Тринадцять відвертих історій лучан про модерністські (не)пам’ятки Луцька (фото)

У Луцьку збирають кошти для видання книги про архітектуру міста доби модернізму авторства Олександра Котиса. Це перше комплексне видання про модерністську архітектуру Луцька, її цінність, історичні віхи розвитку і творців, представлення найкращих збережених зразків (з яких більшість, до речі, так і не набула значення пам’яток).

Підтримати проєкт можна на сайті «Велика ідея». Увага! До завершення збору коштів лишилося 7 днів. Якщо збір буде успішним, МФ "Відродження" подвоїть суму!

Лучани приєдналися до акції і поділилися спогадами з життя, пов’язаними із модерністськими будівлями Луцька.

Сергій «Колос» Мартинюк

До Луцька я переїхав у 2004-му, коли вступив на політолога на місцевий істфак. Знімав підвальну кімнату на Набережній, щоранку насолоджувався ароматом свіжого хліба із заводу на Франка та рулив на рідний істфак повз юркопус, «Промінь» з Укртелекомом та Меморіал. Мобільний телефон у мене з’явився тільки в 2005-му році, тому в приміщення Укртелекому, де в рядочок під стіною стояли кабінки з телефонами, я навідувався частенько. Здебільшого, аби набрати маму в рідному Дубні і сказати їй, що в мене все окей і наступного тижня сумки передавати не потрібно, бо я не з’їв ще того, що вона передала минулого.

Саме в тих стінах я розповідав мамі про першу стипендію, перше затримання мусарами через напис на стіні ЯНУКОВИЧ ЗЕК, акції протесту в Києві, на які ми періодично виїжджали і, власне, Помаранчеву революцію. Щоправда, мамі перед затяжною поїздкою в столицю я щось збрехав, – не хотів зайвий раз нервувати. За місяць до того, як у мене з’явився мобільний, я періодично забігав в стіни Укртелекому, щоб переговорити про те і се з моєю любов’ю з Києва. Та жила в гуртожитку, мобільного теж не мала і застати її на місці було справжнім дивом. Врешті, востаннє в одній із тих телефонних будок я побував, коли вирішив попрощатися з дівчинкою зі столиці, – стосунки на відстані втомлювали.

На другий день я купив свій перший мобільний і почав нове життя.

 

Максим Благовірний

В кінці 90-х – на початку 2000-х Драмтеатр для мене – шмат життя. Був тоді головою Волинської філії Української студентської спілки. Окрім справ захисту прав студентів (мітингів, страйків, зірваних пар в усіх вузах Луцька та інших «відряджень»), частенько організовував та проводив час від часу якісь заходи, зокрема й у приміщенні «яскравого зразка модернізму в архітектурі» – Драмтеатрі. Пам’ятаю всі коридори, гримерки, бував й під сценою (де зберігався свого часу «апарат» студії «Олекса», про що, я думаю, вже можна розказати?), нервував за лаштунками, коли був ведучим того чи іншого заходу, чи там же й відраховував кеш котромусь із виконавців.

Це лише дещиця спогадів, пов’язаних із цією спорудою. Спогадів «не працівника культури», а того, хто мало не щодня туди носився «до звукачів», чим бентежив відповідальних вахтерів. Знаю, що багатьом із вас, друзі, є теж ще багато чого повідати про наш Драмтеатр, та й у мене ще історій «вагон».

 

Наталія Благовірна

Простір, в якому ми живемо, «олюднюється» в наших спогадах. Для нашої родини Драмтеатр – це не лише місце «ушляхетнення сучасності», а й місце зустрічей під час життя «на два міста». Це концерт «Пікардійської терції», який Максим організовував «для душі» в таку непросту мить життя, що емоційно то назавжди. І ще багато всілякого.

 

Тетяна Яцечко-Блаженко

Луцьк та архітектура модернізму тісно пов'язані. Прогулюючись центром міста, не можна не помітити адміністративні споруди та приватні будинки в стилі модернізму. В дитинстві добре пам'ятаю, коли вперше завітала до драматичного театру, це була новорічна ялинка у 1989-му. Простір будівлі та вид із вікон другого поверху на Театральну площу вражали. Лучани поспішали із святково прибраного ЦУМу, в руках несли пакунки з подарунками, дітлахи збирались біля ялинки, розглядали на ній великі іграшки, які колихав вітер. Святковою традицією у 80-90-их було надсилання листівок, які купували на пошті. Особливо подобалась пошта в центрі, там завжди був більший вибір листівок і сам похід на неї був поїздкою в центр. А це означало, що підемо в «Мрію» на тістечка з молочним коктейлем, а потім в ЦУМ, де на першому поверсі продавали неймовірні ялинкові прикраси.

 

Сергій Панас

Луцький модернізм. Хтось саркастично посміхнеться. А він є, і його багато розкидано вулицями Луцька. Я народився в радянські часи: типові хрущовки, пафосний сталінський ампір, брежнєвські панельки. Від одноманітності рятувала архітектура Старого Луцька: Замок, костел, церкви і монастирі.

Але мені, малому, завжди впадали в око будинки з простою і якоюсь притягальною харизмою, на вигляд сучасні, але такі не радянські. Найбільш зосереджені по вулиці Ярощука. Я любив гуляти по цій вулиці, серед цих будинків, і уявляти себе десь у такій недосяжній Європі. Я почувавсь актором закордонного фільму у живих декораціях.

У міжвоєнні тридцяті Луцьк був глибоко інтегрований у найновіші віяння архітектурної моди тогочасної Європи, йшов з нею в ногу. Дуже хотілося б привернути увагу людей саме до цього архітектурного стилю, адже він найбільш страждає від добудов і перебудов, не маючи статусу пам’ятки архітектури.

 

Оксана Степанюк

так вже якось склалось, що я помічаю деталі і люблю розглядати все, що довкола мене. архітектура рідного міста завжди давала можливості пізнавати її щоразу по-новому, шукати нові пофарбовані фасади і їдкі рекламні банери – багато класицизму, бароко і, можливо, ще чогось, в чому я не надто розбираюсь. але я чітко пам’ятаю переїзд до Луцька і подив через таку відмінність між виглядом вулиць і будівель в цілому.

перший тиждень університету. я з переляком і жахом знайомлюсь з містом і ходжу дивитися кімнати в квартирах різних дідусів і бабусь. одна з таких біля вулиці Ярощука. отак я вивчила другу назву вулиці після Відродження. жити там я не стала, але з дня в день спускалась чи підіймалсь, задираючи голову на геометрію стін і вікон, саме тією вулицею.

коли асимілювалась, за місяць, напевно, часто йшла з пар фізкультури на каву всіма можливими дворами. а потім завше опинялась на проспекті Перемоги, не помічаючи нічого дивовижного. якось таки помітила з тераси «Променя» і з тих пір називаю «Укртелеком» улюбленою будівлею в Луцьку. нема сил розписувати і показувати, скільки фото і історій сталось під впливом усіх архітерктурних знахідок десь в глибинах чи серцевинах міста. ніхто не зна, скільки ще доведеться охкати і ахкати з дивизни цього міста. тільки пам’ятати доведеться до скону, бо то вже частина мене.

 

Віталій Пащенко

Є одне місце, яке резонує у моєму серці найсильніше, бо наповнене особистої історії, гордості й одвічного нагадування.

Кожного дня, коли гуляю у центрі міста, підіймаю голову, аби подивитися на «того» годинника і на свою Лесю. Бім-Бом – це для мене щоденне нагадування про дідуся і його роботу та власну любов до Луцька. Він працював на приладобудівному заводі начальником лабораторії КОП (контрольно-обчислювальних приладів), коли йому доручили виготовити електронний циферблат, який показуватиме час у серці міста. Той годинник є маленькою меморабілією, лагідною згадкою, і той будинок є тим місцем, яке давало мені силу, вказівку й рух. Селебрація першої перемоги на декламаційному конкурсі у «Театральному», спостереження за похованням полеглих героїв у Свято-Троїцькому – то не просто споруда, то не просто годинник – це частина мене і того, ким я хочу бути.

 

Олена Лівіцька

Якось мене запитали, яка луцька споруда часів модернізму викликає у мене особливі спогади і має для мене особливу історію. Як журналістка і як саме та людина-дивачка, яка може годинами слухати, як «говорять» стіни, я точно маю таких багато. «Але що тут особливого?» – хмикнула собі в думках я. Вже хотіла написати, що – ніт, не маю. Раптом згадала луцький драмтеатр і всміхнулася. Це вже тепер я знаю, як його зводили, що йому вже за 50 і що його стіни розказують про модерне в радянському. А малою я шалено боялася у ньому деяких деталей.

Поруч із будівлею драмтеатру (як її частини) є такі круглі вентиляційні шахти (я так припускаю). Усередині цих дивних споруд видніється сітка. Не здогадуюся, хто й коли мені про таке сказав чи звідки це я вигадала, але все своє дитинство думала, що там живе… коза. Заглядала, чи її не видно, коли ми з татом, наприклад, йшли собі повз на тістечка в «Лакомку» (я ще застала її останні дні). Обходила на всякий випадок боком. Іноді міркувала над тим, що ж це за вежі і вигадувала їм у своїй дитячій голові різне казкове призначення. Думала, чому коза не в зоопарку... Але попри те: все життя ходжу повз, бачу їх і згадую про ту козу. Достеменно і досі не знаю справжньої місії цих двох дивних об'єктів з обох боків драмтеатру. Так і не відкрила, що породило в моїй голові ту асоціацію. Втім, вони є і часто змушують усміхатися. Або просто думати про деталі і сенси.

 

Олександр Котис

Пригадую, коли вперше написав статтю на тему архітектури модернізму в Луцьку. Я тоді мало розумів тему і мав небагато інформації. Просто зібрав усе, що знав і знайшов. Коментар під статтею, який мене найбільше вразив, написав чоловік, якому було приблизно 60 років. Він сказав, що все життя ходив біля цих споруд, але не знав, які вони насправді цікаві і класні. Це мене розчулило і я ще раз переконався, наскільки потрібна справа популяризації історії міста загалом і архітектури модернізму зокрема як малознаної теми.

 

Анна Єкименко-Поліщук

Моя історія з Палацом учнівської молоді почалася років в 4. Тоді я вперше потрапила до цієї будівлі і згодом лишилася на багато років. Мама ж, Наталія Єкименко уже чверть століття (яке страшне слово) навчає там малюків.

Я пам'ятаю, з яким захватом тоді дивилася на ці колони і рівні лінії. Якою маленькою відчувала себе поряд з будівлею. Досі в альбомах є фото мене з велетенськими бантами, а позаду – Палац.

Коли я дізналася про грецьку культуру, то уявляла, що саме ці колони – звідти. І набагато пізніше в моєму світі з'явилося слово «модернізм».

 

Вікторія Власенко

Знакова споруда мого дитинства – це будинок центральної пошти. Після закінчення занять в музичній школі (нині Перша музична імені Ф.Шопена), минаючи споруду драматичного театру (це тепер ляльковий), яка видавалась мені тоді надто помпезною, я чимчикувала по вулиці 1 травня прямісінько на пошту. Там я купувала поштівочки з квітами та репродукціями старих голландців (колекціонувала!), присідала скраєчку на широку дерев’яну лаву та захоплено розглядала. Подобалось усе! Простора, залита світлом зала, світильники, ляди, вікна, прозорі перегородки! А ця скляна стеля! Мені здавалось, що я в залі очікування якогось вокзалу, що це якісь 20 -30 ті роки століття, що зараз зазвучить міський романс, який часто співала бабуся і я дочекаюсь потяга… а коли виходила на вулицю, то притулялася до цього округлого боку облицьованої стіни, а як не було багато людей на вулиці, то крутилася навколо колон… Навіть зараз, коли зазираю сюди вже з сином, адже в справах поштових давно ми всі користуємося послугами нової пошти – відчуваю неймовірну радість що в Луцьку є така будівля. Юліан Путерман-Садовський, архітектор споруди, геніально точно вловив і відтворив дух часу, функціональну доцільність нової епохи першої половини ХХ століття.

 

Заріна Дацик

Моя мама розповідала мені, що «Ротонду» (яку тоді називали «Естрадою») побудували у той час, коли вона вийшла заміж. Тоді на території комплексу проводили різноманітні концерти, кінопокази, молодь відвідувала заходи, які зараз, напевно, назвали би тренінгами. Сама будівля викликала почуття певної величі, належності до чогось громіздкого, складного, масштабного та незнаного. Для того часу будівля була досить неординарною. Напевно, вся справа в оригінальному дахові, що складався з пелюсток квітки. Масивних, багатотонних пелюсток, варто зазначити.

Я теж пам’ятаю «Ротонду» ще до її реконструкції. Перший раз я побувала там під час проведення фестивалю «Поліське літо з фольклором», коли навчалася на другому курсі університету. Досі пам’ятаю свої емоції. Представники різних країн, танці, співи, знайомство з культурою та традиціями народів, багато позитивних емоцій. Вважаю дуже правильним рішення зберегти оригінальний дах сучасної «Ротонди», як вже літнього басейну та відпочинкового комплексу. Ця цікава деталь зможе нагадувати людям про минувшину, про певний архітектурний стиль (модернізм) та про нашу історію, яка у нас була. Сторінки історії дуже важливі, якими б вони не були.

 

Андрій Лучик

Я народився і виріс у Луцьку. В дитинстві до 6 класу навіть був «центровим». А тому частенько вештався вулицями центру міста, досліджуючи їх. Вчився в школі №1, що зараз на Богдана Хмельницького. Ще в класі 3-4-му була традиція з однокласниками: як дозволяла погода, щоразу шукати нову, ще невідому вулицю й гуляти цими закамарками. Звісно, батьки не завжди були в захваті від цієї ідеї, адже мобільних телефонів не було тоді й в мріях.

Одним з цікавих об'єктів такого дослідження був і кінотеатр «Батьківщина». Пам'ятаю, декілька разів ходив з татом в кіно. Чомусь запам'ятався фільм «Данді Крокодил – 2», який вийшов у світовий прокат у 1988 році. Можливо, це були перші перебудовні відголоски в Радянському Союзі, які вже офіційно сочилися в маскульт.

Але запам'яталася й інша історія. Місцева дітвора розважалася, як могла, в ті часи. Знаючи, коли завершиться показ фільму, ставила неподалік входу в кінотеатр коробку з-під взуття. В середину клали цеглину. Кришку акуратно закривали. А що хочеться зробити з порожньою коробкою, яка лежить одиноко на вулиці? Правильно! Копнути. Словом, після цього долинало дружнє гиготіння малих хуліганів з найближчих кущів.

 

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

• «Луцький модернізм»: збирають гроші на книгу про архітектуру Луцька (відео)
• "90% нашого часу займає паперова робота", – Олександр Котис (інтерв'ю)
• Стає кольоровим, якщо дивитися через додаток: у Луцьку – новий мурал (фото)