Поділитись:

Якщо ворог зрозуміє, що на Волині – слабка ланка, він це використає, – Андрій Д'яченко (інтерв'ю)

Субота, 21 травня 2022, 10:00

Про перші дні війни, загрозу наступу на Волинь з території Білорусі, «проблему Півдня», ситуацію на «Азовсталі» та майбутню перемогу України журналісти сайту новин Луцька і Волині «Конкурент» спілкувалися з ексбійцем добровольчого батальйону «Азов», командиром роти окремого загону спецпризначення «Любарт» Андрієм Д'яченком.

– Вже у грудні минулого року американська розвідка попереджала про високу ймовірність повномасштабного вторгнення. Однак, мало хто в це вірив. Коли ви зрозуміли, що повномасштабна війна з росією неминуча?

– Прямо на сто відсотків – після знаменитої півторагодинної псевдоісторичної лекції путіна, коли він визнав «ЛНР» і «ДНР». А те, що вірогідність вторгнення дуже-дуже висока я почав розуміти із початку лютого. До того часу я, якщо чесно, теж відносився до скептиків з дуже простої причини. Є така річ, як військова математика. Коли прораховуєш, з якими силами ти можеш захопити певну країну чи певне місто. І ті дані, які надавала американська розвідка, з точки зору військової математики, виглядають повним безглуздям. Тоді путін на кордоні з Україною зібрав близько 185 тисяч військ. Причому, як ми сьогодні розуміємо, якість цих військ нижче середньої. Військова математика, яка більш менш дружить зі здоровим глуздом, говорить про те, що на Україну можна нападати, маючи тисяч 400 військ. Путін зібрав менше половини від цієї кількості, тому до початку лютого я думав, що він все ж блефує, як він робив впродовж всієї своєї історії.

Я був скептиком, навіть читаючи дані американської розвідки. Мені здавалося, що він, будучи хитрим «чекістом» та інтриганом, навіть американську розвідку вводить в оману, маніпулюючи тим, що зібрав армію, він її потримає на кордоні, виторгує для себе якісь преференції по «Північному потоку» і заведе назад. Тому коли 24 лютого розпочалася війна – стало зрозуміло, що путін, у прямому сенсі цього слова, – повний неадекват. Це людина, яка втратила зв'язок з реальністю.

Я лиш офіцер середньої ланки, мій досвід служби у силових структурах всього 3 роки. Я не вчився у спеціалізованих вищих навчальних закладах, проте, є речі, які навіть я розумію. А він, будучи головнокомандувачем і 20 років брязкаючи зброєю, такого не розумів. Тому в цей момент стало очевидним, що він повністю не дружить зі здоровим глуздом. І повний провал нападу путіна на Україну показав, що люди, які не вірили у повномасштабне вторгнення, мали раціональне зерно. Але проблема у тому, що путін – це не раціональна людина. Як ми бачимо, це людина, яка у своїй голові створила дуже химерний світ: лекції про половців, про Кирила і Мефодія, реставрацію СРСР тощо. І, на жаль, ми маємо воювати з цими химерами у голові путіна.

– Нещодавно українська влада заявила, що знала про неминучість вторгнення завчасно, однак, не можна було нагнітати паніку. На вашу думку, якби українців завчасно повідомили б про неминучість війни – як могла б обернутися ситуація?

– До честі сказати, що армія і Генштаб на чолі із Валерієм Залужним готувалися завчасно. З рештою, призначення армії і полягає у тому, що бути завжди готовим. Інколи цей ступінь готовності більший, іноді менший, але армія завжди повинна бути готова відбивати будь-яку агресію проти своєї держави. Питання у тому, чому Володимир Зеленський завчасно не оголосив мобілізацію, адже було зрозуміло, що путін з години на годину нападе. Відповідь на це питання криється в особистій психології Зеленського. Хто такий Зеленський до 24 лютого? Це людина, яка до мілітарії не мала ні найменшого відношення. Це пацифіст по своїх поглядах, людина, яка ніколи не служила в армії і ніколи не тримала у руках зброї. Тому я вважаю, що головна проблема полягала у особистій психології Зеленського, який до 24 лютого сподівався на диво і не хотів вірити в очевидне.

Але армія готувалася за декілька тижнів. Зараз про це вже можна говорити. До нас на Волинь перекидалися підрозділи 10-ї гірсько-піхотної бригади, також 14-а бригада розгорталася на Півночі області. І в перші дні війни, як казав класик, «було чотири позиції, з яких готувався напад», і їх навіть можна показати на карті (сміється – ред.). Але якби була оголошена мобілізація за декілька тижнів до війни, то ситуація була б набагато простіша. Взяти до прикладу Охтирку. Мер Охтирки розповідав, що коли почалася війна, то вони почали нашвидкуруч створювати тероборону. Але ця тероборона не встигла отримати жодного автомата. Відповідно, російські війська почали заходити у місто, а люди, які були готові захищати це місто зі зброєю у руках, були вимушені мовчки на це дивитися чи кидати в техніку коктейлі Молотова, бо зброю їм не встигли завезти. Зрозуміло, що якби мобілізація була оголошена хоча б за 2-3 дні, то ці люди встигли би отримати якісь автомати і гранатомети і ситуація виглядала би не так критично.

 

Будь-яка точка кордону з проблемними територіями може стати «гарячою»

– Більшість волинян турбує ситуація на кордоні. І зараз вже відомо, що армія готувалася до потенційного наступу на Волинь з боку Білорусі. Мені, як не фахівцю, з інформації з відкритих джерел здається, що така ймовірність зараз набагато менша, ніж була на початку війни.  Як ви оцінюєте на даний час можливість нападу з боку Білорусі?

– Допоки тривають активні бойові дії потрібно розуміти, що люди не повинні розслаблятися. Адже будь-яка точка кордону, який межує з проблемними територіями і країнами, може стати «гарячою». Формально зараз загроза з боку Білорусі мінімізована для нашого регіону. Мінімізована з точки зору наземного вторгнення, але не ракетних обстрілів. Але пам’ятаєте, декілька тижнів тому було загострення у Придністров’ї? Що таке Придністров’я? Це менше 2 тисяч солдатів, і то переважна більшість – це місцеве населення, яке пішло в армію від безвиході. Це армія з неймовірно низькою боєздатністю. Так звана «армія» так званого «ПМР» – це  структура, завданням якої було «кришування» контрабанди і охорона складів озброєння біля села Колбасна. Ось і все.

Чи можна очікувати агресії від такого кострубатого утворення? З точки зору здорового глузду – не можна. Якби їм дали наказ наступати на Одещину, то, можливо, на 2-3 кілометри вони б заглибилися, але не на більше. Але всі ці формування не є самостійними і діють за наказом з москви. Тому якщо куратори з москви накажуть «гуляти по повній», то вони будуть виконувати цей наказ. Очевидно, що цей наказ буде провальний, безглуздий і жалюгідний.

Здавалося б, яка загроза може бути Україні з Придністров’я? Та ніяка. Але дали куратори наказ робити маневр – і вони починають маневрувати. Відповідно українські війська повинні відтягуватися, Генштаб повинен вносити корективи у плани тощо.

Ще один приклад – які пригороди Києва найбільше постраждали унаслідок бойових дій? Західні. А чому саме західні? Ось у цьому й суть, адже наш Генштаб очікував атаку на Київ з боку Броварів, тобто – Сходу. Відповідно, на цих напрямках Генштаб і виставляв активні оборонні рубежі. Туди були перекинуті кращі війська, вони прикривалися ППО. А північно-західним пригородам Києва приділялося менше уваги. Тому, що вони не межують безпосередньо з росією. З точки зору здорового глузду: звідки мають нападати на Київ? З боку Житомира? Та, здавалося, б що ні. Тому навіщо тратити особливі ресурси на захист цих регіонів? Але виявилося, що в російському генштабі теж не всі повні кретини. Вони, маючи розвіддані про те, як вибудувана оборона Києва, зрозуміли, що слабка ланка – це саме західні і північно-західні пригороди. Тому зайшли через Чорнобильську зону і зробили те, що вони зробили у Бучі, Бородянці й Ірпені. Тобто, там, де менше всього на це очікували.

Тому волинянам потрібно розуміти, що ймовірність поширення агресії на Волинь мінімізована в порівнянні з березнем чи кінцем лютого. Але це не означає, що можна розслабитися і легковажити обороною краю. Адже наш противник теж відслідковує, що робиться на Волині і які сили тут тримаються для оборони. Тому якщо ворог зрозуміє, що саме на Волині слабка ланка, то він з високою ймовірністю це використає.

Один із варіантів, який розглядався, це що Білорусь вступає у війну у тому випадку, якщо «спецоперація» справді йшла б по плану, і Київ впав би за 72 години, а просування російських військ у глибину української території відбувалося б дуже швидко. Тоді й реакція світу була б млявою і розколотою. Тоді, звісно, що білоруський самодурний диктатор захотів би долучитися до «розділу пирога» і ввів би свій контингент на територію України. Але ніякого «бліцкригу» не вийшло. Росіяни були дуже сильно побити і в перші тижні війни понесли величезні втрати. І це виступило певним гальмом для білоруської армії. Лукашенко хоч і самодур, але зв’язку з реальністю ще не втратив. Він розуміє, що якщо російська армія з її рівнем боєздатності понесла такі втрати і так «вигребла» в Україні, то на що розраховувати армії білоруській, рівень боєздатності якої менший в рази. Тому у цій ситуації він вчинив досить логічно з його боку.

Наша розвідка говорить, що аж до середини квітня росіяни дуже наполегливо вимагали від лукашенка вступити у війну. Були такі моменти, коли на територію України залітали літаки і бомбили територію Білорусі на прикордонні Рівненщини. Але лукашенко показав, що він дуже хитрий і буде хитрити й надалі. У цьому плані колгоспних хитрощів йому не займати.

 

О 8 ранку люди записувалися до тероборони, а вже о 5 вечора вони приймали перший у своєму житті бій

– У Луцьку чимало людей, які раніше не мали справи зі зброєю, але прагнуть її швидко опанувати, аби у разі наступу на Волинь долучитися до оборони свого міста. Для цього проводяться вишколи для цивільних. Наскільки це ефективно, на вашу думку? Скільки потрібно вчитися, щоб впевнено користуватися зброєю, щоб не нашкодити у бою ні собі, ні побратимам?

– Є такий принцип – краще пізно, ніж ніколи. Звісно, було б дуже добре, якби багато людей по-серйозному поставилися до попереджень, що буде війна з росією. Але більшість людей думали, що це стосуватиметься лише Донбасу.

У перші дні війни в мене обривався телефон. Багато людей дзвонили з питаннями: «А де можна легально купити зброю?, «А де можна пройти курси?» тощо. Я їм просто кричав у трубку. Ну, пізно пити «Боржомі», коли нирки відмовили. Згадайте перші дні війни – всі магазини були зачинені, не те, що якісь там зброярні. Курсів також не було, адже всі люди, які могли тоді проводити курси, поїхали на фронт.

Тим не менше, була така ініціатива і в Луцьку і, мабуть, тисячі лучан пройшли ці курси. Звісно, що не можна зробити повноцінного бійця з людини, які після роботи прийшла на навчання на 1,5-2 години. Але, зважаючи на те, який досвід я побачив на території Сумщини, Чернігівщини і Харківщини... Мені побратим розповідав, що були випадки, коли о 8 ранку такі люди записувалися до тероборони, а вже о 5 вечора вони приймали перший у своєму житті бій. До того вони або взагалі не служили в армії, або десь колись якось проходили строкову службу. Тому, звісно, що навіть коли люди змогли оволодіти азами користування зброєю, це вже добре.

Потримати у руках справжню бойову зброю – це цікавий психологічний досвід. Адже є певний відсоток людей, у яких у голові є психологічний блок. Людина – це все ж істота, яка не створена для того, щоб вбивати собі подібних. Навіть у випадку, коли ми всі безперечно розуміємо, що ця війна для нас справедлива, що у цій війні правда повністю на нашому боці, а не на боці противника, все ж ми стикалися з тим, що на тренуванні люди не могли взяти до рук зброї.

Люди стояли, дивилися і казали: «Вибачте, але це, напевно, не наше». І ми до цього нормально ставилися. Адже є певний відсоток таких людей. Вони можуть бути корисними Батьківщині у медицині чи ще десь, але давати зброю їм до рук не варто. Зрозуміло, що така людина не буде бійцем.

Люди дуже часто щиро впевнені, що ось вони підуть в армію, отримають зброю і будуть воювати. Але коли настає цей момент, коли потрібно переступити поріг зброярні і взяти до рук автомат – у них в цей момент спрацьовує якийсь психологічний блок. Тому дуже важливо, щоб люди, у яких виникає бажання протистояти противнику, перед цим хоча б потримали у руках цю зброю, постріляли з неї. Адже, можливо, це, все ж таки, не їхнє.

Тому, звісно, вишколи – це добре. Хоча вони й не готують до повноцінного спротиву. І, я думаю, що надалі і держава і територіальні громади врахують цей досвід і система цивільного захисту і допризовної підготовки у навчальних закладах будуть удосконалені. Думаю, що ця війна змусить владу серйозніше ставитися до цих речей.

 

Високі чини окремих силових відомств на місцях зрадили або були підкуплені

– Найважча ситуація виникла на Півдні України. Мені, як не військовому, важко зрозуміти, чому ворогу так легко вдалося вторгнутися з Криму на материкову територію України через вузький кримський перешийок. Здавалось, що там мали б бути надійні оборонні рубежі ще з 2014 року, як в зоні АТО/ООС. Чому, на вашу думку, ворог там пройшов так далеко?

– Це так і називається – проблема Півдня. Це таке дуже «слизьке» питання, яке люди не дуже хочуть обговорювати у зв’язку із активною фазою війни. Але я думаю, що навіть люди, далекі від військової справи, розуміють, чому одні міста тримали оборону впродовж декількох тижнів, а Херсонщину захопили впродовж кількох годин. З того, що я чув, то мені зрозуміло, що там не обійшлося без того, що росіяни банально підкупили командирів окремих підрозділів, які мали відбивати прорив із Криму на велику територію. Тобто, високі чини окремих силових відомств на місцях зрадили або були підкуплені. І командири окремих підрозділів виявилися зрадниками. І вони зробили так, що туди дуже легко зайшли росіяни. Називати прізвища і назви цих підрозділів не варто, адже це буде кидати тінь на бійців цих формувань, які у своїй більшості лишалися вірними присязі.

Уявіть, що ви солдат одного з підрозділів, який тримає оборону на кримському перешийку. І раптом командир підрозділу дає вам наказ знятися і перейти на 25 кілометрів у глиб території України. Військові не ставлять запитань. Окрім відверто злочинних наказів вони зобов’язані виконувати будь-які накази. Боєць же ж не розуміє, чому йому командир віддає такий наказ. Можливо, це якісь маневри, можливо, перегрупування. Тобто, він виконує наказ, відходить, і тільки в процесі стає зрозумілим, що він виконує злочинний наказ. Але ж в нього ніхто не запитував, він сам у результаті виявляється покинутим. Тому давайте називати конкретні підрозділи будемо вже у післявоєнний період. Алечерез «сарафанне радіо» я чув, що, на жаль, окремі керівники, завданням яких була оборона саме цього напрямку, виявилися зрадниками. На жаль, жодної війни в історії людства не було без зрадників, не обійшлося і тут.

Повертаючись до питання, чому важливо завчасно готуватися до війни. Чудовий приклад цьому – Донбас. Адже на Донбасі є місця, наприклад, Авдіївка, які росіяни намагалися штурмувати з перших годин війни, і вони не змогли їх взяти досі. Наприклад, Мар’їнка – це пригород Донецька. У 2014 році я брав участь у її звільненні. З того часу українська сторона вибудовувала оборону Мар’їнки. І росіяни за три місяці боїв контролюють лише половину міста. Увесь цей час йдуть лобові атаки, вони несуть шалені втрати, у перших рядах пускаючи мобілізоване «деенерівське м’ясо». Вони і російських солдатів не особливо то й бережуть, а «деенерівці» для них це взагалі щось на рівні тарганів. А Мар’їнка, щоб було зрозуміло, це містечко розміром, приблизно, як наше Рожище. І там, де була гарно вибудувана українська оборона, де готувалися, там українці дуже достойно витримували. А там, де злегковажили з цим, там росіянам вдалося.

Зараз вже неможливо нічого змінити, але це хороший урок на майбутнє. І, я думаю, що різні аналітики з різних країн будуть вивчати цей досвід. Польські, фінські і балтійські фахівці вивчатимуть український досвід і розумітимуть, як важко доводиться платити за свою легковажність. Там, де є нормальна лінія оборони – туди росіяни не підуть. А навіть якщо й підуть, то не прорвуть її. А там, де цими речами легковажать… А в Європі до 24 лютого легковажність була дуже популярним явищем. Говорили: «Навіщо нам те НАТО? Давайте скорочувати на нього видатки». І лиш наша війна змусила керівників європейських держав по-новому дивитися на це все.

Останні два тижні «Азовсталь» тримався завдяки якомусь диву

– Найбільш болюче питання – це ситуація, яка склалася на «Азовсталі». Маріуполь з першого місяця війни опинився в оточенні і увесь цей час наша влада говорила, що деблокада військовим шляхом неможлива. Можливо, план є, але він настільки секретний, що нам про нього не говорять? Що за ситуація склалася у Маріуполі, на вашу думку?

– Як ми бачимо, почався вивід гарнізону, який обороняв «Азовсталь», у полон. Щодо того, чому Маріуполь опинився в оточенні – це якраз випливає із попереднього питання про Херсон. Адже східні рубежі Маріуполя були непогано укріплені. Але коли стався прорив з боку Херсону і за лічені дні росіяни маршем пройшли Мелітополь і Бердянськ і зустрічали там відверто символічний опір, і підійшли під західні межі Маріуполя, то це було для захисників міста величезною несподіванкою. Звісно, були плани кругової оборони міста, але ніхто не очікував, що всю оборону доведеться змінювати за один день, перекидати резерви зі східних рубежів на західні.

Маріуполь – це велике місто. Там був гарний і добре підготовлений гарнізон. Але він готувався до того, що він буде стримувати наступ з боку так званої «ДНР» та протидіяти висадці з моря. До цього вони були готові. Але вони не були готові до того, що за один день ситуація обернеться так, що противник підійде з Бердянська і оточить місто із Заходу, а через декілька днів і з Півночі. З 1 березня гарнізон вже був повністю оточений.

Маріупольський гарнізон довго тримав оборону тому, що там були зібрані кращі. Якщо взяти ТОП-5 кращих збройних формувань України, то 3 з них були у Маріуполі. Це морська піхота, «Азов» і кращі частини прикордонників. Цей героїчний довгий опір пояснюється лише тим, що там були сконцентровані наші найкращі сили. Але в історії світу це безпрецедентно, коли у повному оточені перед значно переважаючими силами противника місто так довго тримає оборону. В історії є випадки, коли повністю оточені міста тримали оборону роками. Але все ж був спосіб комунікації із великою землею.

Наприклад, була така історія оборони міста Дайр-ез-Заур в Сирії. Це місто було повністю оточене і атакувалося ІДІЛ. Але було повітряне сполучення. Тобто, сирійська армія, підконтрольна Башару Асаду, завозила боєприпаси, медикаменти, свіжі резерви і вивозила поранених. І там оборона міста тривала довгі місяці з перемінним успіхом. Але ключовий елемент такої тривалої оборони – зв'язок із великою землею.

У Маріуполі з 1 березня були лише епізодичні зв’язки. Кілька разів наші гелікоптери змогли прорватися у маріупольський гарнізон, завезти запаси їжі і медикаменти. Але для кількатисячного гарнізону це була швидше символічна допомога. Тому з 1 березня Маріуполь був у повному оточені, де не було можливості поповнювати резерви і належно лікувати поранених.

Якщо далі порівнювати Маріуполь і Дайр-ез-Заур, то сирійці протистояли ІДІЛ – дикарям з автоматами. А Маріуполь оточувала армія, яка бомбардувала місто з усього можливого озброєння. Використали все наявне озброєння, окрім хіба що ядерної і хімічної зброї.

Тому гарнізон Маріуполя зробив неймовірний акт героїзму, витримуючи стільки часу у таких умовах. Але останні тижні два гарнізон тримався буквально завдяки якомусь диву. Я два тижні тому ще мав зв'язок із ними і вони говорили, що з усього гарнізону, який залишився, лиш 10% бійців можуть вести бій. Всі решта або поранені, або контужені або виснажені. Адже зрозуміло, що люди там нормально не харчувалися, не було нормального сну, вони пили технічну воду тощо. Останні два тижні вони їли лише раз в день. І ми розуміємо, що, поївши один раз в день, вони не йшли відпочивати у кріслі-гойдалці, а були змушені приймати бої.

Тож ми бачимо, як впродовж двох днів гарнізон з «Азовсталі» евакуюють у полон. Я вважаю, що це правильне рішення. Звісно, гарнізон міг би протриматися ще 2 чи 3 тижні, але після цього ми би втратили всіх цих бійців.

– Але ж евакуювали тільки поранених, чи боєздатних також?

– Їх евакуйовують у декілька етапів, тому, що гарнізон на «Азовсталі» налічує близько 2 тисяч бійців. Їх просто фізично важко всіх вивести, кудись посадити і повезти. Тому росіяни, наскільки я розумію, поставили одну із вимог, що вони хочуть частинами роззброювати і вивозити. Першими почали вивозити поранених, але надалі буде виходити і решта гарнізону.

 

Донецький аеропорт – це безперечно героїчна точка, але у порівнянні з Маріуполем – це зовсім інші масштаби

– Командири «Азову» заявляли, що завдяки цій героїчній обороні Маріуполя вдалося знищити близько 10% від усіх сил, які були кинуті на Україну. Тому в мене виникають паралелі з обороною Донецького аеропорту і «Кіборгами». З військової точки зору, на вашу думку, наскільки важливою для оборони України загалом була така героїчна і саможертовна оборона Маріуполя?

– Ситуація оборонців Маріуполя була більш складна, ніж оборонців аеропорту саме тому, що ДАП хоч і був оточений з усіх сторін, але там все ж була одна «дорога життя». Вона прострілювалася росіянами, але можливість підвозити свіжі сили, вивозити поранених і передавати боєприпаси була. А в оборонців Маріуполя такої можливості не було. І масштаби оборони зовсім не ті. Донецький аеропорт – це безперечно героїчна точка, але у порівнянні з Маріуполем – це зовсім інші масштаби.

Це дійсно правда, що у Маріуполі ліквідували тисячі росіян і підбили сотні одиниць їхньої техніки. При цьому на штурм Маріуполя росіяни кидали свої кращі сили. Щоб було зрозуміло, деякі батальйони росіян перестали існувати на 85%. У результаті протистояння з нашими хлопцями у росіян серед живих лишилися лише тилові підрозділи, тобто ті, хто безпосередньо не вступав у контакти. Бійці, які вступали у контактні бої, ліквідовані поголовно. Я моніторю пабліки ворожої сторони – у них там просто істерика. Для них йти на штурм Маріуполя – це як «штрафбат». Вони своїм так і писали: «Нас відправили у Маріуполь, а це означає, що всі ми – трупи». Тому це не якась гра слів. Хлопці, які тримали оборону Маріуполя ціною свого життя і здоров’я, зробили неоціненну послугу для оборони України.

– Чи наважиться росія застосувати хімічну чи тактичну ядерну зброю в Україні?

– Повертаємось до того, з чого починали розмову. Путін – людина неадекватна, тому передбачити його дії важко. Але я думаю, що така вірогідність мала. Адже путін по своїй натурі боягуз. Все життя він робить собі імідж такого aggressive man, якому море по коліна і «увесь світ в радіоактивний попіл». Але як тільки доходить до справи він відразу «попускається». Ця людина паталогічно боїться за своє життя. Ці всі смішні меми, коли він боїться коронавірусу, сидить за довгим столом і не виходить до людей, це типова поведінка будь-яких диктаторів-самодурів. Таким же відзначалися Чаушеску, Мао Дзедун тощо.

Тому він чудово розуміє, що у разі використання ядерної зброї він буде ліквідований через годину часу, це максимум. Тому я думаю, що саме такий захисний рефлекс у нього в голові спрацьовує.

 

Війна може тривати 2 місяці, а може затягнутися і на 5 років

– Коли і як, на вашу думку, закінчиться війна?

– Війна – це річ, яку дуже важко прогнозувати далі, ніж на 5-7 днів. Адже жодна війна не планується на роки. Якщо почитати історію війн, то всі вони планувалися як швидкий «бліцкриг». Перша світова не планувалася на 4 роки. У німців був план Шліффена, який передбачав, що війна триватиме 3 місяці.

Друга світова війна також планувалася на кілька місяців, тоді у німців був план Барбаросса, який також передбачав швидку окупацію СРСР. Тож  і путін не вирізнився якоюсь оригінальністю. Його план передбачав, що «спецоперація» в Україні буде нагадувати щось на зразок спецоперації у Казахстані, яка сталася на початку року. Тоді у декількох точках висадилися військові, погасили окремі полум’я спротиву і на тому все.

Тому «спецоперація» в Україні планувалася на декілька днів. Тож для всіх, окрім українців, затяжна війна стала несподіванкою. Ця війна може тривати 2 місяці, а може затягнутися і на 5 років. Тому давати якісь прогнози я не ризикну, але, думаю, що до Нового року вона точно не закінчиться.

Нашою перемогою був би вихід на адміністративні кордони 2014 року і повалення режиму путіна. А повалення режиму путіна автоматично означає виплату репарацій Україні. Чи воно так станеться? Є загроза, що все може перейти у стан «ні мир ні війна», тобто, те, що ми останні 8 років бачили на Донбасі. Коли АТО/ООС триває, бойові дії йдуть, але вони дуже локалізовані, і країна починає жити своїм звичним життям, окрім 30-ти кілометрової прифронтової лінії. Тому зараз є загроза того, що ситуація в Україні знову складеться таким чином. Це дуже небезпечна ситуація, адже вона означатиме лише, що закінчився один із раундів війни. І це означатиме, що через декілька років почнеться новий раунд.

Але по тих заявах, які робить керівництво країни, я можу сказати, що Україна на таку ситуацію не погоджується. Принаймні, станом на зараз Україна принципово вимагає повноцінної перемоги у війні і націлюється на те, що це не станеться швидко і легко. Тому в загальних рисах мені подобається, як веде себе військово-політичне керівництво країни.  

Довідково: Андрій Д'яченко – корінний лучанин. Закінчив історичний факультет Волинського національного університету імені Лесі Українки. Після завершення навчання відслужив строкову службу у Збройних Силах України. Був активним учасником Революції Гідності та Антитерористичної операції на Сході України у складі добровольчого батальйону «Азов». У 2016 році демобілізувався та почав здобувати другу вищу освіту, однак, через початок повномасштабного вторгнення росії був вимушений взяти академічну відпустку. Зараз очолює роту ОЗСП «Любарт».

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

Надрукувати
мітки:
коментарів
26 червня 2022
18:16
15:06