Поділитись:

Непокинуті: молодь Луцька згуртувалась, допомагаючи переселенцям (репортаж)

Четвер, 26 травня 2022, 09:00

Луцьк став прихистком для багатьох людей із тих декількох десятків тисяч, які обрали Волинь своїм тимчасовим домом, допоки їхні домівки забрала війна. Хтось втратив лиш житло, а хтось – рідних. Одні залюбки йдуть на контакт, іншим – навпаки важко розкритися. Всі вони опинилися далеко від своєї малої батьківщини, у чужому і незнайомому місті.

Їхали поспіхом у невідоме, боючись, що лишаться тут покинутими й нікому непотрібними. Але виявилося, що у Луцьку їх були готові зустріти. Волонтери гуманітарного штабу національного проєкту «Співдія» зуміли об'єднати молодь заради допомоги тим, хто, рятуючись від війни, опинився у нашому місті.

Істотно допомогти вимушеним переселенцям вдалося завдяки підтримці Програми розвитку Організації Об'єднаних Націй (ПРООН) та фінансовій підтримці Європейського Союзу, що надається в межах Програми ООН із відновлення та розбудови миру. ПРООН долучилася до проведення оцінки стану притулків на Волині, а потім, враховуючи нагальні потреби, надала необхідне обладнання, аби люди, які втікають від війни, мали комфортний прихисток для проживання.

Хоч їм і немає куди повернутися, але тут вони не самі

Ніка Міщук, виконавча директорка Молодіжного центру Волині, координаторка проєктуНіка Міщук, виконавча директорка Молодіжного центру Волині, координаторка проєкту

Виконавча директорка Молодіжного центру Ніка Міщук розповіла як луцька небайдужа молодь об'єдналася заради допомоги вимушеним переселенцям та спільну роботу з  ПРООН.  

«До війни ми займалися тим, що розвивали молодь через неформальну освіту. Зараз ми намагаємося цю роботу відновити й залучати до неї внутрішньо переміщених осіб. Коли почалася війна –  ми розуміли, що скоро переселенці почнуть приїжджати до Луцька, а достатніх умов для їхнього проживання немає. Тому ми вирішили взятися за цей проєкт», – розповідає Ніка Міщук.

Почали, каже, з того, що згуртувалися із молодими волонтерами й пішли дивитися шелтери, аби зорієнтуватися, де чого не вистачає. В першу чергу звертали увагу на ті, де вже проживають люди й де вже необхідна допомога.

Програма розвитку ООН долучилася до проведення оцінки доступності притулків для проживання, а згодом надала необхідне обладнання для їхнього комфортного облаштування. Через місяць перше обладнання волонтери розвезли по місцях розміщення ВПО.

Фото гуманітарного штабу національного проєкту «Співдія»Фото гуманітарного штабу національного проєкту «Співдія»
 

«Шелтери у Луцькій громаді є різними – десь його облаштували на базі гуртожитку, десь на базі житлового будинку, а є навіть облаштований на базі офісного приміщення. В одному із шелтерів ми бачили ліжка у жахливому стані, незрозуміло, як люди жили в таких умовах. Тому цей проєкт дуже важливий, адже люди й так пережили чимало горя. Тому потрібно, щоб вони могли попрати свої речі, розігріти їжу у мікрохвильовій печі, а не на вогнищі. Всі вони опинилися у незнайомому місті. Тож ми прагнули завдяки проєкту забезпечити їхні базові потреби, аби вони не шукали, де їм приготувати їжу чи попрати одяг», – розповідає про мету проєкту Ніка Міщук.

Фото гуманітарного штабу національного проєкту «Співдія»Фото гуманітарного штабу національного проєкту «Співдія»
 

Волонтерка зазначає, що спілкується із внутрішньо переміщеними особами й каже, що вони хочуть чимось віддячити за допомогу.

«У процесі реалізації проєкту вибудовується хороша комунікація між нашими волонтерами та переселенцями. Буває морально дуже важко. Непросто чути, що в людини вже немає дому, вона не може повернутися і шукає собі прихисток. Дуже важко чути, коли люди розповідають історії, як втратили рідних. Але ще один позитивний момент проєкту – коли ти допомагаєш, то людина відчуває, що вона не сама. Тому проєкт важливий ще й тому, що люди бачать, що є ті, хто про них піклується. Хоч їм і немає куди повернутися, але тут вони не самі», – наголошує виконавча директорка Молодіжного центру Волині.

Фото гуманітарного штабу національного проєкту «Співдія»Фото гуманітарного штабу національного проєкту «Співдія»
 

Загальний бюджет проєкту склав 558 тисяч гривень. Завдяки цим коштам вдалося закупити обладнання для шести шелтерів, де проживає близько 500 людей. Це меблі, побутова техніка, кухонне знаряддя. Над проєктом працює 10 волонтерів, частина з них – з гуманітарного штабу національного проєкту «Співдія», решта – з інших громадських організацій та ініціатив, яких об’єднала ідея допомоги внутрішньо переміщеним особам.

 

Фото гуманітарного штабу національного проєкту «Співдія»Фото гуманітарного штабу національного проєкту «Співдія»

Це ніби як щодня проводити весілля два місяці поспіль

Аби вислухати історії переселенців та дізнатись, як їх прийняли у Луцьку, в яких умовах доводиться жити, хто найбільше відгукнувся на їхню біду і простягнув руку допомоги, і яке враження лишиться про наше місто, журналісти сайту новин Луцька і Волині «Конкурент» завітали до одного із шелтерів, яким допомогли молоді луцькі волонтери за підтримки ПРООН. Облаштований він на базі гуртожитку Технічного фахового коледжу ЛНТУ.

«Відразу ж, починаючи від 24 лютого, відколи створили платформу надання житла для переселенців, я зареєстрував наш коледж, і вже 25 лютого до нас приїхали перші ВПО з Києва. Таким чином ми почали надавати допомогу. Сьогодні (20 травня – ред.) у нас проживає 160 осіб. Раніше було 186, це найбільше», – розповідає директор Технічного фахового коледжу ЛНТУ Олег Герасимчук.

Олег Герасимчук, директор технічного фахового коледжу ЛНТУ><span class=Олег Герасимчук, директор технічного фахового коледжу ЛНТУ
 

Заступник директора коледжу Тарас Божидарнік розповідає, що першими, хто поцікавився умовами проживання переселенців, були волонтери Молодіжного центру Волині.

«Команду Молодіжного центру Волині я знаю давно, адже кілька років був членом наглядової  ради. Тож наша співпраця давно налагоджена і вона досить плідна. Саме молодіжні активісти першими відгукнулися, поцікавилися в яких умовах живуть переселенці. Це студентський гуртожиток, у якому проживало 340 здобувачів освіти. Звісно, це не п’ятизірковий готель, тому таке обладнання, як холодильники чи мікрохвильові печі було вже досить застарілим, або ж студенти привезли з дому своє», – каже Тарас Божидарнік.

Тарас Божидарнік, заступник директора Технічного фахового коледжу ЛНТУ><span class=Тарас Божидарнік, заступник директора Технічного фахового коледжу ЛНТУ
 

Заступник директорка додає, що здобувачі освіти мали можливість поїхати додому, привезти із собою продукти чи попрати одяг вдома тощо. А коли постійно проживають 186 людей, з яких близько 40 – діти віком до 14 років, також є лежачі люди, то для них  мають бути зовсім інші вимоги щодо побутових умов.

«Ми всіма силами намагаємося покращити їхній побут, починаючи від організації дозвілля, завершуючи влаштуванням на роботу у Луцьку. Щодо речей, які нам вдалося отримати завдяки активності молодіжних лідерів – це надзвичайно вагома допомога. Наприклад, важливо було отримати жарильну шафу, адже нам щодня потрібно нагодувати 180 людей своїми силами. Уявіть, це ніби як щодня проводити весілля два місяці поспіль. Відтак наша жарочна шафа вийшла з ладу, не витримавши такого навантаження. Ремонту вона не підлягала. Тож ми дуже вдячні керівнику Молодіжного центру Волині Захару Ткачуку та його команді волонтерів за активну допомогу та підтрику», – зазначає Тарас Божидарнік.

Заступник директора коледжу додає, що їм дуже пощастило, що команда Молодіжного центру за підтримки ПРООН допомогла облаштувати приміщення новою жарильною шафою, холодильниками, ліжками, пральними машинами, які також працюють у цілодобовому режимі.

«Все обладнання новеньке, на гарантії, їм вже повним ходом користуються наші переселенці», – розповідає Тарас Божидарнік.

Що мене здивувало – це надзвичайна чуйність містян

Дмитро, місто Покровськ, Донецька область><span class=Дмитро, місто Покровськ, Донецька область
 

В тіні дерев на лавочці відпочиває пан Дмитро з міста Покровськ Донецької області, який розповідає, що до Луцька вирішив виїхати спонтанно.

«У Покровській міській раді ми записалися до списків на евакуацію, адже кількість місць у поїзді була обмеженою. Коли ж прибули на станцію – потяг вже був повним і нас не впускали. Дуже багато було охочих виїхати. Але мені з мамою вдалося пробитися і приїхати сюди. Спочатку прибули до Львова, а потім ще три години їхали автобусом до Луцька. Приїхали о 22:30, а о 23 вже комендантська година. Але соціальні працівники нам швидко допомогли, військові викликали таксі, нас привезли сюди й одразу ж поселили», – розповідає пан Дмитро.

Чоловік каже, що невідомість лякала.

«Ми вийшли з дому, закрили свій будинок, і все. Брати речі з собою не дозволяли. Взяв лиш документи й ліки. Звісно, переживали за все: коли приїдемо – де ми будемо? Але тут дійсно добре. Що мене здивувало – це надзвичайна чуйність містян. Я хоч і не гуляв містом, адже дуже важко пересуватися (Дмитро – особа з інвалідністю – ред.). Але в місті люди дуже чуйні, якщо запитаєш в автобусі, як кудись проїхати – всі зацікавлені допомогти. Навіть коли ти вже зрозумів, – все ще підказують», – ділиться враженнями про лучан пан Дмитро.

Чоловік додає, що волонтери йому завжди допомагають.

«Скільки разів я не телефонував – жодного разу не відмовили. Якщо й не допоможуть особисто, то завжди дадуть пораду. З якимось негативним ставленням у Луцьку я ніде не стикався. Дійсно, у багатьох є стереотип, що на Заході України не люблять людей зі Сходу, і навпаки. Але в мене думка кардинально змінилася, адже Луцьк виявився надзвичайно гостинним містом для вимушених переселенців», – робить висновок пан Дмитро.

Борис, місто Харків><span class=Борис, місто Харків
 

Схожими враженнями, готуючи обід на кухні, ділиться пан Борис, який приїхав із Харкова.

«Ми приїхали 7 березня, коли Харків сильно бомбили. Раніше ми ніколи не були у Луцьку. Тому рушили туди, куди їхав евакуаційний потяг. Потім почали звертатися до волонтерів і питати, де можна розміститися. Нам дали контакти пана Тараса Божидарніка, так ми тут і опинилися», – розповідає пан Борис.

Харків'янин додає, що їх дуже гостинно прийняли та теж зазначає, що зруйнував для себе стереотип.

«У Донецькій, Луганській і Харківській області є такий стереотип, що нібито люди на Заході України негостинні. Але навпаки, тут дуже гарно, за увесь час в мене не було жодного нарікання. Навіть коли я спілкуюся російською – мені ніхто не сказав, що так неможна», – чистою українською мовою розповідає Борис.

В мене немовля. Якби я там залишився – воно б померло з голоду

Вадим, місто Ізюм, Харківська область><span class=Вадим, місто Ізюм, Харківська область
 

Про те, як рятував сім'ю від бомбардувань в Ізюмі Харківської області розповідає пан Вадим.

«З перших днів війни Ізюм почали бомбардувати. Але понад тиждень ми не покидали місто. Спочатку не покидали будинку, а потім інтуїція мені підказала, що все ж варто спускатися у підвал. Ми зібрали документи й необхідні речі та прожили у підвалі десь тиждень. Нас періодично бомбили. Сусідній будинок зруйнували прямим влучанням. Потім розбомбили будинок навпроти. А потім чотири снаряди прилетіли й до нас у двір, дім дещо пошкодило», – розповідає Вадим.

Після того, коли сусідній будинок завалився на його гараж, Вадим зрозумів, що лишатися не варто, адже це дуже небезпечно.

«Ми сіли у машину і поїхали. І щойно виїхали з Ізюма, як розбили мости. Ми зупинилися у мого брата, там покинули машину, сіли у потяг і приїхали до Луцька. І ось вже 2 місяці, як ми тут», – розповідає Вадим.

Чоловік додає, що у шелтері йому немає на що нарікати, адже харчується тут навіть краще, ніж у себе вдома.

«В гуртожитку у нас хороші умови. Звісно, не хороми, як дехто очікує, та все ж краще, ніж деінде. Є й душ, і гаряча вода, можна і поїсти й помитися. А головне – спокійно. Набагато краще, ніж було в Ізюмі. В мене – немовля. Якби я там залишився – воно б померло з голоду. Адже у жінки пропало грудне молоко, тому ми годуємо сумішами. Тому я найбільше переживав за дітей, тож їхав, куди очі бачать. Ми приїхали сюди і я задоволений, адже моя сім’я – у безпеці», – зазначає пан Вадим.

Додає, що в інших місцях не був, тож порівняти умови не може.

«Я хлопець простий, тому мені з коханою і в курені добре. З самого початку я планував їхати до Львова. Але перш ніж кудись їхати, я десять разів перепитаю, вже людей замучив своїми питаннями. Але сказали, що у Львові людей стільки, що й голці ніде впасти. Тож ми доїхали до Ковеля, а звідти потяг вже не йшов до Львова. Тоді ми з жінкою вирішили рухатися до Луцька», – розповідає як потрапив до обласного центру Волині пан Вадим. 

А в бібліотеці шелтеру зібралися наймолодші мешканці, охочі поділитися враженнями про свою нову тимчасову домівку, яка стає комфортнішою завдяки небайдужим волонтерам.

Тут вас не будуть ображати, тому потрібно виїжджати, щоб зберегти своє життя від війни

Єгор, місто Сєвєродонецьк Луганської області><span class=Єгор, місто Сєвєродонецьк Луганської області

Залюбки ділиться своїми враженнями учень 6 класу Єгор, який приїхав із Сєвєродонецька Луганської області.

«Луцьк – місто велике, є де погуляти, є багато друзів, з якими не сумно. Тому мені подобається, хоча й хочеться додому. Загалом, тут ніколи сумувати, адже можна у бібліотеку приходити. Тут ми граємо різні настільні ігри. Мені тут найбільше подобається гуляти містом, з нетерпінням чекаю на екскурсію у Луцький замок», – розповідає Єгор.

Хлопець каже, що любить подорожувати, але в Луцьку раніше ніколи не був. Та й, зізнається, що їхати у чуже місто було трішки страшно, але дуже швидко він звик і завів нових друзів.

«Їхати в чуже місто, якого я не знав, було трішки страшно. Тому, що їдеш, ніби із закритими очима, і не знаєш, що тебе тут чекає. Спочатку ми нікуди тут не ходили, а пізніше почали ходити до бібліотеки й відтоді все почало налагоджуватися, почали з’являтися друзі, ми почали гуляти й стало цікавіше. Людям, які залишилися там, де триває війна, я б хотів сказати, що не потрібно боятися їхати сюди. Тут вас не будуть ображати, тому потрібно виїжджати, щоб зберегти своє життя від війни», – додав Єгор.

Інший Єгор із Сєвєродонецька ходить у четвертий клас і каже, що у Луцьку йому найбільше сподобався зоопарк. А ще – грати у футбол з новими друзями. Та все ж мріє скоро повернутися додому.

Єгор, місто Сєвєродонецьк Луганської області><span class=Єгор, місто Сєвєродонецьк Луганської області
 

Вдячні мешканці шелтеру також попросили завести зошит відгуків та пропозицій, де залишили теплі слова подяки.

 

 

 

Зовсім маленькі, трохи старші, дорослі й люди похилого віку. З Харківщини, Донбасу, Київщини. У кожного було своє життя і більшість з них нічого не пов'язувало між собою до 24 лютого. А зараз всі вони опинилися далеко від своєї малої батьківщини. І всіх об'єднує одне – очікування на нашу перемогу, яка відкриє омріяний шлях додому. 

Ліжка з матрацами, які закупили у рамках проєкту><span class=Ліжка з матрацами, які закупили у рамках проєкту

Один з чайників, придбаних у рамках проєкту><span class=Один з чайників, придбаних у рамках проєкту

Мікрохвильова піч, придбана в рамках проєкту><span class=Мікрохвильова піч, придбана в рамках проєкту

 

Жарильна шафа, яка допоможе готувати багато їжі><span class=Жарильна шафа, яка допоможе готувати багато їжі
 

Один із холодильників, переданих в рамках проєкту><span class=Один із холодильників, переданих в рамках проєкту

Нова пральна машина, передана в рамках проєкту, працює майже цілодобово><span class=Нова пральна машина, передана в рамках проєкту, працює майже цілодобово

 

 

 

Активне дозвілля><span class=Активне дозвілля
 

У бібліотеці><span class=У бібліотеці
 

 

 

Переселенці читають українську літературу><span class=Переселенці читають українську літературу
 

Іграшки воєнного часу...><span class=Іграшки воєнного часу...
 

Настільні ігри у бібліотеці><span class=Настільні ігри у бібліотеці
 

У бібліотеці шелтеру досить патріотично><span class=У бібліотеці шелтеру досить патріотично
 

Плюшевий переселенець><span class=Плюшевий переселенець
 

 

 

 

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

 

 

Надрукувати
мітки:
коментарів