Вона носила венеційське мереживо, а він – кучму: як виглядали луцькі модники 400 років тому

Луцьк, як і багато інших міст раннього Нового часу, мав здебільшого дерев’яну забудову. Розповідаючи про головні міста «Волинської країни» Йоахим Бєльський в другій половині ХVІ століття писав: «Луцьке місто провінційне дерев’яне, Володимир – місто з дерева, Крем’янець – місто з дерева».

Про це пише видання «Волинські новини».

Пожежі в Лучеську задокументовано в 1571, 1580, 1581, 1582, 1583, 1617, 1633, 1638 роках. У 1583 році Луцьк горів двічі. Перша пожежа охопила місто в липні, друга – у жовтні.

В одному домі часто мешкало кілька споріднених родин лучан. Траплялося й так, що в міських житлових будівлях Лучеська, часто – на рівних правах, проживали не родичі, а прості сусіди. Так 1566 року в Луцьку нараховувалося 125 міщанських сімей, які ділили будинок із сусідами.

Прибудинкові об’єкти в Луцьку ХVІ – ХVІІ століть мало чим різнилися від будинків у сучасних передмістях чи селах. Це були сади і ділянки ґрунту для городництва. Домівки середньозаможних лучан складалися із сіней, світлиці-вітальні, кількох кімнат, комори. У будинках часто розташовувалася власна пекарня, а в ремісничих домах – майстерня.

У коморах, окрім харчових запасів, зберігалися предмети гардеробу, постіль та посуд. Частину хатнього реманенту будинку пересічного лучанина описано в судовій справі, що припала до розгляду замкових урядників луцького ґроду посеред жовтня 1597 року. Тоді луцький міщанин Яким Обухович, скаржачись на єпископа соборної церкви Івана Богослова Кирила Терлецького, описував викрадені в його домі речі. Окрім золота-срібла крилошани на чолі з духівником винесли з дому Обуховича «шати, коберці (килими), ковдри, перини й подушки».

Загалом, хатнє начиння лучан складалося з найбільш необхідного. Але навіть тут траплялися неординарні предмети побуту. Так, в жовтні 1638 року отець Онуфрій свідчив на ратуші про викрадений з його дому коштовний годинник («пекторальний (нагрудний) годинник»).

Двома роками пізніше – наприкінці лютого 1640 року луцький єврей Мошко Абрамович заявляв про поцуплені у його склепі «чотири срібні чарки й золотий кухоль без дна».

Кухонний посуд з дорогоцінних металів (золота-срібла) був досить поширеним в будинках волинської шляхти та заможних луцьких міщан, його, до речі, часто використовували як заставу, позичаючи гроші у лихварів.

Невід’ємним елементом побуту людей завжди був одяг. Його історія з найдавніших часів і до наших днів подібна до дзеркала, в якому відображалися вподобання, переконання й смаки людства. Не були винятком і лучани. Їхні вбрання на часовому відтинку ХV – ХVІІ століть були особливо цікавими й вишуканими. Поєднували в собі віяння ренесансної європейської моди з автентичним стилем українної Волині.

Жіночий одяг лучанок був досить різноманітним, особливо, якщо йдеться про вбрання заможних міщанок і шляхтянок. Одним із елементів «білогловського убору» був саян – широка сукня з широким декольте, пошита в складку. Жінки в тому часі носили корсет, який тоді називався наперстиком. Плаття й плахти шили із адамашку й злотоглаву (коштовні шовкові тканини), оздоблювали «брошками перловими» – тасьмою, гаптованою перлами, та «венецькими форботами» (мереживом, що виготовляли у Венеції).

Верхнім одягом слугували китлики (від нім. kittel), що їх шили з шовкових чи тонких вовняних тканин й підшивали хутром. До жіночих головних уборів належав намітець (намітка) – своєрідне покривало з тонкого серпанку, яким зав’язували поверх очіпка голову заміжні жінки. Аби підкреслити красу, витонченість та вишуканий смак, лучанки носили браслети – манелії та намисто з перлів («тканки жемчужнії»).

Добрим джерелом для характеристики модних тенденцій у середовищі луцького міського соціуму є акти «остатньої волі» (заповіти) лучан. У них тестатори заповідали предмети власних гардеробів своїм рідним.

Так, взимку 1622 року земний шлях закінчив луцький бурмистр Самуель Василевич Солтан. Текст тестаменту знаного в Луцьку міщанина засвідчив не лише високі статки урядника маґістрату, а й продемонстрував щире бажання бездітного чоловіка максимально справедливо розділити своє майно поміж достойниками. Рідній сестрі пан Самуель заповів «господарство все хатнє» та одяг – свій і покійної дружини. До гардеробу спочилого в Бозі бурмистра належали кошулі (сорочки), жупан, юпа, курта (різновид верхнього одягу, доломан), підшита хутром лисиці ферезія (довга верхня неприталена сукня з широкими рукавами та висячим з тилу ковніром), єдвабний пояс.

Від покійної братової жінці, відповідно до заповіту, дісталися хусти, сорочки, рантух, спідниці й товалні (від італ. tovaglia – в ХVІ – ХVІІ століттях – різновид широкого рушника).

Донька луцького міщанина Криштофа Немиського Федора по смерті батька, відповідно до його духівниці (ще одна назва заповіту в означеному часі), наприкінці червня 1638 року отримала чималий гардероб. А саме – лазурову фалендишову чамару – довгу до землі сукню яскраво-синього кольору з рукавами, підшиту хутром і пошиту з грубого англійського сукна, два літники (сукні з легкої тканини) – селезневої та вишневої барв, мухаєровий турецький півчамарок (вовняна, переткана шовком верхня сукня, що застібалась під шиєю й мала багато різних прикрас та шнурів, стягнутих на шиї і талії). Дівчині дісталася також фалендишова сукня брунатного (коричневого) кольору «на повсякдень», пара золотисто-срібних поясків та золотий перстень. Своїм доням міщанин велів віддати й дві чепразки (ґудзики для застібання верхнього одягу).

Щоденними чоловічими вбраннями лучан, які носили вдома, були єрмяки (від тур. ermek) та кафтани. Поверх чоловіки одягали сукмани (свити) з довгими розширеними донизу полами та доломани, прикрашені ґудзиками й шнурами. Одним з найбільш вживаних головних уборів була кучма – висока шапка (хутряна або з овечої вовни).

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

• На історичній Волині причаїлося Чортове болото, що ховало повстанців УПА
• Секрет волинської пущі: як маленьке селище стало центром великих історичних подій (фото)
• Втрачений шедевр: на березі Горині стояла унікальна каплиця-усипальниця впливового шляхетського роду (фото)