Як я став орком, або Чому я так і не полюбив армію. Part three

А вгадайте, чим я займаюся на цьому фото?

Чому я не жалкую, що став «орком» і витратив місяць життя на армійські збори? Тому, що отримав можливість настрілятися від душі з різноманітної зброї, про що навіть мріяти не міг, коли служив строкову службу. Це окремий вид насолоди, який ніяка цивільна душа зрозуміти не зможе. Я у цьому чомусь переконаний.

Тим, хто не в курсі, про що йде мова, раджу прочитати першу і другу частини цього літературного щідєвра.

Тож, з якими інструментами для роботи з тушкою опонента мені дали погратися і які непотрібні у мирному житті навички  я набув – у розповіді нижче.

(Цього разу чутливі жінки, діти і вагітні тварини можуть приєднатися до читачів. але, думаю, їм буде нецікаво).

АК-74

Автомат Калашнікова зразка 1974 року під патрон 5,45х39, модифікація «весло» (фанерні приклад і цівка, ніяких сучасних прицільних «примочок») – прекрасний взірець зброї останньої чверті минулого сторіччя. Сумно, що ті, які нам видавали, ніхто не чистив, здається, декілька років. 

Майже такі. Добре, добре, це АКМ  з Сомалі, в нас трохи свіжіші були

На Яворівському полігоні ми щодня протягом двох тижнів були з «калашами». Ну, крім усього іншого, якщо воно було. Набоїв для нас, орків, не шкодували, тож ми відпрацьовували стрільбу лежачи, стоячи, з коліна, з правого-лівого плеча, всякі тактичні штуки. Весело проводили час. Та й з користю, думаю.

Я, в якості «диванного експерта», навіть навчив наших юних інструкторів, майбутніх офіцерів сухопутних військ, декільком видовищним тактикульним штукам, абсолютно непотрібним у реальному боєзіткненні, типу заміни магазину «підбоєм». Зато красіво, можна відос зробити, чьо. 

А мені один «молочний» лейтенант показав спосіб носіння автомата за спиною, про який я ніде і не чув. Стволом вниз. Незвично, але прям дуже зацінив, хоч так статут не рекомендує робити.

Дуже люблю цю веселу залізяку, хоча надаю перевагу новішим зразкам того самого АК-74.

РПК-74

Ручний кулемет Калашнікова (РКК, виходить?) я не зрозумів. Той самий «калаш», тільки неповороткий – довгий ствол. Ну, довгий і трохи грубший ствол забезпечує, звичайно, трохи більшу витривалість при стрільбі довгими чергами, трохи більшу кучність... Але нафіга, якщо у магазині – лише 40 набоїв того самого 5,45, а ствола неможливо замінити?

Ну, постріляв... Нецікаво.

На мій погляд, зброя вогневої підтримки, навіть на рівні взводу, повинна бути трохи іншою. 

ПКМ

Кулемет Калашнікова модернізований (ККМ, еге ж?) – ще один зразок прекрасної інженерної роботи радянських зброярів. Відносно легкий, могутній, супернадійний. В нас їх примудрилися зламати. Перемога козацького духу над отою радянщиною, так би мовити.

На полігон ми брали п'ять кулеметів. Три з них не стріляли взагалі. В одного затвор «зривали» ногою, після чого він міг стріляти. Ще один працював бездоганно – мабуть, його іноді змащували.

До речі, я тоді спитав у командирів: нахіба ми сунемо п'ять кулеметів, а стріляємо з двох? Тодішній начальник стрільб пояснив мені, нерозумному: «А от Путін зі спутніка побачить, що зброї в нас вистачає!». Тут я і зав'янув.

Але історія з кулеметами потребує детальнішого висвітлення, тому я про них, крім іншого, розкажу нижче.

Нічні стрільби

От як я собі уявляв нічні стрільби? Те, що не буде нічних прицілів, всяких інфрачервоних прибамбасів, я розумів. А те, що було, я уявити собі не міг.

Почнемо з того дивного ранку: у військову частину мав навідатися сам Порошенко. На якомусь будівництві він там піарився тоді. Відповідно, усю територію в/ч треба було зачистити від небажаних елементів, наприклад, нас. Уявіть, підійде такий орк до головнокомандувача, візьме під білу ручку і піде макати головою у парашу зі щурами. Невдобно може вийти. Тому усіх маргіналів – на полігон на весь день. Пообіцяли годувати, поїти і дали купу набоїв. Ну, ок.

На полігоні отци-командіри зрозуміли, що з набоями трохи наплутали, а кулемети забули на складі. Але вертатися вже було не можна.

Тому до обіду ми погралися в тактику, в обід – ви не повірите! – нам привезли хавку і ми її знищили. Після цього – пауза. Чекаємо. Хтось пішов у ліс по гриби, а хтось, і я в тому числі, ліг «давити масу». Спати, тобто. Я переконананий, що у будь-який вільний момент солдат має спати – так від нього менше шкоди.

Зняв з себе броню, поклав замість каримата на землю – і вперед, у царство Морфея. Ще й якесь цуценя вийшло з лісу і лягло спати біля мене. Милота, одним словом.

Пси війни. Сплять.

Поспали – ось і вечір. Восени темніє рано. А нам – на полігон.

У темряві стріляти, м'яко кажучи, складно. Знаєте, чому? Бо нічого не видно. Навіть мушку й цілик на автоматі, не кажу вже про мішені. 

Тоді нам вирішили усе підсвітити спеціальними освітлювальними ракетами. Ідея непогана: ракета висить собі на парашутику і світить, як люстра у небі.

От тільки ракети були 1972-го року випуску і так банально поводитися не захотіли. Вони летіли, куди хотіли – тільки не вгору. Як наслідок: ми запалили траву на полігоні, ледь не застрелили ракетою офіцера і дивом не спалили хлопців на вогневому рубежі. Потім відстрілялися у темряву, «у бік вірогідного супротивника», і поїхали «додому» спати.

Такі справи. Але весело.

РПГ-7

Ручний протитанковий гранатомет. Пушка, яку можна носити з собою. Якою, якщо пощастить, можна навіть підбити танк.

Страшна зброя, насправді. Коли навколо відносно тихо, віддачу від пострілу відчуваєш ногами через землю метрів за тридцять. Коли стріляєш сам – ніби цеглину загорнули у подушку і вдарили тебе нею у вухо. Причому  у ліве, хоча стріляєш з правого плеча. Цікаві відчуття.

У нас відмовився стріляти з РПГ тільки один пацан – тихий і вайлуватий хлопець з Нововолинська, який двічі був в АТО. Гранатометником. Сказав: ну його нах, настрілявся. І взагалі: гранатометник – одна з перших мішеней для снайпера. Такі справи...

А ми до кінця дня один одному кричали, бо вуха позакладало.

РГ-42

РГ-42 – це радянська осколкова граната наступальної дії. Така собі консервна банка з вибухівкою. Вкручуєш у неї запал, виймаєш запобіжне кільце і кидаєш. Робить великий БАБАХ!, хоч і класифікується, як граната наступальної дії. Конструкція 1942 року, щоб ви розуміли.

Чесно кажучи, було трохи страшно. От тримаєш ти в руках таку консервну банку, яка за мить може зробити з тебе ніжний фарш. Але нічого – зробив, як треба, закинув гранату в канаву. По касці від інструктора отримав, але одним оком побачив, який фонтан та граната з канави вибила.

ДШК і «Максим»

Найприємніші й найспокійніші стрільби на зборах, здається. 

ДШК – кулемет Дегтярьова-Шпагіна великокаліберний. Наші Кулібіни переробили його для стрільби з сошок. Смішна вийшла машинка, але якось стріляла. Зважаючи на калібр (12,7х108 мм) – абсолютно вбивча штука. Вертольоти можна збивати. Але мені не сподобався.

А от кулемет Максима (а ви знаєте, що наголос треба робити на перший склад: мАксима?)... Цьому «дідові» – майже 140 років! Але яка приємна машинка! Чесно – я закохався у це чудо техніки. І це – не сарказм.

Обкатка танком

Такий собі «залік» наприкінці навчання. Перевірка психічної стійкості, мабуть. Орки не змогли його пройти без курйозів.

Ну, приїхали на полігон. Показали нам танк Т-64. Здоровенний такий трактор  гарматою. Важить тонн 40, заввишки – понад два метри. Гарчить.

Наше завдання: прилягти у канавку сантиметрів 40 глибиною і, коли танк над тобою проїде, кинути йому в корму макет протитанкової гранати РКГ-3. Головне завдання – не обісратися. 

Не обісрався в нас ніхто, а от макет гранати погнули з перших кидків у танк. Тому ми кидали броньованого звіра повітря і казали: ДУ-ДУМС! 

Думаю, ми переможемо будь-кого!

***

На цьому пригоди на Яворівському полігоні закінчилися, а решту часу у Володимирі-Волинському описувати нецікаво: навіщо описувати те, як ти нічого майже не робив?)

***

P.S.: Чи варто їздити на такі збори? На мій погляд – так! Для мене це була така собі екстремальна відпустка за кошти держави. Мозок відпочив від інтернету, зайвої інформації. Тіло, навпаки, трішки попрацювало. Ще й Міноборони підкинуло аж тищі півтори, здається.

P.P.S.: В декого може виникнути питання: як це я, всупереч Статуту, ходив собі з бородою. Відповідаю: на полігоні, в польових умовах – можна. На території частини це, звичайно, не вітають, але прокатує відмазка «релігія не дозволяє». А ще я собі придбав патч «Поголюся після перемоги», приліпив на рукав і в разі чого показував на нього пальцем. 

Ось цей патч. Чекає свого часу: раптом війна, а я не поголений?

Рубрика СІМ_СОРОК є формою блогу, в якій журналісти виступають як вільні дописувачі та висловлюють своє бачення тих чи інших ситуацій. Редакція може не поділяти думку автора. Якщо в публікації вказана інформація, з якою ви не погоджуєтесь, зв'яжіться з редакцією.