Поділитись:

Як я став орком, або Чому я так і не полюбив армію. Part three

Четвер, 04 лютого 2021, 07:40

А вгадайте, чим я займаюся на цьому фото?

Чому я не жалкую, що став «орком» і витратив місяць життя на армійські збори? Тому, що отримав можливість настрілятися від душі з різноманітної зброї, про що навіть мріяти не міг, коли служив строкову службу. Це окремий вид насолоди, який ніяка цивільна душа зрозуміти не зможе. Я у цьому чомусь переконаний.

Тим, хто не в курсі, про що йде мова, раджу прочитати першу і другу частини цього літературного щідєвра.

Тож, з якими інструментами для роботи з тушкою опонента мені дали погратися і які непотрібні у мирному житті навички  я набув – у розповіді нижче.

(Цього разу чутливі жінки, діти і вагітні тварини можуть приєднатися до читачів. але, думаю, їм буде нецікаво).

АК-74

Автомат Калашнікова зразка 1974 року під патрон 5,45х39, модифікація «весло» (фанерні приклад і цівка, ніяких сучасних прицільних «примочок») – прекрасний взірець зброї останньої чверті минулого сторіччя. Сумно, що ті, які нам видавали, ніхто не чистив, здається, декілька років. 

Майже такі. Добре, добре, це АКМ  з Сомалі, в нас трохи свіжіші були

На Яворівському полігоні ми щодня протягом двох тижнів були з «калашами». Ну, крім усього іншого, якщо воно було. Набоїв для нас, орків, не шкодували, тож ми відпрацьовували стрільбу лежачи, стоячи, з коліна, з правого-лівого плеча, всякі тактичні штуки. Весело проводили час. Та й з користю, думаю.

Я, в якості «диванного експерта», навіть навчив наших юних інструкторів, майбутніх офіцерів сухопутних військ, декільком видовищним тактикульним штукам, абсолютно непотрібним у реальному боєзіткненні, типу заміни магазину «підбоєм». Зато красіво, можна відос зробити, чьо. 

А мені один «молочний» лейтенант показав спосіб носіння автомата за спиною, про який я ніде і не чув. Стволом вниз. Незвично, але прям дуже зацінив, хоч так статут не рекомендує робити.

Дуже люблю цю веселу залізяку, хоча надаю перевагу новішим зразкам того самого АК-74.

РПК-74

Ручний кулемет Калашнікова (РКК, виходить?) я не зрозумів. Той самий «калаш», тільки неповороткий – довгий ствол. Ну, довгий і трохи грубший ствол забезпечує, звичайно, трохи більшу витривалість при стрільбі довгими чергами, трохи більшу кучність... Але нафіга, якщо у магазині – лише 40 набоїв того самого 5,45, а ствол неможливо замінити?

Ну, постріляв... Нецікаво.

На мій погляд, зброя вогневої підтримки, навіть на рівні взводу, повинна бути трохи іншою. 

ПКМ

Кулемет Калашнікова модернізований (ККМ, еге ж?) – ще один зразок прекрасної інженерної роботи радянських зброярів. Відносно легкий, могутній, супернадійний. В нас їх примудрилися зламати. Перемога козацького духу над отою радянщиною, так би мовити.

На полігон ми брали п'ять кулеметів. Три з них не стріляли взагалі. В одного затвор «зривали» ногою, після чого він міг стріляти. Ще один працював бездоганно – мабуть, його іноді змащували.

До речі, я тоді спитав у командирів: нахіба ми сунемо п'ять кулеметів, а стріляємо з двох? Тодішній начальник стрільб пояснив мені, нерозумному: «А от Путін зі спутніка побачить, що зброї в нас вистачає!». Тут я і зав'янув.

Але історія з кулеметами потребує детальнішого висвітлення, тому я про них, крім іншого, розкажу нижче.

Нічні стрільби

От як я собі уявляв нічні стрільби? Те, що не буде нічних прицілів, всяких інфрачервоних прибамбасів, я розумів. А те, що було, я уявити собі не міг.

Почнемо з того дивного ранку: у військову частину мав навідатися сам Порошенко. На якомусь будівництві він там піарився тоді. Відповідно, усю територію в/ч треба було зачистити від небажаних елементів, наприклад, нас. Уявіть, підійде такий орк до головнокомандувача, візьме під білу ручку і піде макати головою у парашу зі щурами. Невдобно може вийти. Тому усіх маргіналів – на полігон на весь день. Пообіцяли годувати, поїти і дали купу набоїв. Ну, ок.

На полігоні отци-командіри зрозуміли, що з набоями трохи наплутали, а кулемети забули на складі. Але вертатися вже було не можна.

Тому до обіду ми погралися в тактику, в обід – ви не повірите! – нам привезли хавку і ми її знищили. Після цього – пауза. Чекаємо. Хтось пішов у ліс по гриби, а хтось, і я в тому числі, ліг «давити масу». Спати, тобто. Я переконананий, що у будь-який вільний момент солдат має спати – так від нього менше шкоди.

Зняв з себе броню, поклав замість каримата на землю – і вперед, у царство Морфея. Ще й якесь цуценя вийшло з лісу і лягло спати біля мене. Милота, одним словом.

Пси війни. Сплять.

Поспали – ось і вечір. Восени темніє рано. А нам – на полігон.

У темряві стріляти, м'яко кажучи, складно. Знаєте, чому? Бо нічого не видно. Навіть мушку й цілик на автоматі, не кажу вже про мішені. 

Тоді нам вирішили усе підсвітити спеціальними освітлювальними ракетами. Ідея непогана: ракета висить собі на парашутику і світить, як люстра у небі.

От тільки ракети були 1972-го року випуску і так банально поводитися не захотіли. Вони летіли, куди хотіли – тільки не вгору. Як наслідок: ми запалили траву на полігоні, ледь не застрелили ракетою офіцера і дивом не спалили хлопців на вогневому рубежі. Потім відстрілялися у темряву, «у бік вірогідного супротивника», і поїхали «додому» спати.

Такі справи. Але весело.

РПГ-7

Ручний протитанковий гранатомет. Пушка, яку можна носити з собою. Якою, якщо пощастить, можна навіть підбити танк.

Страшна зброя, насправді. Коли навколо відносно тихо, віддачу від пострілу відчуваєш ногами через землю метрів за тридцять. Коли стріляєш сам – ніби цеглину загорнули у подушку і вдарили тебе нею у вухо. Причому  у ліве, хоча стріляєш з правого плеча. Цікаві відчуття.

У нас відмовився стріляти з РПГ тільки один пацан – тихий і вайлуватий хлопець з Нововолинська, який двічі був в АТО. Гранатометником. Сказав: ну його нах, настрілявся. І взагалі: гранатометник – одна з перших мішеней для снайпера. Такі справи...

А ми до кінця дня один одному кричали, бо вуха позакладало.

РГ-42

РГ-42 – це радянська осколкова граната наступальної дії. Така собі консервна банка з вибухівкою. Вкручуєш у неї запал, виймаєш запобіжне кільце і кидаєш. Робить великий БАБАХ!, хоч і класифікується, як граната наступальної дії. Консрукція 1942 року, щоб ви розуміли.

Чесно кажучи, було трохи страшно. От тримаєш ти в руках таку консервну банку, яка за мить може зробити з тебе ніжний фарш. Але нічого – зробив, як треба, закинув гранату в канаву. По касці від інструктора отримав, але одним оком побачив, який фонтан та граната з канави вибила.

ДШК і «Максим»

Найприємніші й найспокійніші стрільби на зборах, здається. 

ДШК – кулемет Дегтярьова-Шпагіна великокаліберний. Наші Кулібіни переробили його для стрільби з сошок. Смішна вийшла машинка, але якось стріляла. Зважаючи на калібр (12,7х108 мм) – абсолютно вбивча штука. Вертольоти можна збивати. Але мені не сподобався.

А от кулемет Максима (а ви знаєте, що наголос треба робити на перший склад: мАксима?)... Цьому «дідові» – майже 140 років! Але яка приємна машинка! Чесно – я закохався у це чудо техніки. І це – не сарказм.

Обкатка танком

Такий собі «залік» наприкінці навчання. Перевірка психічної стійкості, мабуть. Орки не змогли його пройти без курйозів.

Ну, приїхали на полігон. Показали нам танк Т-64. Здоровенний такий трактор  гарматою. Важить тонн 40, заввишки – понад два метри. Гарчить.

Наше завдання: прилягти у канавку сантиметрів 40 глибиною і, коли танк над тобою проїде, кинути йому в корму макет протитанкової гранати РКГ-3. Головне завдання – не обісратися. 

Не обісрався в нас ніхто, а от макет гранати погнули з перших кидків у танк. Тому ми кидали броньованого звіра повітря і казали: ДУ-ДУМС! 

Думаю, ми переможемо будь-кого!

***

На цьому пригоди на Яворівському полігоні закінчилися, а решту часу у Володимирі-Волинському описувати нецікаво: навіщо описувати те, як ти нічого майже не робив?)

***

P.S.: Чи варто їздити на такі збори? На мій погляд – так! Для мене це була така собі екстремальна відпустка за кошти держави. Мозок відпочив від інтернету, зайвої інформації. Тіло, навпаки, трішки попрацювало. Ще й Міноборони підкинуло аж тищі півтори, здається.

P.P.S.: В декого може виникнути питання: як це я, всупереч Статуту, ходив собі з бородою. Відповідаю: на полігоні, в польових умовах – можна. На території частини це, звичайно, не вітають, але прокатує відмазка «релігія не дозволяє». А ще я собі придбав патч «Поголюся після перемоги», приліпив на форму і в разі чого показував на нього пальцем. 

Ось цей патч. Чекає свого часу: раптом війна, а я не поголений?

Рубрика СІМ_СОРОК є формою блогу, в якій журналісти виступають як вільні дописувачі та висловлюють своє бачення тих чи інших ситуацій. Редакція може не поділяти думку автора. Якщо в публікації вказана інформація, з якою ви не погоджуєтесь, зв'яжіться з редакцією.

 

 

 

Надрукувати
мітки:
коментарів
19 лютого 2021
18 лютого 2021
17 лютого 2021
16 лютого 2021
12 лютого 2021
08 лютого 2021
28 січня 2021
25 січня 2021
22 січня 2021
21 січня 2021