«Хочу, щоб мої діти жили у вільній демократичній Україні», – керівник бухгалтерської служби «Вілії» Олександр Супрунюк (інтерв'ю)

Телефон Олександра Супрунюка рідко замовкає. Він зібраний і уважний, говорить чітко і по суті, як і личить бухгалтеру. На його аватарці у фейсбуці – емоційне фото справжнього футбольного вболівальника. Це «Донбас Арена», пояснить потім Олександр. Він не міняв аватарку з 2014 року. Цю розмову ми записали ще до початку повномасштабної війни. Тоді в Олександра були зовсім інші думки, захоплення і мрії. Він мріяв колись поїхати за кордон, бо ще ніколи не виїжджав з України. Говорив про спокійну європейську старість. Про двох чудових доньок, з якими любить гуляти містом. 

Зараз, каже Олександр, нема настрою і бажання гуляти. А всі його думки – про перемогу України. Її він наближає волонтерством і донатами на ЗСУ. 

Сайт новин Луцька «Конкурент» спільно з групою компаній ТМ «Вілія» продовжує серію публікацій про особливих людей, які творять історію найбільшого на Волині агропідприємства.

— Олександре, розкажіть, як і коли ви потрапили на Вілію?

— На Вілію я потрапив, ще коли учився в школі. Це був якийсь 2005 рік. Я тоді потрапив на сезон, підзаробити трошки улітку. Починав з відбору проб у лабораторії. Так пропрацював два роки поспіль, і після того в мене була перерва на один сезон, щоб поступити. 

Як вчився в університеті, два сезони відпрацював зважувальником. А тоді після університету прийшов сюди у бухгалтерію. 

— Ви навчалися на бухгалтера?

— Моя спеціальність називається «Економіка підприємства». Економіка мені здається дуже цікавою. Бо це така наука, яка начебто і чітко розписана правилами, але з іншого боку, дозволяє відшукати якісь причинно-наслідкові зв'язки, оцінити можливості компанії, побачити, чи у правильному напрямку вона рухається та знайти можливості щось покращити. 

Бухгалтерія у моєму житті вийшла побічною. Бо коли ми тільки розвивалися кілька років тому, не було у структурі підприємства такої економічної служби. Вона з'явилася тільки недавно. Бухгалтерія була мені найближчою, і так воно все і закрутилося. 

— У вас у підпорядкуванні майже всі – жінки. 

— Це класно. Бо всі ми професіонали, всі знаємо свою справу. Можливо, жінки часом більш емоційні, але це тільки на користь. Бухгалтерія – це така скрупульозна робота, яка вимагає терпіння. Потрібно довше посидіти, почитати циферки. Буває, коли ми зводимо баланс, у нас не сходиться 10 тисяч на півтора мільярда обороту. І їх треба знайти. Мені здається, у жінок цього терпіння їх знайти більше, ніж у чоловіків. 

— Як вдосконалюєте свої навички?

— Я постійно слідкую за змінами у законодавстві. Бо здавалося б, проста маленька зміна може у результаті спровокувати величезні збитки. Багато семінарів відвідав. Постійно слухаю вебінари. Адже розвиватися треба завжди. 

— Чи впливає ця можна сказати педантична робота на ваш стиль життя? 

— Я би не сказав. Бо якщо все життя іде чітко за планом, воно не цікаве ані мені, ні оточуючим. Так не залишається місця для якогось сюрпризу. У мене є окреслені напрямки, куди я рухаюся, але не більше. 

— Куди ви рухаєтеся? Чого би ви хотіли досягнути?

— Я за безперервний розвиток. Це моя ціль, і моє життєве кредо. Постійно треба ставати кращим, бо як десь застигнеш на одному місці, стає нудно. 

— Чим цікавитеся поза роботою?

— Мене цікавить футбол. Я і граю, і вболіваю. Але щодо гри, то не бігав уже півтора року. Спорт для мене – це хобі, він дає мені розвантажити голову, і напружити натомість тіло. Ще я їжджу на велосипеді. 

— Якби вам зараз вручили мільйон доларів, як би ви їх витратили?

— Конкретних планів у мене нема (сміється – ред..). Але я би намагався відкрити якесь власне виробництво. Так, саме виробництво. Що виробляти, ще поки не знаю, бо для цього потрібно добре проаналізувати ринок. Але точно впевнений, що це була би не торгівля, не купівля-продаж, а саме виробництво. Як на мене, виробництво дає більше можливостей для розвитку і шляхів покращення. Бо купівля як? Купив дешевше – продав дорожче. А виробництво – набагато більший комплекс. Ти приносиш щось корисне у цей світ. 

— Якою ви бачите свою старість?

— Зараз мені більше хочеться якоїсь такої європейської старості. Кудись поїздити, помандрувати. За кордоном я поки і не був. І країн, які би хотілося відвідати першочергово, теж нема. Але ну дуже хочу побачити світ. 

Далі розмова, записана наприкінці вересня 2022 року, у восьмий місяць повномасштабної війни.

— Як почався ваш ранок 24 лютого?

— Тривожний у мене був не тільки ранок. Цілу ніч діти крутилися – погано спали. Спершу одна, потім друга. Коли вони зрештою заснули (це була, мабуть, третя година ночі), десь за пів години почався гул літаків. Наших, які злітали з аеродрому. Я живу зовсім поруч, і вже тоді зрозумів, що щось почалося.Для себе подумав, що полетіли наші хлопці прикривати українські кордони. Сну вже не було. відчував тривогу, але все ж ми залишалися вдома, бо не очікували, що ракети прилетять до нас...

Коли я почув перший вибух – я побудив жінку, дітей, і ми поїхали до моїх батьків. Вони живуть в селі за 10 кілометрів від Луцька. Ми хотіли перш за все не бути близько до аеродрому. 

Життя змінилося кардинально, як і у всіх. Нема часу і бажання відпочивати. Риболовля, поїздка в ліс по гриби... Не хочеться якось це робити зараз. 

— Що ви робили далі? Ви працювали, волонтерили?

— Перший тиждень ми не ходили на роботу. Через тиждень мені зателефонували з роботи і сказали, що на території підприємства буде працювати гуманітарний склад Волинської ОВА. Ми приймали, сортували і відвантажували гуманітарну допомогу. І, мабуть, два місяці ми з колегами майже щодня працювали на тому складі. 

Те, що я роблю особисто – я допомагаю донатами. Перераховую гроші на Збройні сили напряму, або ж на різні збори, як от на «Байрактари» Притули, на автомобілі тощо. 

— Чи змінилася ваша робота? Як ви зараз працюєте?

— Моя робота не змінилася. Рутинна робота аграріїв залишилася такою, як і була до повномасштабної війни. Так, війна додала нашій роботі ваги і значення, адже багато посівів у зоні бойових дій було знищено, а отже ми мали бути продуктивними як ніколи цього року. І хоч у моєму напрямку не відчувалося цієї нової відповідальності, я розумів, що все потрібно зробити якнайкраще для того, щоб мати можливість хоч частково допомогти перекрити втрати. 

— Зараз ви вже живете удома?

— Так. Через два місяці ми повернулися від батьків додому. І ось зараз, цієї осені, знову є відчуття, що ворог битиме по критичній інфраструктурі. Тривога не зникає. Але ми навчилися жити з цим відчуттям. Всі навчилися. 

— Що ви найперше зробите, коли ми переможемо?

— Не знаю. Мабуть, знову задоначу на Збройні сили. Нам треба і надалі підтримувати наших військових. І є один напрямок, який зараз існує, але який після перемоги буде дуже затребуваним, на мою думку. Це психологічна підтримка і реабілітація військових. Я готовий донатити на цей напрямок. Вважаю, це дуже важливо. 

Мої діти виростають, і я хочу, щоб вони жили своє життя в Україні. Мені важливо, щоб Україна, в якій вони будуть жити, була вільною і демократичною. Це ті два базиси, на яких будується все інше – і економічний розвиток, і розбудова інфраструктури, тощо. Заради такої країни триває наша боротьба. І ми в ній точно переможемо.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: 

• Жінка у хустці: про волинянку Антоніну Ситник, яка керує фермою (фото)*
• «Війна може навчити»: як на Волині комбайнер з Одещини ремонтує техніку для військових (фото)*
• «Все, що зробили люди, можна полагодити»: розмова з механіком, який вирощує квіти *