«Поки є життя на Землі – нам треба будувати», – кранівник «Вілії» Віктор Боярин (інтерв'ю)*

Найбільша цінність будь-якого підприємства – люди, що тут працюють. Професіонали, фахівці, віддані своїй справі і готові рухатися до спільної мети. Саме з таких людей і складається успіх. І саме про таких людей ми хочемо вам розповісти. Сайт новин Луцька «Конкурент» спільно з групою компаній ТМ «Вілія» продовжує серію публікацій про особливих людей, які творять історію найбільшого на Волині агропідприємства.

Віктор Боярин перед розмовою скромно поправляє вуса. Чоловікові 63 роки, і майже 40 із них Віктор працює машиністом автомобільного крану. Він тихий і відповідальний. Каже, щоб бути кранівником - треба пильнувати: розраховувати силу вітру, висоту, вагу того, що підіймаєш. Віктор у цій справі – професіонал. 

Чоловік має двох синів і шістьох онуків. Каже, що поки у нас є майбутнє – треба будувати і працювати, щоб діти і онуки жили у кращому світі. Про професію кранівника ми поговорили в інтерв'ю.

— Вікторе, розкажіть, як ви стали кранівником? Як прийшли у цю професію?

— Повернувся у 80-му році з армії, було оголошення, що шукають кранівника. Я прийшов, закінчив курси, і з того часу працюю. З березня 1981 року. Ще тоді був трест «Волиньпромбуд». 

Це цікава робота, бо будівництво – це про життя. Ми живемо далі, а як життя продовжується на Землі – значить, треба щось будувати, щось оновлювати. Я завжди причетний до чогось нового, до чогось, що створюється. 

— Пригадаєте, яка була техніка, коли ви прийшли у професію? На чому ви тоді працювали?

— Тоді був кран К-162 на базі КрАЗа. А потім у 1985 році, як молодим спеціалістам, нам доручили перший «телескоп». Тоді ми отримали перший «телескопічний» кран, бо до цього були «стріли». З тими старими трудніше було їздити. Уявіть, це 14 метрів крану, і він виходить попереду – перед автомобілем. І це коли вони 14 метрів – ще дозволено було переміщатися, а вже як 18 метрів крани – треба було вибивати пальці, потім знову монтувати на місце. Це займало багато часу. 

Коли ми отримали перші телескопи – працювати стало простіше. Було легше їздити, швидше ми почали виставляти. З'явилися гідролапи, які автоматично вирівнюють техніку, як треба відносно майданчика. Бо ж раніше лапи були гвинтові – ми їх вручну викручували. І перед тим, як кудись заїжджати, треба було бульдозером вирівняти майданчик. 

Зараз у «шпаківні» – кабіні під краном – є і комп'ютери, і зручні пульти, джойстики. Працювати нині приємніше.

— Розкажіть трохи про вашу сім'ю.

— Бог дав мені два сини, і маю шестеро внуків. Двоє внуків росли зі мною. Півроку тому переїхали у свою квартиру, а до того ми жили разом. Найстаршому внукові 10 років. Його звуть Владислав. Ми з ним проводимо багато часу. Недавно їздили сік точити на дачу, обрізали дерева. 

— Внук цікавиться вашою роботою?

— Як молодший був – дуже цікавився. Я йому накупував три види кранів. Були такі, що і піднімалися на гачку – внук дуже любив ними гратися.

Я його навіть на роботу брав. Йому так сподобалося, що він все казав, буде продовжувачем справи дідової (сміється – ред.). Мої сини по моїй спеціальності не пішли. Вони добре вчилися, пішли по комп'ютерах, по сучасному...

— Як гадаєте, чи є у вашої професії кранівника майбутнє? Чи буде ця професія потрібною у світі, де житиме ваш внук, його діти?

— Мені здається, що автокранівники завжди будуть потрібні. Життя продовжується, розвивається, а тут, на «Волинь-Зерно-Продукті», розвивається шаленими темпами. З'являються нові крани – все більші і більші. Ця професія завжди треба. Поки на Землі існує життя – нам треба будувати. 

— Машина може замінити кранівника?

— Мені здається, що автокранівника не можна замінити машиною. Крани зараз стають сучасні, комп'ютеризовані, це так, працювати нам значно легше. Піднімаєш щось – а комп'ютер показує тобі вагу. Але за важелями треба очі та очі – тому спеціальність кранівника мусить бути. 

— У чому складність вашої роботи?

— Щоб бути автокранівником – треба розрахувати, оцінити обстановку, правильно виставити крана, розрахувати висоту, вантажопідйомність. Є складні умови заїзду, перешкоди. Треба бути дуже уважним. 

Крім того, є погодні умови, в яких працювати неможливо. Наприклад, коли поривчастий вітер. Це дуже небезпечно. Кранівник має розраховувати і силу вітру, і решту умов. А якщо вітер поривчастий – такі розрахунки зробити неможливо. 

Це дуже небезпечна робота, і постійно треба пильнувати. Простіше робити монтаж. Бо коли ти щось піднімаєш із землі – воно легко показує вагу. А коли робити демонтаж – треба все уважно розраховувати. В мене вже є багато досвіду, і я знаю, як працювати. 

— На яких проектах у «Вілії» ви працювали?

— Найчастіше – на будівництві елеваторів. Будували також ангари, зерносховища. Працював на ремонтах, заміні галерей, заміні редукторів, двигунів. 

З кожним роком елеватори стають все вищими, вміщають щоразу більше зерна. І підприємство мусить купувати щоразу кращі крани. Вони все більше піднімають по вазі. В мене кран піднімає вантаж на висоту 28 метрів. А ще може піднімати до 35 тонн вантажу. Є ще крани, які дістають на висоту 43 метри. 

— Як війна вплинула на вашу роботу?

— Роботи стало більше. Порт в Одесі припинив працювати, а тому збут зерна відбувається у нашому напрямку. Зерно треба десь зберігати, будувати ланцюги постачання на Польщу, на Гданськ. Треба відправляти зерно до моря. Тому роботи у нас додалося. Зараз на підприємстві є ще два крани і ще два кранівники, тому працювати трошки легше, але війна точно додала нам всім роботи. 

— Поза роботою чим ви цікавитеся?

— Новинами цікавлюся. У нас діти, внуки, непроста ситуація в країну. Тому ми ходимо з жінкою на молитви. Ходимо у церкву християн віри євангельської. Зараз це дуже потрібно. Коли тривога – встаємо вночі до молитви. Треба зараз молитися. За наших рідних, за Україну, за нашу землю, за дітей, внуків. 

У церкву ми перейшли протягом життя. Ходимо туди вже 25 років. Моя дружина, її мама були віруючими. Спершу дружина пішла, а через три роки я. Не шкодую анітрохи. Зараз я спокійний – мої діти, внуки ведуть тверезий спосіб життя. 

В першу чергу ми зараз молимося за мир в Україні, за спасіння наших рідних і близьких. Просимо, щоб Бог був завжди з нами. 

— Що ви найперше зробите, коли Україна переможе?

— Думаю, після перемоги більше людей навернеться до Бога. Війна в певній мірі наверне людей до Бога, бо спільна молитва має величезну силу. Вважаю, що в ці темні часи людям треба звертатися до Бога частіше. В моєму житті Бог часто ішов мені назустріч, часто допомагав, і я вірю, що якщо щиро молитися – Він прийде на поміч усім. 

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

• «Ми тут залишилися для того, щоб працювати», – головний будівельник «Вілії» Вадим Мельничук (інтерв'ю)*
• Жінка у хустці: про волинянку Антоніну Ситник, яка керує фермою (фото)*
• «Війна може навчити»: як на Волині комбайнер з Одещини ремонтує техніку для військових (фото)*