У селі на Волині майже кожен другий – Вовчик: як живе хутір, де залишилося 15 заселених хат (відео)

Понеділок, 16 листопада 2026, 19:12

У селі Шкурат Ковельського району постійно проживають 54 людини. Майже половина з них має прізвище Вовчик. Колись тут вирувало життя, працював клуб, де збиралася молодь, влаштовували танці та показували кіно. Нині ж у селі немає школи, медпункту, клубу й регулярного автобусного сполучення. А хліб до місцевого магазину привозять лише двічі на тиждень.

Про те, як живе невелике волинське село, розповіли журналісти Суспільного Волинь.

Місцеві жартують, що Шкурат – це одна велика родина, адже прізвище Вовчик тут має ледь не кожен другий житель. За словами старости села Миколи Літвинчука, нині тут мешкають 54 людини. Постійно заселеними залишаються 15 будинків. У теплу пору року населення трохи збільшується, коли приїжджають власники дач і доглядають за городами.

Місцева жителька Марія Вовчик каже, що село фактично перетворилося на хутір. На її думку, якби воно було ближче до траси, а тут працювали хоча б медпункт і школа, можливо, людей залишалося б більше.

Старожили згадують, що колись Шкурат був зовсім іншим. Було багато молоді, працював клуб, де танцювали гопак і польку, співали та дивилися кіно. За перегляд фільму платили 20 копійок, а ті, хто не мав грошей, намагалися підглядати за показом через вікно.

Дмитро Вовчик, якому виповнилося 80 років, прожив у селі все життя. Історію походження назви Шкурат він знає лише з переказів. За однією з версій, колись тут жив пан, який висилав із села людей, яких називали шкурниками.

Разом із дружиною Ганною чоловік у шлюбі з 1970 року. Жінка пригадує, що майбутній чоловік залицявся до неї, а вона навіть тікала від нього додому. Зрештою пара одружилася, а весілля святкували після розпису в сільській раді.

Попри поважний вік, місцеві не полишають господарства. Тримають худобу та птицю, вирощують картоплю, овочі, малину, збирають гриби й ягоди в лісі. Частину продукції продають, зокрема здають молоко та малину.

Марія Вовчик, яка переїхала до Шкурата після одруження у 1989 році, показала журналістам, як заготовляє гарбузове насіння на продаж. Цьогоріч для гарбузів родина відвела дев'ять соток землі. Насіння жінка сушить біля печі, а потім здає заготівельникам. У господарстві також тримають корову, свиней, коня, курей і качок.

Ще одна місцева жителька Олена Вовчик розповіла, що її родина має понад вісім соток малини. Вирощують також картоплю, часник та інші овочі. Каже, роботи в селі вистачає, однак перспектив для молоді майже немає.

Поступово зникає і звична сільська інфраструктура. Місцевий магазин фактично не працює як повноцінна торгова точка: сюди двічі на тиждень привозять хліб. Автобусного сполучення із селом немає. Люди добираються до траси, звідки можуть сісти на автобус у напрямку Ковеля, або домовляються про поїздки з односельцями, які мають автомобілі.

Олександр Осійчук, який народився у Шкураті й після роботи в інших місцях повернувся до рідного села, розповідає, що тут його тримає власне коріння. Чоловік 33 роки працював майстром лісу, а нині перебуває на пенсії.

Говорячи про повномасштабну війну, він зазначив, що в селі залишилося небагато чоловіків призовного віку. Найбільше жителі мріють про якнайшвидше завершення війни.

Попри те, що Шкурат поступово втрачає населення, його мешканці продовжують жити звичним сільським життям – працювати на землі, доглядати господарство та триматися свого рідного хутора.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: