«Я кажу життєву правду»: скандальне інтерв'ю з Іво Бобулом, яке обурило феміністок

Інтерв'ю культового співака Іво Бобула відомій журналістці та блогерці Еммі Антонюк підірвало мережу. 

Розмова про українську музику, витоки нової популярності Бобула, а також про особисте зайшла в несподіване русло. І ось вже після кількох невинних питань співак вголос розмірковує про те, якими меркантильними стали жінки. І впевнено заявляє, що «хороші дівчата сидять вдома». 

Журналісти сайту новин Луцька та Волині «Конкурент» закликають вас подивитися інтерв'ю, якщо ви ще не бачили. Або почитати, якщо ви ще не читали. 

– Пісня «Осінній сад» потрапила у всесвітній чарт Shazam. Посіла там 41-е місце. Тік-Ток з вашими піснями збирає мільйони. На ваших концертах дуже багато молоді, де вони знімають ваші виступи. Розкажіть, як так сталося?

– Нічого не сталося. Просто люди почали розуміти, де є хороший продукт, а де є поганий. Мені здається, що сучасна молодь є прогресивною. Чесно, я навіть не чекав, що буде такий резонанс, але я їм все одно дуже вдячний, що вони вибрали хороший продукт, який видає Україна. Раніше наша країна не знала своїх артистів. Постійно приїжджали російські виконавці, поки ми були ніким у своїй країні. Але зараз все зовсім по-іншому, і навіть наша молодь розуміє, що потрібно підтримувати своє. Вона підтримує те, де є душа, пісня, виконавець та все інше. 

– Пане Іво, у вас є особлива взаємодія з молодшою аудиторією? Чи ви ставитесь до неї якось інакше, маєте інший алгоритм роботи?

– Абсолютно ні. Я такий, як є. Мабуть, їм це і імпонує, що я не міняюсь, не змінюю свої погляди, думки. Я відвертий та щирий, як і раніше. Може, вони так і сприйняли, що є людина, яка може поговорити з ними та сказати правду. 

– У мене враження, що ви стали для людей мемом. Мем – це таке інтернет-поняття, якийсь дотеп або формулювання, яке віруситься і зрозуміле великій кількості людей. Але це передбачає певну долю доброї іронії. Ви самоіронічна людина, чи можете з себе усміхнутися?

– Аякже. Іноді буває. Часом розумію, що треба вміти посміятися з себе.

– Я пам’ятаю один випадок, коли Василь Вірастюк зняв відео біля «номера Іво Бобула» в готелі «Буковина». Ви тоді відреагували на це відео без долі іронії, а дуже серйозно.

– Вибачте, але це була моя територія. І коли люди приходять на ту територію, то не треба знущатися з того, що там є твоє життя: фотографії, мої костюми, атрибутика. Я не думаю, що у Вірастюка було так багато в житті, як у мене. Якби я потрапив до нього, то з повагою б до всього ставився, тому що людина заробила не через гроші, а своїм потом і кров’ю.

Я дуже довго йшов до визнання. В мене не було «волохатої руки», яка б мені допомогла. Бог дав мені голос, і я зрозумів, що маю дати його людям. А те, що Вірастюк повівся по-свинськи, я йому відповів, що він зайшов не в ті двері. 

– Якщо пояснювати, то «номер Іво Бобула» – це окремий номер в готелі Буковина. Усе вірно?

– У мене квартир нема в Чернівцях. І коли я приїжджаю, то де мені спинитися? Тому ексмер Чернівців Федорук Микола Трохимович і директор готелю «Буковина» Чинуш Валерій Миколайович вирішили офіційно зробити мені такий подарунок. В мене є документи, що це мій номер. І тому я спинявся в цьому готелі. Усі охочі можуть там спинитися: мої друзі-виконавці зі всього світу приїжджали і там заселялися, дивилися фотографії. 

– Мої друзі теж там спинялися. Це така кімната-музей творчості Іво Бобула. Але як ви гадаєте, Вірастюк хіба проявив неповагу? Вам не здається, що це була іронічність?

– Ні. До мене потрібно не з іронією, а з повагою, тому що я – Народний артист України, а не «хлопчик для побиття». Навіть якщо без цього звання, то я є співаком нашої великої держави, яку представляю не тільки в Україні, а й за її межами, так само як і Вірастюк. Тільки я ніколи іронічно до нього не ставився, поки він не зробив цю ганебну поступку. Він для мене перестав існувати. Так, мене легко образити. Так, я чутливий.

– Що ви точно хочете встигнути протягом свого життя?

– Поки моя найголовніша мета – зробити сольний концерт таким, яким я хочу. В Україні. Але деталі цього концерту – секрет, бо хтось може вкрасти цю ідею. Я знаю, як його треба робити, відчуваю, як воно має бути, але для початку ми повинні перемогти у війні. 

– Ви товаришуєте з колегами?

– Звісно. Степана Гігу я пам’ятаю, про Павла Зіброва знаю з того часу, коли він ще грав у мене в оркестрі. Він навіть просив мій автограф. Нормальні хлопці. Так само і Віталій Білоножко, Іван Попович.

– Ви зараз ревнуєте своїх прихильників до Степана Гіги?

– Абсолютно ні. Я гадаю, що в мене є своя аудиторія. В мене ті люди, які мене люблять. За що саме – я не знаю, але здогадуюсь. Але точно не через одну пісню, а за багато пісень. Більшість мене любить за те, що я творча людина і особливо за мою відвертість. 

–  Ви народилися в селі Тереблече на Буковині. Розкажіть, будь-ласка, про своє дитинство. Поділіться своїм найяскравішим спогадом з дитинства. 

– До школи я пам’ятаю практично все. Нас було семеро дітей, зараз залишилось шестеро. Дитинство в мене було чудовим. Я пам’ятаю велике поле, як бігав по ньому, лежав в житі та дивився, як жайворонки співають. Пам’ятаю, як ми на річку ходили купатися, яка була за два кілометри від дому. В нас на вулиці завжди було дуже багато дітей, і всі бігли до нас, бо в нас їх було найбільше. Ми грали в різні ігри: штандери, пекарі та в інші.

– Ви рік навчалися в школі-інтернаті. Це було складним рішенням для родини?

– Ні. В тому інтернаті був директор, який дружив з моїм батьком. І коли батько помер, то він запропонував свою допомогу. Ми розуміли, що якщо там залишимось, то нашій мамі буде дуже складно. Директор відправив усіх хлопців у Герцаївську школу-інтернат, де ми навчалися румунською мовою. Тамтешній директор дуже любив дітей. Він був для нас наче батьком. Я там закінчив 7-8 класи. 

– Опишіть, яким був побут в інтернаті: де ви спали, чим харчувалися?

– Насамперед, їдальня була дуже велика, харчування було хорошим. Нас гарно вдягали. Старшокласники ходили до перших класів і перевіряли, як вони сплять, чи усі вкриті. Ми дивилися один за одним. Звісно, іноді з хлопцями чубилися.

– Згадуючи ті часи, то про що ви тоді мріяли?

– Я дуже хотів стати військовим. Потім хотів стати артистом, але коли подивився в дзеркало, то зрозумів, що моє обличчя, мабуть, не артистичне. Чомусь комплексував. Але на гітарі грав. Сам навчився. 

– Що грали? Якими були ваші перші пісні?

– Дворові. Наприклад, «Жил в Одессе славный паренёк», «Іволга». Зараз такі пісні не співають, вони ж російськомовні. Також співали «Взяв би я бандуру», «Червону руту».

– Згодом ви ухвалюєте рішення вступити в профтехучилище на Донеччині. Слов’янськ. А чому аж там? З Буковини на Донеччину? 

– Так треба було. Хотів попробувати себе в житті. Подивитися на людей, і щоб вони на мене поглянули. Чогось навчитися. Нас таких було чоловік 5-7. Я був токарем керамічних виробів. До музики я там ніякого відношення не мав. Але співав. Тоді у 1969 році був конкурс художньої самодіяльності між училищами. Я посів друге місце. Мене відправили в Донецьк. І там був великий концерт, де я виступав. Тоді мене вперше показали по телебаченню. В Слов’янську я був національним героєм.

– Ви тоді вже розуміли, що пов’яжете свою долю з музикою?

– Десь так, бо коли мене кудись направляли, то під моєю рукою завжди була гітара. Тоді я зрозумів, що це, мабуть, моя доля. І одного разу, коли моя мама захворіла, я приїхав до неї в Чернівці, працював на будівництві. Ми компанією пішли за місто відпочивати. Під вечір я почав співати пісні. І тут приходить чоловік в чорному капюшоні, повертається і каже: ти станеш великим співаком. Після чого він пішов. Думаю, що це було не просто так. 

– Ваше ім’я досі з’являється поруч з іменем співачки Лілія Сандулеси. Я пам’ятаю, що ви були іконічною, культовою парою. Вона була вашою партнеркою та дружиною. Розкажіть для молоді, про що були ці стосунки?

– Коли ми тільки познайомились, то вирішили попробувати заспівати разом. Так ми жили разом, потім розійшлися, але нічого. Я все одно їй вдячний за те, що ми зробили декілька спільних пісень. Ми були неординарними та виділялися з усіх українських співаків, через що інші постійно нам страшно заздрили. Іноді кажу собі: безглуздо, що ми так розійшлися. Але, може, так і треба було, тому я не жалкую. Я просто вдячний, що вона була зі мною. І сам віддав їй все, ту саму квартиру в центрі Києва. Тому на мене ображатися нема за що.

– Скажіть, що найважливіше у стосунках? Чому ви навчаєте свого сина у взаєминах з жінками?

– Поки він до них ніяк. Він зайнятий своїм. Так, я йому розповідаю, що треба, що не треба робити. Але тут я про це не хочу говорити, бо не можу нікому нав’язувати свої думки. 

– Як ви ставитесь до взаємин, до того, як чоловік поводиться з жінкою?

– Залежить від жінки. Якщо вона виносить тобі мізки, то як можна до неї відноситись? Тим паче, зараз жінки взагалі розбалувані, дуже багато чого хочуть від чоловіків. Часом я дивлюся на все це, і мені іноді стає шкода чоловіків, які не розуміють, яких жінок вони мають біля себе. Сьогодні є один, через пару років – уже другий. І так скаче по ліжку з одного до іншого, шукає принца. А той принц був біля неї. Треба трохи поважати чоловіків, бо нам теж дуже складно. Тим паче коли війна, з нас більший попит. Жінки стали дуже меркантильними. Багато жінок нині самотні, і вони не розуміють, чому так. Вони мають все, але не мають щастя. Чому? Тому що треба подивитися на себе зсередини, кого ти образила. Того, хто тебе любив, носив на руках, але через те, що він не «дістав шубу», ти вирішуєш «піти до Васі».

– Ви знаєте що таке мізогінія? 

– Причому тут мізогінія? Я кажу життєву правду, кажу про життєві стосунки двох людей. Я це бачу багато років, бо постійно знаджусь між людей, постійно з ними спілкуюся, куди воно приводить. І якби це не було так гірко, я б про це не казав. Дівчатам дійсно треба задуматись, що треба поважати ту людину, яка тебе обрала. Може, він і не такий багатий, але треба шукати людську душу, а не гроші, квартири і багатство. А молодь повинна знати про це. Хлопці повинні розуміти, що є хороші дівчата, які сидять по домах і не виходять.

– Перед вами зараз сидить жінка. І це інтерв’ю зараз дивиться багато жінок. І ви їм зараз узагальнюючи розказуєте жахливі речі про жінок. 

– Я не говорю про них жахливі речі, а про те, що вони втратили душу. Треба душу знайти у людини. Ті жінки, що роблять те, що вони хочуть, і поводяться так, як хочуть, – балувані дівчата. Бідніші дівчата заздрять багатим, бо хочуть бути такими ж крутими. Коли йде умовна Валя, яка круто одягнена, то бідніша дівчина із заздрощів піде шукати собі забезпеченого хлопця. В цьому є великі проблеми, але ніхто не хоче їх признавати. Я жінок не ображаю. Хіба я їх обізвав? Я просто сказав, що вони помінялися, стали більш меркантильними. Вони думають тільки про себе, про гроші, машини, будинок. А ніхто не думає: а де належний чоловік має взяти все це? Неси їй банкіра, «папіка».

– Звідки у вас така інформація? У вас є якась статистика, якісь соціологічні дослідження. Чому те, що ви говорите про половину людства, як про якихось жахливих людей, раптом правда?

– Я опираюсь на свій і чужий життєвий досвід. Ти прожила 32 роки. Чому в тебе досі немає дитини, чоловіка? А це уже має бути. 

– Пане Іво, що ви говорите? Це сексистська маячня. Жінка може бути щасливою в тому ж сценарії, в якому їй комфортно, а не за яким думає пан Іво. 

– Я не думаю, а просто розповідаю. Умовна бізнесменка, яка заробляє більше свого чоловіка, не буде його поважати. Один раз скаже йому про це і піде від нього. Є багато жінок, які заробляють більше чоловіків. Але вони розуміють, що чоловік має бути для них опорою. Я не ображаю жінок. Це ти зробила так, ніби я їх ображаю. Ти зробила мене винним.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

• «Інвестуємо в жінок, аби виграла система», – засновниця луцької спільноти Pro Women UA Юлія Євпак
• Що думає Бог: релігійні діячі Луцька про фемінізм і «позитивну дискримінацію»
• Алла Надточій: «Кажу жінкам: ви маєте бути, як ті вовчиці в лісі»