Поділитись:

Чому хворі не в лікарні: що не так із психіатричною допомогою в Луцьку (інтерв'ю)

Автор: Міла Роспопа |
Середа, 28 липня 2021, 09:00

Фото ілюстративне

Все частіше у Луцьку чути нарікання на те, що психлікарні закриваються, а люди з явними психічними розладами опиняються назовні. Вони проявляють агресію до оточуючих, роблять шкоду сусідам, і часто не несуть за це відповідальності, бо "стоять на обліку". Друга хвиля медичної реформи значно скоротила кількість спеціалізованих медустанов, як от психіатричні лікарні. І хоча, за задумом, тепер пацієнти можуть отримати психіатричну та психоневрологічну допомогу простіше – в багатопрофільній клініці поруч із домом замість того, щоб їхати в обласний центр –все ж залишилося багато незакритих питань, через які потерпають не тільки люди з діагнозом, але і ті, хто живе поруч із ними. 

Журналісти ІА "Конкурент" намагалися з'ясувати, чому так склалося, і що має змінитися, аби люди з психічними відхиленнями у Луцьку отримували належний догляд та допомогу. Відповіді на наші запитання надав психіатр, завідувач поліклінічного відділення Волинської обласної психіатричної лікарні та судово-психіатричний експерт Ігор Мочарський.

Ігор МочарськийІгор Мочарський

— Ігоре, розкажіть детальніше, хто з людей із психічними відхиленнями опиняється у вас в лікарні, а хто – ні. 

— Контингент психлікарні складається з двох основних складових. Перша – це люди, які поступають, проходять курс лікування і виписуються. Себто, вони тут не залишаються, а постійно одні змінюються іншими. Частота цих поступань може бути різною – раз на рік, раз на десять років, хтось раз в житті може побувати в психлікарні. Друга – це якась частина пацієнтів (приблизно відсотків 10-15), яка затримується в лікарні надовго з різних причин. Вони можуть перебувати тут місяцями, роками. Це не лікування, це, фактично, життя. Люди живуть в лікарні, бо, наприклад, вони не здатні до самостійного проживання, або не здатні лікування своє організувати в амбулаторних умовах, або родичі їхні не згодні з ними жити.

До речі, досить часто буває, що є якесь житло, і в цьому житлі мають тулитись і пацієнт, і інші члени сім'ї. В певний час їм стає затісно. Тоді "слабшого" члена сім'ї звідти просто витісняють. Або цей член сім'ї хворий і проблемний у спільному проживанні. Не обов'язково агресивний – він може бути не зовсім охайним, з якимись дивакуватими звичками, які заважають чи не подобаються іншим членам сім'ї. Або він пасивний і не хоче брати на себе свою частку побутових обов'язків. Його можуть під якимось приводом здати під час чергового загострення, а потім не забирати назад. А він сам не поде, грошей нема, документів нема – документи в родичів... Всякі є ситуації. 

Чи є якийсь допустимий ступінь агресії людей з психічними відхиленнями, який дозволяє їм жити поза лікарнею?

— Психічні розлади бувають різного ступеня важкості. Закон визначає категорію "тяжкі психічні розлади". Якщо агресія проявляється особою з тяжкими психічними розладами, і якщо це становить безпосередню небезпеку для життя та здоров'я інших людей, тоді психіатри мають право силою людину лікувати. А якщо в цієї особи нема тяжкого психічного розладу – вона не божевільна і не слабоумна, але має якісь психічні вади, які її не позбавляють здатності розуміти свої дії і керувати ними, тоді її агресія – це не проблема психіатрів. Психіатри не мають права її примусово лікувати. Вона якщо виявляє бажання – лікує цю свою агресію амбулаторно чи стаціонарно. Якщо людина такого бажання не виявляє – це вже компетенція правоохоронних органів знайти важелі впливу на цю агресію, зробити  людину менш суспільно небезпечною або її ізолювати, якщо це не вдається без ізоляції. Це не через психлікарню вирішується. 

— Раніше психлікарень було більше. На наших очах недавно об'єдналися дві лікарні – та, яка була в Олиці, і ця в Липинах. Відповідно, більше хворих опинилося тут. Чи існує дефіцит місць в лікарні, і чи через це хворі не залишаються без необхідного стаціонарного лікування?

— Є дефіцит місць в лікарні, і він зумовлений не стільки тим, що їх мало, а тим, що частина цих місць зайнята людьми, яких поки нікуди подіти. В лікарні зараз десь приблизно 7 чи 8 десятків людей, які могли бути виписані чи кудись переведені, які не потребують активного лікування, і які цілком можуть жити поза лікарнею. Але в них або нема родичів, у яких вони могли б жити, або немає житла, або немає документів, щоб їх можна було в інтернатну установу оформити. А часом немає місць в інтернатній установі. І через це створюється дефіцит місць, тому зараз в психлікарню потрапити не так вже й просто. 

До речі, тепер психіатричну допомогу в Луцьку надає не лише психлікарня, а й колишній наркологічний диспансер, в якому з минулого року відкриті психіатричні відділення. Наскільки мені відомо, і умови там значно кращі. 

— Але люди, які є агресивними, і живуть у соціумі, чи мають вони якесь так зване "пріорітетне право" потрапити у психлікарню?

— Якщо це тяжкі психічні розлади, тоді так, вони можуть. Інша справа – що вони не завжди хочуть скористатись цим своїм, як ви висловилися, "пріорітетним правом", бо вони не вважають, що їм послуги психіатра потрібні. І тому це право залишається досить часто нереалізованим. 

— Чи змінилося щось в ситуації з "тяжкими" психічно хворими в людьми через те, що лікарень, і, відповідно, місць у них стало менше? Тобто, чи опинилося більше людей, які можуть проявляти агресію, поза лікувальним закладом?

— Змінилося багато чого, і не тільки у зв'язку з тим, що місць стало менше. Змінилося ще і тому, що зараз у різних сферах життя іде ціла низка змін. Це суттєві зміни, які торкнулися і амбулаторної служби. Психіатрія складається не тільки з лікарень. 95% людей з психічними розладами живуть і будуть жити поза лікарнями. Але суттєво змінився характер надання амбулаторної психіатричної допомоги, і через те збільшилася кількість людей, які не отримують своєчасно психіатричну допомогу, і важкість наслідків зросла через це. Все буде мінятися і далі. 

— Про які саме зміни йдеться?

— Раніше існувала система амбулаторної психіатричної допомоги з прив'язкою до території. Були так звані дільничні психіатри в кожній районній лікарні, які відповідали за конкретний район. Якщо в лікаря були хворі з агресивними нахилами, він міг активно втручатись у їхнє життя – з'ясовувати ситуацію на місці, своєчасно госпіталізацію організовувати і так далі. Цю дільничну систему скасували два роки тому. Її нема зараз. Себто, нема лікаря, який відповідає за конкретну територію. І скасували так званий диспансерний нагляд. Тепер лікар надає допомогу тільки по факту звернення. Сам він і медсестра не ходять додому до пацієнта, щоб з'ясувати, яка там ситуація – приймає він ліки, чи ні, чи мириться з родичами, а чи не мириться. Прийшов пацієнт – йому надали допомогу, не прийшов чи не привезли – живе собі вдома далі. 

Інша зміна та, що в нас пройшла медична реформа, і на ланці вторинної спеціалізованої допомоги тепер є вільний вибір лікаря. Це добре, але в той же час нема лікаря, який відповідає за конкретного пацієнта. За божевільного, який себе невпорядковано поводить і не приймає ліки, зараз ніхто не відповідає, він ні до кого не приписаний. Зараз навіть якщо хтось буде ініціювати це звернення про психіатричну допомогу, то лікаря нічого не зобов'язує саме цьому пацієнту надавати допомогу, якщо пацієнт сам до нього не прийшов. Бо примусове надання допомоги пов'язане з великими клопотами для лікаря. Це і юридичні клопоти, і затрати часу, і так далі. 

Третій момент – пройшла адміністративна реформа, змінилися межі районів і територіальних громад, і тепер не зрозуміло, хто, наприклад, відповідає за пацієнтів у конкретному селі. Хто відповідає за пацієнтів у Колках? Раніше за них відповідав психіатр, який працює у Маневичах. Зараз незрозуміло хто. Ніяких нормативних актів, які би це узгоджували, немає. Ці реформи йдуть, але вони ідуть неузгоджено між собою. 

Але це питання часу і адаптації...

— Так, але справа у тому, що стара система зруйнувалася набагато швидше, ніж формується нова. Коли вона сформується, то не буде гіршою, але буде ще тривалий перехідний період, під час якого значна частина проблем, в тому числі з наданням допомоги агресивним пацієнтам, буде не вирішеною. 

— А чи змінилися якісь норми у питанні примусового лікування пацієнтів, які проявляють агресію, за останній десяток років?

— Нормативна база не змінилася. Але питання технології зараз не вирішене. Як примусово госпіталізувати пацієнта, хто має його приїхати-забрати-привезти в лікарню? В частині випадків це може робити поліція в рамках статті 42 ЗУ "Про національну поліцію", яка визначає право поліції на поліцейське піклування. Але тільки тоді, коли ознаки психічного розладу є очевидними навіть для поліцейського, і якщо це безпосередньо суспільно небезпечна поведінка.

А ще ж, якщо ця госпіталізація буде, і людина далі протягом першої доби згоди не надає, то лікарня мусить до суду звертатися, щоб отримати санкцію суду на продовження перебування пацієнта в лікарні. А суду треба пред'являти набір доказів. Докази не завжди є, бо сусіди, які страждають від поведінки психічно хворих, не завжди можуть якісь документи надати – свідчення спеціальних служб, що були небезпечні ситуації, чи навіть самим написати заяви з вказанням конкретних фактів, які би послужили суду доказом. І часто так буває, що людину кладуть в лікарню, а потім випускають через два дні, бо суд вважає, що факт небезпечних дій не доведений. 

Швидка теж не робить примусової госпіталізації, бо вони госпіталізують тільки якщо існує загроза життю самого пацієнта. Виходить, що цього робити нікому. 

Раніше дільничні психіатри ходили додому, з'ясовували стан здоров'я і виписували направлення на примусову госпіталізацію. Зараз нема лікарів, які будуть ходити по домівках. Зараз НСЗУ платить тільки за амбулаторний прийом. 52 гривні лікарні платять за прийом пацієнта. Лікарю, щоб заробити на зарплату, треба прийняти 20-30 чоловік на день. Якщо він буде ходити по дільницях, він потратить день на одну людину, і, відповідно, нічого не заробить, бо за ту людину теж 52 гривні платять. 

— До речі, багато наших читачів у коментарях під нещодавньою публікацією про подвійне вбивство на проспекті Соборності, почали писати про своїх сусідів, які перебувають на обліку у психлікарні, але живуть у соціумі. Читачі пишуть, що часто ці люди є неврівноваженими, поводяться агресивно, шарпають чи б'ють дітей, затоплюють сусідів знизу і так далі. Чи є якісь методи впливу на таких людей, і чому, власне, їх стало так багато на вулицях?

— По-перше, знову ж, багато людей, які агресивні до сусідів чи вчиняють сімейне насильство, вони мають психічні розлади, але не тяжкі. Якщо вони не тяжкі, то психіатр надає допомогу тільки по факту звернення, якщо самі ж хворі цього захочуть і з цим до психіатра прийдуть. Більшість із них не приходять, тому і не отримують психіатричної допомоги. 

Якщо ідеться про тяжкі психічні розлади, знову ж, у психіатрії зникли важелі активного втручання. Треба, щоб хтось привіз цю людину у психлікарню, щоб її психіатр побачив і визначив, чи їй треба якась примусова госпіталізація. Якщо її поліція по черговому виклику скрутить і привезе, і при цьому буде інформація документальна про те, які саме в цієї людини ознаки психічного розладу, які саме небезпечні дії вона вчиняла, тоді, цілком можливо, її госпіталізують у лікарню. 

— А люди, які мають психічні розлади та не несуть відповідальність за свої дії, вони мусять жити у вас, чи ні?

— По-перше, цей статус не обов'язково має бути постійним. Буває так, що ступінь цієї відповідальності коливається: сьогодні людина не може відповідати через свій стан здоров'я, а завтра він у неї вже інший. І для чого тоді жити тут постійно?

Друге – теоретично, до таких людей мав би встановлюватися опікун з числа родичів. Але в нашій країні все так побудовано, що опікун має багато обов'язків, але фактично не має з цього вигоди. Інколи це проблема – знайти людині опікуна. 

Третє – треба, щоб хтось цей процес зініціював, а процедура тривала і складна. Тому 90% людей, які не можуть розуміти свої дії і керувати ними, вони дійсно опікунів не мають. Якась частина з них живе в лікарні, але це невеличка частина в силу того, що лікарня невелика і всі не помістяться. 

Вони живуть у соціумі. Але це, в принципі, нормально. Так є в будь-якій країні. Ніде всі психічно хворі в лікарнях не живуть. Є в містах райони, де концентруються подібні люди, і живуть собі там роками. Формується сегрегація певна, коли більш здорові і більш успішні люди живуть в одних районах, а хворі і менш успішні – в інших. Треба звикати, що так воно і в нас буде. У нас є теж і будинки такі, і райони, звідки потрошки вибувають соціально активні і успішні люди, і залишається люмпенізований і деградований прошарок. З тим доведеться жити. І варто попрощатися з ілюзією, що всі люди, які нам не подобаються, мають бути ізольовані, щоб вони нам не заважали жити і не мозолили очі. 

Довідково:
Мочарський Ігор Федорович – завідувач поліклінічного відділу КП "Волинська обласна психіатрична лікарня м.Луцька". Народився у 1962 році, закінчив Тернопільський медінститут. Психіатром працює з 1986 року, має вищу кваліфікаційну категорію з психіатрії, автор 8 наукових праць у фахових журналах. займається також судово-психіатричною експертизою.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

Надрукувати
мітки:
коментарів
03 вересня 2021
19 серпня 2021
20:30
21 червня 2021
13 червня 2021
19:20
28 травня 2021
27 травня 2021
19 травня 2021
05 лютого 2021
11 грудня 2020
19 серпня 2020
17 серпня 2020
19:30
23 липня 2020
21 липня 2020
24 червня 2020