у серці, в «Урагані» теж є гарні спогади… Але завжди в моїй голові була ця його ідея (посміхається).

Довгий час не було ніякої конкретики і можливості це зробити, ніхто не хотів вкладати гроші, аж поки не з’явився Діма Пасічник. Ця випадковість не випадкова! Я тоді міг поїхати в Угорщину, але мені потрібно було залишитися в Рівному. Паралельно я пообіцяв Дмитру, що буду допомагати у будь-якому разі і, коли владнав свої справи, почав працювати на повну. Я дуже задоволений. Можливо, це на контрасті з тим бардаком, що був у «Кардиналі», але в нас у «Любарті» є все, що треба, і ми рухаємося вперед, згідно з планом. 

– Які у вас стратегічні цілі? Не на сьогодні, а максимальні?

– Найбільша мрія – взяти участь в Лізі чемпіонів. Але головний стратегічний момент – виховувати гравців. Ми вже маємо першу приємність, оскільки наш Владислав Сизик – член національної молодіжної збірної. Він та всі інші прогресують. Якщо хтось думає, що ми будемо постійно вигравати, то ні. Будуть і підйоми, і спади. 

– Завершимо нашу розмову блоком простих, моментами пласких питань. Найсильніший гравець, проти якого виходили на паркет?

 Рікардіньо. 

Найбільш титулована команда, з якою ви грали?

 Напевно, «Динамо» Москва.

– Кого б взяли у футзальну команду: Роналдінью, Кріштіано чи Зідана? 

– (сміється) Два дні тому дивився відео, як Зідан грав у футзал. Він мені подобається, його стиль, мислення. Культура паса, техніка. Я взяв би Зідана. 

– Чи став би Мессі найкращим у світі, якби грав футзал?

– Думаю, що ні (посміхається). 

– Чи сняться вам футзальні жахи? Наприклад, як ви забиваєте у власні ворота чи не вдягнули шорти на гру?

(сміється) Ні, такого взагалі не буває. 

– Який ваш улюблений фільм?

– «Гладіатор».

– Улюблений серіал

– «Ліквідація».

– Відео чи текст?

– Відео.

– Яка музика вам подобається?

– Різна.

– Улюблена футбольна команда?

– «Динамо» Київ.

– Улюблений гравець?

– Заваров

– Щоб ви обрали, окрім футболу та футзалу?

– Баскетбол та теніс.

– І насамкінець: чи перевершить Піддубний-молодший свого батька?

– Хотілося б. Але головне, щоб він був здоровим. 

ЧИТАТИ ТАКОЖ: 

Надрукувати
мітки:
коментарів
16 липня 2021
14 липня 2021
09 липня 2021
04 липня 2021
26 червня 2021
14:45
13 червня 2021
03 червня 2021
30 травня 2021
07:57
24 травня 2021
21 травня 2021
20 травня 2021
19 травня 2021
11:00
18 травня 2021