Поділитись:

«Я боюся легковажності», – новий очільник луцького театру ляльок Вадим Хаїнський (інтерв'ю)

П'ятниця, 24 березня 2023, 10:10

16 березня молодий луцький театрал Вадим Хаїнський став очільником Волинського академічного обласного театру ляльок. До того установу майже півстоліття очолював засновник театру Данило Поштарук. Останні події можуть стати неабиякою зміною в житті установи, яку раніше ми би назвали дуже консервативною. 

Як і раніше, цех театру працює, і руки майстрів готують нових персонажів для майбутніх вистав. На сцені репетирують актори, у просторих приміщеннях триває звична театральна рутина. На вхідних дверях з'явилися QR-коди з посиланням на соцмережі театру. А за дверима повільно і не дуже впевнено починаються довгоочікувані зміни. 

Ми з Вадимом заходимо у бічні двері. Це вечір вівторка, кінець робочого дня. Коридори театру ляльок порожні і тихі. Вадим одразу робить коротку екскурсію – показує цехи, кімнату з ляльками, свій тимчасовий кабінет. Коли говорить про театр – його очі сяють, а з обличчя не сходить посмішка. Таким люди звикли бачити його у цих стінах – привітним і захопленим роботою. 

Вадим Хаїнський раніше був актором театру ляльок. Згодом працював методистом, режисером театралізованих заходів у Палаці культури міста Луцька, створив власну дитячу театральну студію, «Бешкетники»,  і навіть грав у луцькому незалежному театрі «Гармидер». Цього року кар'єра Вадима стрімко набрала обертів, і він повернувся у стіни рідного театру спершу заступником з питань економіки і фінансів, а згодом – очільником установи. 

Про те, як нова посада змінила життя Вадима, та що зміниться у театрі під його керівництвом, ми поговорили у інтерв'ю на сайті новин Луцька та Волині «Конкурент».

 

— Вадиме, скажи, чи новина про те, що ти станеш директором театру ляльок, застала тебе зненацька?

— Ні, я не скажу, що це було якось раптово чи зненацька. Я коли йшов сюди на посаду заступника з питань економіки і фінансів, я знав про перспективи і здогадувався про те, що мене можуть призначити виконувати обов'язки директора. Поставив собі за ціль вникнути в роботу театру, і коли буде конкурс – подаватися на посаду директора – художнього керівника. Я до цього готувався, але не думав, що все станеться так швидко. Зрештою, після війни місто проведе конкурс на посаду очільника театру, і кожен, кому наш театр не байдужий, зможе взяти в ньому участь. 

— Це дуже значуща зміна в житті театру, адже твій попередник Данило Поштарук очолював театр майже 50 років. Як, на твою думку, ця зміна вплине на театр?

— Данило Андрійович не просто очолював театр – він створив його, і успішно керував театром упродовж догих десятиліть. Це велика і планка, і постать. Іти на його місце мені страшно. Чую відгуки колег, чую, як мене порівнюють. Але яке тут може бути порівняння? Данило Андрійович багато років виконував свою роботу дуже вміло і правильно. Та час дає своє, вік дає своє, ніщо не може тривати вічно. Зараз інший час, інші реалії, і театр повинен рухатися, розвиватися і реагувати на події, які зараз відбуваються. 

Данило Андрійович тримав театр в такому хорошому академічному класичному форматі. Десь важко ішов на експерименти, але ішов: не даремно у нас і для дорослих були вистави, і постановка «Фауста» була. Він дуже ретельно досліджував щось нове перед тим, як брати це в репертуар. Я поки не знаю, як буде далі. Бо все-таки, зараз і глядач вимагає більше руху, більше нових постановок, більше експериментів. Боюся десь цієї легковажності. Хочу, щоб все було виважено. Адже я відповідаю і перед самим собою, і перед глядачем.

 

— Розкажи про свій шлях у театр. Як ти ішов до цієї сфери?

— Я сам не лучанин – з Любомльського району. Народився у Вишневі, ходив до школи в Куснищах. До Луцька вступив у коледж культури і мистецтв, і вже на третьому курсі пішов працювати у Палац культури. І з того часу я у Палаці постійно був. 

— Ти цілеспрямовано обирав для себе театр?

— Так. І до речі, досить пізно це для себе відкрив. Зазвичай люди в дитинстві вже знають, що хочуть, до прикладу, стати космонавтами чи займатися театром. Ні, я в школі не знав. Певно, тому і вступив до Любомльського професійного ліцею на маляра-штукатура, щоб робити ремонти, заробляти гроші, як всі парубки в селі. І от там вже відкрив для себе театр. В коледжі працювала Тетяна Григорівна Зінчук – ми з нею досі в хороших відносинах. Вона для мене відкрила це, стала моєю наставницею. У нас був гурток театрального мистецтва, і насправді, за цих три роки, поки я навчався в ліцеї, я проводив більше часу на сцені, ніж в майстерні. 

Я їздив на конкурси і в Луцьк, і в Київ – займав призові місця, і зрозумів тоді, що це цінується. Що мене цінують, як читця. До мене зовсмі по-ішному вже відносилися в ліцеї. І я розумів, що щось можу. Це, певно, і дало мені поштовх далі розвиватися: я побачив, що моя робота приносить результат. Вся стіна була у грамотах і дипломах, і це вперше, бо в школі у мене не було жодної грамоти за всі роки. А тут я мав якісь досягнення. 

— Коли ти зрозумів, що театр ляльок – це твоє?

— Певно, усвідомлення, що театр ляльок мені цікавий, прийшло, коли я побачив виставу нашого театру «Ніч на Івана Купала» за Гоголем. Це чорний кабінет, де видно тільки ляльки. Містична атмосфера, доросла вистава. Раніше я бачив в основному вистави для дітей. А тут все було по-іешому. І так мені цікаво було зазирнути, що там за лаштунками! Тоді це була моя мрія.

А коли у 2015 році я прийшов сюди на конкурс і став актором ляльководом, мене як молодого недосвідченого відразу посадили за лаштунками ширмової вистави дивитися, як все відбувається зсередини. Я був неймовірно захоплений і вражений – збулася моя мрія!

— Як твоя сім'я поставилася до такого рішення? Тебе підтримали?

— В селі сім'я не розуміла, певно, що це. Мої батьки практично і не бачили мене на сцені, тому не розуміли, як це для мене важливо. На виступи приходила лише моя уже покійна бабуся, з якою я проживав. Вона була моїм найпершим фанатом і дуже вболівала за мене. Їй було приємно, адже мене хвалили, газети писали про мене – вона збирала вирізки з газет. Бабуся хотіла, щоб я вступив до Луцька в коледж культури та мистецтв. Вона навіть ходила просити, щоб мені дали направлення на навчання. 

 

— Пригадаєш, коли ти отримав першу роль в театрі ляльок?

— Я прийшов працювати у грудні 2015 року, і це було введення вже в діючу виставу «Лускунчик». Отримав тоді роль короля. Я ще ж тоді хлопчина був, а тут роль короля грати... Уявляв собі, що королем має бути дорослий чоловік, і дуже боявся, як зіграю. А коли взяв ляльку, і відчув, яка вона важка... Це була дерев'яна лялька. Зазвичай у лялльок є механізм «гапіт» – вони тоді дуже зручно лягають на руку. А це вистава стара – більше 30 років у репертуарі. І ляльки старі, важкі, малорухливі. Коли вперше взяв до рук цю ляльку – не знав, що з нею робити. Воно мені не піддається, не працює. 

Провідний артист нашого театру Олексій Криворучко тоді сказав, аби я звертався, якщо потрібна буде допомога. Нам дали кілька вихідних після нового року, і в свій вихідний він прийшов мені допомагати. Вчив працювати з лялькою, показав, як вона влаштована. Ми попрацювали два дні, і вже коли в театр повернулися актори – мені було значно легше репетирувати. Щоправда, я потім сам ще довго працював перед дзеркалом. 

Всі мені допомагали, хотіли підказати, як краще зробити, як краще говорити, як знайти цю мовну окрасу героя. Це була найперша роль в театрі. 

Знакова для мене роль – роль Горобця у виставі «Як Горобець розум шукав» за казкою Лесі Українки. Це була головна роль у новій виставі. Я бачив, як вона створюється з нуля. Ми відкрили новий театральний сезон цією виставою, і то був мій успіх (сміється – ред.). Прийшло видання «Волинь-Нова», взяли в мене інтерв'ю, в газеті надрукували мою фотографію. Згодом багато знайомих казали, що бачили мене, читали про мене. 

— Чи була бабуся на твоїх виставах в театрі?

— Ні. Бабуся померла, коли я поступав у коледж до Луцька. На жаль. Це для мене великий удар. Мені би дуже хотілося, аби вона побачила мене на сцені театру. 

 

— Як розвивалася твоя кар'єра далі?

— Це була перша вистава. Далі мене вводили в інші, було ще багато прем'єр. Паралельно я працював у Палаці культури методистом на півставки. Вів соціальні мережі Палацу. Пізніше я створив там театральну студію «Бешкетники». Директор Палацу дозволив мені працювати у танцювальному залі – Юрій Войнаровський всіляко підтримував мене та моє починання. Спершу я набрав невелику групку дітей знайомих, і в кінці 2015 року почав працювати. Я знав підхід до дітей, підготував програму, тому все вдавалося добре.

Перший рік не було якогось значного результату. Навіть вистави не було. Більше тренінги, різні вправи, ігри. А вже наступного року були результати. Ми поставили «Муху-цокотуху», поставили лялькову виставу «Рукавичка». З ціє вистави гастрольна діяльність нашого колективу почалася. Ми її і тут у театрі показали, і в Рівне у театр ляльок возили, і так по школах, садочках, бібліотеках показували. 

— Як тобі було когось навчати? Ти комфортно почуваєшся у ролі вчителя?

— Звісно. Мені це подобається, приносить задоволення. Я бачу, що є результат, а коли видно результат – це не може не тішити. У «Бешкетниках» я бачив колосальний ріст дітей. Крі того, цього року я пішов викладати у Волинський фаховий коледж культури і мистецтв ім. І.Стравнського. Мені дали перший курс режисерів видовищно-театралізованих заходів, і я в них веду усі спецпредмети – режисуру, сценарну майстерність і сценічну мову. 

— Ти багато експериментуєш. Граєш у сучасному неформальному театрі «Гармидер», і водночас керуєш академічним театром ляльок. Який театр ти любиш?

— Різний. Я не можу сказати, що мають бути тільки експерименти, чи тільки ляльки. Я люблю різний театр, але якісний. Я люблю дитячий театр, і вірю, коли діти грають. Вони інколи грають краще за дорослих – є в тому щось. Але все одно, має бути професійний підхід у плані режисури, організації. Всім мають займатися фахівці. 

«Гармидер» я не полишав. У академічних театрах так склалося, що не дуже приязно відносяться до цього театру. Хоча саме «Гармидер» створює у Луцьку кльовий театральний контекст, і наше місто видно на театральній мапі. Це і фестиваль «Мандрівний вішак», і якісь експериментальні штуки, і проекти театральні. І завдяки цьому колективу помітні вагомі зміни в поглядах і думках глядачів про сучасний театр в цілому. 

Лесь Курбас казав, що театр повинен бути там, де суспільство буде завтра. «Гармидер» завжди дуже легкий до змін, швидко адаптується і завжди на часі. 

 

— До речі, про «на часі». Актор «Гармидеру» Павло Порицький не так давно піднімав питання репептуару драматичного театру в часі війни. Про те, що вони досі грають «Дам і гусарів», коли в країні повномасштабна війна, і коли очевидно глядач потребує чогось іншого. Який у тебе погляд на цю ситуацію? І чи планує театр ляльок зміни в репертуарі?

— Я не хочу коментувати цю ситуацію і обговорювати колег. Вважаю, дуже класно, коли в місті є різні театри і різні напрямки, адже тоді є дуже багато ніш, які треба заповнити, вподобань, які треба задовільнити. В нас ще ого-го скільки можна працювати. Дуже тішуся, що навіть дитячий театр є в нашому місті  багато театральних колективів дитячих. 

До речі, ми зараз 24 березня організовуємо день дитячого театру. Адже театр ляльок позиціонує себе як дитячий: основна глядацька аудиторія наша – це діти. Сім'ї. Після кожної вистави у нас з'явилася традиція, що дітки несуть солодощі, фотографуються з акторами. Якось цей час війни показав, що має бути комунікація з глядачем, що має бути спілкування. Тому інколи хвилин 10 після вистави актори ще стоять на сцені. 

— Ти відчуваєш, що це війна наблизила театр до глядача?

— Так. Глядач завжди хоче спілкування, і йде в театр, щоб побачити себе. Дітки – вони ж рівняються на цих акторів, вірять у казку і хочуть доторкнутися до тієї лялечки, до кожного персонажа. Але це вже я відхилився від теми. 

— То, власне, чи будуть у репертуарі театру зміни, пов'язані з війною і сучасними викликами? Чи будете ви в театрі говорити з дітьми доступною їм мовою на тему війни?

— Так. Ні. Не знаю... Це дуже складне питання. Розумію, що з дорослими можна говорити на цю тему. А от як з дітьми? Хоч я і займався волонтерством для дітей переселенців – ми організували майстерню, «Діти слухають казки», і сім місяців вона дуже активно працювала. Проводили різні майстер-класи, арт-терапевтичні практики – в день було 5 різних заходів. 

Для мене ці сім місяців минули не швидко. Ціле життя пройшло за той час. Стільки історій вислухав, стільки всього... Це було дуже важко. Діти – вони і так говорять. Я не провокував їх на діалог, не питав нічого навмисно. І якщо вийшло – я підтримував діалог. Діти висловлювалися засобами мистецтва: малюнки, постановки, історії, казкотерапія. І скрізь була війна. 

Наш театр якось показав їм патріотичну виставу «Котигорошко, або Хлопчик із зеленого стручка» – про хлопчика, який бореться за рідну землю, перемагає Змія. Це травма... Ми зараз всі травмовані, діти травмовані. Може, тоді ще було зарано її показувати. А чи зараз не зарано? А чи потрібно?

Відволікати від війни – також неправильно, адже нам треба про це говорити. Для мене зараз відкрите питання, як говорити.

Ми у театрі прийняли рішення не показувати поки тему війни дітям. Хоч у нас і була перформативна гра-читка п'єси «Два скетчі про війну». Але це теж для старших. Маленькі дітки не так все сприймають,  і зрештою, це справа батьків зараз – говорити з ними про війну. А наша справа – подарувати дітям дитинство, позитив, віру в диво. 

 

— В тебе вже є досвід управління – власна зразкова театральна студія «Бешкетники». Розкажи, наскільки більшим буде для тебе цей новий досвід керування цілим театром?

— Я зараз навчаюся у ВНУ імені Лесі Українки за спеціальністю «Менеджмент та організація». Якраз ми це проходимо. Як влаштована установа, як у ній все відбувається, як керувати, будувати стратегію. Вже практичні були завдання різні, і я на базі театру їх виконував. Тому маю вже певні напрацювання – аналіз установи тощо. Пишу магістерську роботу про театр ляльок. Працюю над цим. 

Звичайно, багато що для мене нове, і доводиться відкривати це для себе – опрацьовувати і вивчати. Маркетинг, менеджмент, як застосувати сучасні практики в цих умовах, які ми маємо. Бо я розумію, що можна виділити кошти на якусь стратегію, вибудувати і відпрацювати це, як слід. Але зараз нема таких коштів, і певно, не на часі це зараз. 

Я не володію вагомим досвідом, і порівнювати «Бешкетників» і театр ляльок взагалі недоречно. Та всі з чогось починали, ніхто не народжувався вправним керівником чи менеджером. Та я обіцяю докласти максимум зусиль, щоб виправдати довіру і сподівання, покладені на мене.

— При вході до театру я помітила, що є посилання на соціальні мережі. Коли це з'явилося?

— Певно, в кінці минулого року наші соцмережі активно запустилися. Час карантину показав, що треба активніше їх вести. Зараз соцмережами займається акторка нашого театру Світлана Криворучко. Вона веде інстаграм-сторінку, фейсбук. Вона вивчає все це, досить професійно, гарно підходить до роботи. А як інакше? Молоді люди розуміють, що це просто норма, а не щось особливе. Закликаємо більше людей підписуватися на нас. 

Ми показуємо процес створення ляльки, анонси вистав, висвітлюємо всі події, які відбуваються у нас у театрі. Комунікація з глядачем повинна вестися. 

 

— Які ще нововведення чекають на театр ляльок найближчим часом? У вас є онлайн-продаж квитків?

— Є, щоправда, ми продаємо онлайн небагато – всього 30 квиточків. Продаємо через «Карабас-Барабас», і це, якщо чесно, виходить дорожче.

У нас є сайт, але розумію, що зараз він вже доволі поганенький. Його робили давно за принципом «дешево і сердито». Але оскільки зараз ми розуміємо, що люди хочуть купувати квитки онлайн, ми робимо новий сайт з такою функцією. 

— Хотіла також поговорити про вартість квитків. У вас порівняно невеликий зал – 250 глядацьких місць. А квиток на виставу коштує всього 50 гривень. Навіть при повному залі це невеликі надходження до театру, зважаючи на складність підготовки вистави. На твою думку, чи треба зараз збільшувати вартість квитків?

— Ми розуміємо ситуацію, яка склалася. І знову ж, з любов'ю та розумінням до глядачів ідемо. Не на часі збільшувати вартість, бо і так усім складно, усі віддають гроші на волонтерство максимально, тому поки не збільшуємо. Але моя особиста думка – це потрібно зробити згодом. Глядач повинен цінувати театр, і розуміти, що якщо він хоче хороший продукт – треба платити за хороший продукт. Якщо глядач заплатить 100 гривень і прийде на неякісну виставу – він про це скаже. Скаже, що не сподобалося, а що навпаки «зайшло». І коли буде комунікація – ми знатимемо, як працювати далі. 

— Як ти реагуєш на критику?

— Дуже здорово реагую, я люблю критику. Це ж мені корисніше, коли не просто похвалять. Бо похвали багато завжди. Так, вона тебе надихає, піднімає настрій. Але якщо нема здорового аналізу, конструктивної критики – нема куди далі рости. Тому критика дає напрям, куди рухатися, що змінювати. І я, і театр відкриті до критики. 

— Ще щодо змін у театрі. Колись мене дуже вразила постановка «Фауста», яку робив ваш театр. Чи з'являться ще в репертуарі дорослі вистави?

— Однозначно, я бачу театр для різного глядача. Бачу сцену для дорослих вистав хоча б раз на тиждень. Але до цього треба прийти. Для цього треба напрацювати хороший репертуар. У нас зараз є вистави для дорослих у репертуарі, але їх не достатньо, щоб показувати так часто. Ми працюємо над цим, та поки важко щось планувати.

Для дорослих зараз це має бути ширкарний продукт. Щось таке цікаве, експериментальне. Наразі ведуться перемовини з кількома режисерами. Може, хтось із них щось запропонує для дорослих. Може, наступного року луцький глядач вже побачить такі вистави. 

Складність нашого театру в тому, що ми ніколи не ставимо вистави тільки для дітей. Бо ж діти до нас приходять з батьками, дідусями-бабусями. Ми повинні задовільнити потребу і дорослого, і дитини. От в цьому складність, в цьому і фішка: і дорослий, і дитина візьмуть щось для себе. Я помічаю, що часто батьки в більшому захваті, ніж діти. Це наповнює чимось хорошим, світлим. 

 

— Ти став керівником у дуже непростий час. Планувати практично неможливо, адже ми не знаємо, що буде завтра. Але давай, припустимо, що завтра війна закінчиться нашою перемогою. Яким ти бачиш луцький театр ляльок через 10 років?

— Я бачу крутий європейський театр. Він і історичний, і сучасний, і атмосферний. Ми вже маємо різнопланові постановки, але хочеться ще більшого наповнення хорошим репертуаром. І однозначно, цей театр презентуватиме українське мистецтво, українську ідентичність у світі. 

— Яке твоє найулюбленіше місце в театрі? 

— Певно, найулюбленіше місце – це цех нашого театру. Якось мені там настільки добре, світло, цікаво, захоплююче. Там постійно твориться щось нове. 

 

— Зараз на сцені ти не працюєш. Чи сумуєш за сценою?

— Так. Я сумую. Дуже сумую. Дивлюся, як актори грають, як виходять на поклін, на оплески, і розумію, що мені цього не вистачає. Але водночас, розумію, що я тут зараз в іншій ролі, на іншій посаді, у мене інші обов'язки. Це більша відповідальність – відповідальність за весь театр. 

— Дуже багато людей старшого віку з тобою працюватимуть. Як вони сприймають твоє призначення? І чи бачать у тобі керівника?

— Насправді, я ж в театр повернувся. Не прийшов нізвідки – я тут працював. Театр – це сім'я, тому що тут всі працюють уже дуже довго. Всі одне одного знають. Ми більше, ніж просто колеги. А в кожній родині – не без сварки.

Зараз мене важко сприймають актори. Раніше, коли я не працював у театрі, а просто сюди приходив в гості чи на вистави, вони настільки тепло мене приймали. Запитували, коли я повернуся. «Ми тебе чекаємо». Дуже багато було таких слів весь час, поки мене не було в театрі. І Данило Андрійович казав, що даремно я пішов. 

Коли я вже повернувся на посаду директора – нема такої теплоти. Але це можна зрозуміти. Я розумію, що мають бути межі, тому дуже обережно і виважено спілкуюся з іншими. Я даю час театру звикнути. Прийняти мене таким, яким я є: недосконалим, молодим. Але все одно, дуже багато працівників вірять в мене і підтримують. Це тішить і надихає. 

— А з Данилом Андрійовичем ти розмовляв після того, як став директором театру?

— Я з ним розмовляв, вже коли вже вирішив іти сюди працювати на посаду заступника директора. Дуже довго вагався, і ми з ним зустрілися вже після того, як я прийняв рішення. Кажу йому, що мені запропонували цю посаду, а він тільки: «Даремно ви пішли з театру, я бачив ваші перспективи». Мені було дуже важливо почути це від нього. Якби Данило Андрійович тоді мені сказав «та ні, куди там тобі йти в театр?», я би, напевно, не пішов. Це було вирішальним для мене – почути його схвалення. 

— Тобі би хотілося, аби через певний час він оцінив твою роботу?

— Так. Мені хочеться, щоб він пишався тим, що театр не занепадає, а навпаки розвивається, стає сучасним. Я завжди був активним в театрі, і він часто мені повторював: »Не перетворюйте театр на Будинок культури». Театр повинен залишатися театром. Адже театр – це академічне, професійне мистецтво, а Палац культури, все таки, це аматорське мистецтво. Аматором бути добре – більше свободи. А професійний театр – це зовсім інший рівень відповідальності. 

— Вадиме, як повномасштабна війна вплинула на твоє професійне і особисте життя?

— Ой, як вплинула... Звісно, в такий час я не ставив собі за мету йти сюди на посаду директора. Це для мене трішки шок був, насправді, коли мені запропонували йти сюди працювати. Але водночас, дуже приємно, що десь серед великої кількості людей мене побачили.

Війна змінила. Показалала, що я на своєму місці. На початку повномасштабної війни всі думали, де що робити, в волонтерство кидалися. Я теж волонтерив, а потім подумав: а що можу я запронувати? Дружини і власних дітей немає, але є діти, які потребують підтримки, спілкування, моєї уваги. Спершу зі своїми «Бешкетниками» зв'язався – їх розкидало по всьому світу. Ми записували мотивуючі відео – тексти Андрія Любки, цитати Тараса Шевченка. У нас був такий онлайн-формат. Пізніше зрозуміли, що потрібно збиратися. Так і організувалася майстерня «Діти слухають казки».

Війна допомогла мені зрозуміти, що я займаюся своєю справою, що я потрібен комусь, і що я на своєму місці. 

 

Довідково: 
Хаїнський Вадим Вікторович закінчив Волинське державне училище культури і мистецтв ім. І.Ф. Стравінського. Вищу освіту здобув у Рівненському гуманітарному університеті. Працював методистом у Палаці культури міста Луцька з грудня 2013 року. З грудня 2015 року по жовтень 2019 працював артистом Волинського академічного обласного театру ляльок. З 2019 року по цей час актор незалежного театру «Гармидер». В 2015 році на базі Палацу культури організував дитячу театральну студію «Бешкетники», у 2019 році театральному колективу присвоєно звання «Зразковий аматорський», керівник, педагог, режисер колективу по січень 2023 року. З жовтня 2019 року по лютий 2021 року працював на посаді режисера театралізованих заходів та свят комунального закладу «Палац культури міста Луцька». У 2020 році створив в Палаці культури медіа-студію «Lux.TV». З 2021 року арт-директор ВОГО «Перспективи Волині». З 2022 року керівник арт-майстерні «Діти слухають казки».

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

Надрукувати
мітки:
коментарів