Як я став орком, або Чому я так і не полюбив армію. Part two

Орки відпочивають після трудів праведних

«Орки, шикуйсь... Рівняйсь! Струнко! Пішли жерти/поїхали стріляти/тікаємо нах – Пороха чекають», – командував нам бойовий прапор.

Орки – це ми, бійці оперативного резерву першої черги, ОР-1, якщо коротко. Так нас «обізвали» у навчальному центрі Національної академії сухопутних військ ЗСУ, що базується у селі Старичі, неподалік від Яворівського полігону. Але спочатку я потрапив не туди.

Передісторію того, як я вдруге потрапив до армії, якщо ви її ще чомусь не читали, можна переглянути тут.

Тож, традиційно: заберіть від екранів чутливих жінок, дітей і вагітних тварин. Продовжуємо.

Прибуття

До місця постійної дислокації 39-го зенітного ракетного полку у Володимирі-Волинському нас з Луцька довезли з вітерцем на бусі військкомату. Заводили його, звичайно ж, «з толкача»: армійська техніка – вона така.

З Луцька нас було аж четверо, всього на навчання зібрали десь 120 чоловіків різного віку і соціального становища з Волині, Рівненщини і Львівщини. У всіх, хто прибув, на місці навіщось заміряли тиск (а усі – або з бодуна, або ще п'яні) і відправили у клуб оформлювати документи. Клуб, щоб ви розуміли, – одна з небагатьох будівель, що досі функціонують на території частини. Але про руїну радянської мілітаристської величі – згодом.

Після цього – склад речового забезпечення. Форма, взуття і навіть, вибачте, труси – усе беушне, хтось його носив, але не доносив. От шкарпетки нові дали, аж дві пари. і навіть дозволили не повертати після зборів. Такі собі військові бомжі вийшли. Навіть ременя до штанів не видали, а який ти військовий без ременя? Потім купив собі.

Коротше, дали усім нам добу на «акліматизацію». І поки ми їли, спали і приходили до тями у казармі, штаб не спав: там вирішували, хто з нас поїде до навчального центру на Львівщину.

Хвала богам, я опинився серед тих 30 вояків, які туди поїхали. «Випадковість?», – запитаєте ви. «Закономірність!», – відповім я. Орку – оркове.

Навчальний центр

Ну, доїхали якось зрештою (виїзд відклали через помилку у написанні мого прізвища, ха-ха). У Володимирі не встигли пообідати, у Старичах запізнилися на вечерю. Але добрі люди нас впустили до їдальні й нагодували. Що я можу сказати? У Луцькраді їдальня гірша. Там – просто солдатський рай! Але це легко пояснити: сюди часто приїздять попіаритися політики в оточенні журналістів.

Далі рай закінчився. 

Намети і параша

Жили ми у наметовому містечку. Стандартний радянський армійський намет з дерев'яними нарами на три десятки мужиків. Буржуйка по центру, дрова біля входу. В принципі – норм, тепло, головне – не згоріти, бо горять такі намети з шаленою швидкістю. 

Вбиральня – типу «сільський сортир», який розрісся до гігантських розмірів. На 30 умовно-посадкових місць. Знизу, серед солдатського лайна, бігають і б'ються за ласий шматочок щурі. Жахливо. Декілька днів я не міг себе пересилити, але потім, як пишуть класики, «природа взяла своє». Людина до всього звикає, навіть краще, ніж щур.

Це, мабуть, найогидніші мої спогади у житті, а бачив я не так вже й мало.

Навчання

Теорія – основа перемоги, переконані у своїй нескінченій мудрості генерали. Тому, зазвичай, першу половину дня ми проводили у класах. Фільми там дивилися під керівництвом комроти чи його заступника. Аби вище керівництво не страждало від того, що люди у формі займаються чимось «лівим».

Смішно було, коли довелося здавати нормативи з фізпідготовки. Ми це теж зробили теоретично. 

– Скільки разів зможете підтягнутися?

– Ну хезе, десять, наприклад.

– Так і запішем...

Ще зі мною любили фоткатися. Або просто мене фоткати. Типу, о, скажу своїм, що в нас навіть чеченці служать. Я згадував знайомих чеченців, поголених і з модними зачісками, і дивувався силі людських стереотипів.

«Чеченець» на перекурі між фільмами. Сонце пече в очі

Підготовка до стрільб

Перед першими стрільбами нам видали бронежилети і каски. З броніків ми повитягали бронепластини і заховали під матрацами у наметі. З шоломів нічого вийняти було не можна, тож доводилося совати ті «каструлі» то на голові, то на лямці «Корсара».

Зброю нам видавали відповідно до плану стрілкової підготовки на кожен день і до специфікації бійців. Я от, наприклад, нічого важчого за АК-74 не носив. На відміну від кулеметників і гранатометників.

До речі, зброя нам дісталася «допотопна» – 70-х – 80-х років. Ще й нечищена не знаю навіть скільки. Був один «перехідний вимпел» – автомат з кривим стволом. Стріляти з такого, звісно, не можна. Але брати на стрільби – треба. Не питайте чому, не знаю. «На страх врагам», мабуть. От і сунув його нещасний орк на полігон, а постріляти брав автомат у товариша.

Інструктори

Інструкторами з вогневої і тактичної підготовки у нас були, в основному, «молочні» лейтенантики Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, що у Львові.

Хоча були й бойові офіцери, прапорщики. Запам'ятався один сержант. Він викладав тактичну медицину. Дуже «тактикульний». Жодного разу я не бачив його не в «мультикамі», без каски, броніка, модної розгрузки і тактичних окулярів. А  ще в нього завжди були з собою дві гранати. Одна з них – точно навчальна.

А звідки я взнав, що навчальна, як прапор крав для нас кулемети і як інструктори ледь не спалили нас освітлювальними ракетами, я напишу наступного разу. Може.

Продовження – тут.

«Молочні» лейтенанти-інструктори позують з матьорим мною 

Рубрика СІМ_СОРОК є формою блогу, в якій журналісти виступають як вільні дописувачі та висловлюють своє бачення тих чи інших ситуацій. Редакція може не поділяти думку автора. Якщо в публікації вказана інформація, з якою ви не погоджуєтесь, зв'яжіться з редакцією.