Поділитись:

Як я став орком, або Чому я так і не полюбив армію. Part two

Четвер, 28 січня 2021, 07:40

Орки відпочивають після трудів праведних

«Орки, шикуйсь... Рівняйсь! Струнко! Пішли жерти/поїхали стріляти/тікаємо нах – Пороха чекають», – командував нам бойовий прапор.

Орки – це ми, бійці оперативного резерву першої черги, ОР-1, якщо коротко. Так нас «обізвали» у навчальному центрі Національної академії сухопутних військ ЗСУ, що базується у селі Старичі, неподалік від Яворівського полігону. Але спочатку я потрапив не туди.

Передісторію того, як я вдруге потрапив до армії, якщо ви її ще чомусь не читали, можна переглянути тут.

Тож, традиційно: заберіть від екранів чутливих жінок, дітей і вагітних тварин. Продовжуємо.

Прибуття

До місця постійної дислокації 39-го зенітного ракетного полку у Володимирі-Волинському нас з Луцька довезли з вітерцем на бусі військкомату. Заводили його, звичайно ж, «з толкача»: армійська техніка – вона така.

З Луцька нас було аж четверо, всього на навчання зібрали десь 120 чоловіків різного віку і соціального становища з Волині, Рівненщини і Львівщини. У всіх, хто прибув, на місці навіщось заміряли тиск (а усі – або з бодуна, або ще п'яні) і відправили у клуб оформлювати документи. Клуб, щоб ви розуміли, – одна з небагатьох будівель, що досі функціонують на території частини. Але про руїну радянської мілітаристської величі – згодом.

Після цього – склад речового забезпечення. Форма, взуття і навіть, вибачте, труси – усе беушне, хтось його носив, але не доносив. От шкарпетки нові дали, аж дві пари. і навіть дозволили не повертати після зборів. Такі собі військові бомжі вийшли. Навіть ременя до штанів не видали, а який ти військовий без ременя? Потім купив собі.

Коротше, дали усім нам добу на «акліматизацію». І поки ми їли, спали і приходили до тями у казармі, штаб не спав: там вирішували, хто з нас поїде до навчального центру на Львівщину.

Хвала богам, я опинився серед тих 30 вояків, які туди поїхали. «Випадковість?», – запитаєте ви. «Закономірність!», – відповім я. Орку – оркове.

Навчальний центр

Ну, доїхали якось зрештою (виїзд відклали через помилку у написанні мого прізвища, ха-ха). У Володимирі не встигли пообідати, у Старичах запізнилися на вечерю. Але добрі люди нас впустили до їдальні й нагодували. Що я можу сказати? У Луцькраді їдальня гірша. Там – просто солдатський рай! Але це легко пояснити: сюди часто приїздять попіаритися політики в оточенні журналістів.

Далі рай закінчився. 

Намети і параша

Жили ми у наметовому містечку. Стандартний радянський армійський намет з дерев'яними нарами на три десятки мужиків. Буржуйка по центру, дрова біля входу. В принципі – норм, тепло, головне – не згоріти, бо горять такі намети з шаленою швидкістю. 

Вбиральня – типу «сільський сортир», який розрісся до гігантських розмірів. На 30 умовно-посадкових місць. Знизу, серед солдатського лайна, бігають і б'ються за ласий шматочок щурі. Жахливо. Декілька днів я не міг себе пересилити, але потім, як пишуть класики, «природа взяла своє». Людина до всього звикає, навіть краще, ніж щур.

Це, мабуть, найогидніші мої спогади у житті, а бачив я не так вже й мало.

Навчання

Теорія – основа перемоги, переконані у своїй нескінченій мудрості генерали. Тому, зазвичай, першу половину дня ми проводили у класах. Фільми там дивилися під керівництвом комроти чи його заступника. Аби вище керівництво не страждало від того, що люди у формі займаються чимось «лівим».

Смішно було, коли довелося здавати нормативи з фізпідготовки. Ми це теж зробили теоретично. 

– Скільки разів зможете підтягнутися?

– Ну хезе, десять, наприклад.

– Так і запішем...

Ще зі мною любили фоткатися. Або просто мене фоткати. Типу, о, скажу своїм, що в нас навіть чеченці служать. Я згадував знайомих чеченців, поголених і з модними зачісками, і дивувався силі людських стереотипів.

«Чеченець» на перекурі між фільмами. Сонце пече в очі

Підготовка до стрільб

Перед першими стрільбами нам видали бронежилети і каски. З броніків ми повитягали бронепластини і заховали під матрацами у наметі. З шоломів нічого вийняти було не можна, тож доводилося совати ті «каструлі» то на голові, то на лямці «Корсара».

Зброю нам видавали відповідно до плану стрілкової підготовки на кожен день і до специфікації бійців. Я от, наприклад, нічого важчого за АК-74 не носив. На відміну від кулеметників і гранатометників.

До речі, зброя нам дісталася «допотопна» – 70-х – 80-х років. Ще й нечищена не знаю навіть скільки. Був один «перехідний вимпел» – автомат з кривим стволом. Стріляти з такого, звісно, не можна. Але брати на стрільби – треба. Не питайте чому, не знаю. «На страх врагам», мабуть. От і сунув його нещасний орк на полігон, а постріляти брав автомат у товариша.

Інструктори

Інструкторами з вогневої і тактичної підготовки у нас були, в основному, «молочні» лейтенантики Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, що у Львові.

Хоча були й бойові офіцери, прапорщики. Запам'ятався один сержант. Він викладав тактичну медицину. Дуже «тактикульний». Жодного разу я не бачив його не в «мультикамі», без каски, броніка, модної розгрузки і тактичних окулярів. А  ще в нього завжди були з собою дві гранати. Одна з них – точно навчальна.

А звідки я взнав, що навчальна, як прапор крав для нас кулемети і як інструктори ледь не спалили нас освітлювальними ракетами, я напишу наступного разу. Може.

Продовження – тут.

«Молочні» лейтенанти-інструктори позують з матьорим мною 

Рубрика СІМ_СОРОК є формою блогу, в якій журналісти виступають як вільні дописувачі та висловлюють своє бачення тих чи інших ситуацій. Редакція може не поділяти думку автора. Якщо в публікації вказана інформація, з якою ви не погоджуєтесь, зв'яжіться з редакцією.

Надрукувати
мітки:
коментарів
10 травня 2022
22 квітня 2022
19 квітня 2022
13:45
15 квітня 2022
12 квітня 2022
02 квітня 2022
01 квітня 2022
30 березня 2022
20 березня 2022
08 березня 2022
05 березня 2022
04 березня 2022
01 березня 2022
27 лютого 2022