«Я вийшла з моргу і видихала з себе цей їдкий запах смерті», – луцька волонтерка Вікторія Пруднікова
За 10 років війни, з яких третій рік триває повномасштабна, ми неабияк зрозуміли внесок волонтерів у боротьбу за нашу свободу та майбутнє. Їхня безкорисна праця дає наснагу захисникам та захисницям продовжувати свою діяльність та маленькими кроками наближає нас до перемоги.
Вікторія Пруднікова народилася в Луцьку. Окрім волонтерства, жінка має власний бізнес – магазин на Північному ринку.
Її волонтерський шлях розпочався з допомоги безпритульним тваринам. Пізніше, коли розпочалася війна у 2014 році, Вікторія почала допомагати військовим та залучати людей небайдужих людей. Нині Вікторія старається допомогти усім, хто цього потребує. Вона прилаштує покинутих тварин, допомагає безхатькам, влаштовує масштабні збори і, звісно, турбується про хлопців на передовій.
– Існує думка, що волонтерам стало складніше закривати збори, як Ви гадаєте, чому українці почали менше донатити?
– Через те, що вони розслабилися. Людина не може втомитися від донату. Розумієте, вона просто байдужіє. Людина думає, що інший зробить її роботу. І чому я завжди кричу до всіх про донати? Через те, що донат – це наше майбутнє, це спокійна старість наших батьків і це майбутнє наших дітей. А люди перестали волонтерити з тієї причини, що спочатку боялися, а зараз в кожного своє життя, свої потреби, цінності. І мені дуже шкода, що сьогодні все більше і більше гине хлопців, а наші люди абсолютно не розуміють того, що зараз ще більша війна, ніж та, що розпочалась 24 лютого.
– У перші дні повномасштабного вторгнення українці згрупувалися та разом допомагали військовим, з часом всі повернулися до своїх буденних справ. Як Ви вважаєте, чи правильно це?
– Я розумію кожну людину, чесно, але із початком повномасштабного вторгнення, я плакала практично щодня. Плакала від того, що реально закохалася ще більше у свій народ, в народ України, що це була така потужна згуртованість. Мені здавалося, що навіть кожна малесенька дитинка не є байдужою до цієї війни. Люди пекли, хлопці ночами робили «їжаків», ми вантажили тоннами автомобілі, в церквах також всі збиралися, донатили, переживали. Ми купували машини з такою швидкістю, що це просто капець. Я казала, що дякую Богу, що я українка. І навіть сьогодні, під час такої страшної війни, я зрозуміла, що нам буде не страшно її виграти, бо ми дуже згуртовані. Я розумію, що в житті все стає буденним і люди дуже втомилися. Тільки питання, від чого втомилися? Донатити? Та мені здається, що це не так і важко. Чому раніше пекли добами, а сьогодні вже «Ай ну, хай буде, що буде»? Сьогодні ж так само гинуть хлопці і я повторюся ще раз – так, людина повинна відпочивати, дбати про свою сім’ю, але вона повинна дбати і про свою велику родину – Україну, а найголовніше – про наших захисників.
– Який у Вас був наймасштабніший збір?
– Через те, що я була компетентна у виборі дорогої техніки – це автомобілі, антидронові рушниці, також ми купували для особового перевезення автобуси на бригади. Це були мобільні кухні, які повністю спорядженні на шалені тисячі. У мене всі збори були великими, але, я зізнаюся чесно, що мені тоді було в сотні разів легше, ніж сьогодні, благати народ про донат.
– У вересні минулого року розгорівся конфлікт між Вами та прихожанами УПЦ МП. Ви обурено висловилися про цю ситуацію. Як Ви вважаєте, чи доречним було висловлення прихильників московської церкви у Ваш бік, під час поховання Героїв?
– Моя думка така: в нашій державі абсолютно нічого немає бути пов’язано з країною-агресором. У нас навіть слова немає бути пов’язаного з країною-агресором і все, що зв’язано з «кацапією». Я завжди є, була і буду проти, і по сьогодні я висловлюю думку, що я противник всього кацапського. В тому числі і віри.
– Чи був у Вашій діяльності момент, коли Ви зневірилися і хотіли опустити руки?
– Він у мене щодня. Через те, що здається, ніби сьогодні мені одній це потрібно і ще всім тим, хто постійно донатить. Кожного дня я звертаюсь з благаннями, я прошу, я показую людям супроводи похоронів, показую людям, як убиваються матері біля труни своєї дитини, я показую людям, як сиротіють діти, як дичавіють від болю дружини загиблих. Я бачу їхні сльози. Я про це розмовляю на своїх стрімах, я показую весь цей біль нашої держави. І коли я бачу, що людина приходить на похорони для того, щоб попліткувати чи обговорити, які висять тюлі, штори, чи як прибране подвір’я, тоді я в таких людях дуже розчаровуюся. Я розчаровуюся, коли обговорюють, паплюжать волонтерів, а самі просто сидять на своїх диванах і, окрім писанини, нічого не роблять.
– Як відбувається передача Вашої допомоги хлопцям в гарячих точках?
– Зазвичай я відвожу все сама. Цінні речі я оформляю актом прийому-передачі на офіційній основі, з документами, з власним паспортом і звичайно з підписами командирів, з печатками. На фронт я заїжджаю сама. Сказати, що боюся? Ну, чесно, то ні. Якось їду, знаєте, в першу чергу з тим, що я от «я купила, я це зробила» і воно мене тримає всю дорогу, цей кайф, цей драйв, що вже сьогодні завезеш річ, яка буде зберігати життя. В іншому випадку, як була передача нічного квадрокоптера за 220 тисяч, то хлопці приїжджали самі. Часто, коли я зберу допомогу і хлопці приїжджають на 10 днів у відпустку, то також відбувається передача допомоги. Вона відбувається у декількох випадках: або тут у нас в місті, або передаю іншими волонтерами, яким я довіряю, або я їду сама і живу там тиждень часу в Донецькій області і вже там роздаю допомогу.
– Ви якось готуєтеся до труднощів, які можуть виникнути, коли Ви передаєте допомогу у прифронтових містах?
– Я прекрасно знаю, куди я їду, я знаю, що таке авіабомби, ракети... Я знаю, що мої очі бачили страшні картинки і це, на жаль, реальність нашого сьогодення. Я їду з тим, що має бути все добре. Я в цьому впевнена. Я знаю, що мене благословляє отець Іван Горєєв, наш військовий капелан. Я знаю, що за мене молиться дуже багато людей. Я їду завжди в хорошому настрої. Як будь-яка людина, звичайно, я хвилююсь, коли ми попадаємо під обстріли. Проте з моєї смерті толку не буде нікому, але, якщо я приїду додому живою, то сподіваюся, що ми ще покричимо, подонатимо і збережемо не одне життя наших захисників.
– Розкажіть, як Ви взаємодієте з сім’ями військових, яким потрібна допомога?
– Зазвичай до мене звертаються самі. Я така людина, яка не любить лізти зі своїми пропозиціями, як то кажуть, набридати людям. Якщо людина розуміє, що вона потребує моєї допомоги, то це може бути навіть серед ночі. Серед ночі мені може зателефонувати мама, дружина загиблого та й взагалі будь-хто. Комусь буває треба словесна підтримка, комусь – фізична допомога, наприклад, потрібно щось по господарству зробити. Звичайно, що я це все не виставляю, не обговорюю назагал. Ми сьогодні є опорою для нашого війська і для їхніх родин. Ми сьогодні не можемо стояти осторонь родин загиблих. Завжди потрібно підтримати і словом, і дією, якщо треба, і допомогою. Я, наприклад, ніколи не публікую з ними фото, що їм допомогла. Нещодавно в мене були родини загиблих. Я допомогла і діток одягнути, бо тільки похорони нещодавно були... Але я про це ніде не кажу, через те, що просто не хочу публічно показувати людей. Зробила благе, добре діло – то й слава Богу.
– Ви особисто закуповуєте обладнання для передачі захисникам, як Ви оцінюєте його якість і за якими критеріями обираєте?
– Його обирають захисники. Вони мені просто скидають модель, яку треба купити і в мене є друзі, які привозять всю техніку. Звичайно, я завжди стараюся і знижку отримати, через те, що я закупляю багато обладнання. Я не є людиною, яка в цьому добре розбирається. Військові скидають модель, фірму, яка має бути, і тоді вже ми шукаємо і закупляємо.
– У своєму прямому ефірі на запитання про Ваше ставлення до Президента чи, наприклад, Залужного, Ви відповіли: «Я навіть не хочу цього обговорювати. Знаєте чого? Бо ми раби, є і будемо». Розкажіть, будь ласка, чому Ви так вважаєте?
– Я так вважаю через те, що ми звикли все ковтати. Я не можу засуджувати Президента чи наших генералів через те, що я проста людина, я не компетентна в цьому, в мене немає певних освіт для того, щоб я «всунула туди носа». От я розмовляла з подругою, вона каже: «Ти бачила, у нас змінився Головнокомандувач?». Я не можу нічого сказати через те, що я людина, в руках якої є вага і калькулятор, й іншого я просто не знаю (Вікторія має магазин на ринку, – авт.). І коли я некомпетентна у цих справах, я не можу його засуджувати.
А чому я нас називаю рабами? Через те, що сьогодні, коли у нас така страшна війна, ми один одного поливаємо брудом. І чому ж не раби? Раби! Через те, що якби ми стали докупи, згуртувалися, як на початку війни, то ще, можливо, ми б це ярмо зняли. А зараз, коли кожен сам по собі, один на одного «премо бочку», то для чого нам тоді ще росіяни, якщо ми з’їдаємо самі себе.
– А як Ви гадаєте, чи кожна людина готова займатися благодійністю?
– Я ж не народилася зі статусом волонтера. Я така сама людина, як і всі. Чому б кожній людині не стати, наприклад, волонтером для своєї держави? Чому кожній людині зранку не прокидатися і обрати задонатити або зібрати певні кошти між своїми друзями? Я впевнена, що в кожному будинку чи під’їзді є військовий. То чому б не організовувати це та не робити добру справу для хлопця, з яким ти ріс? Так само я скажу і про село. На кожній вулиці є захисник і я не вірю, що в селі кожна вулиця не може стати волонтером. Наприклад, зібрати цілою вулицею на потрібну річ для свого односельчанина, для свого сусіда, кума, брата, свата… Якби так люди думали, це було б прекрасно. Якщо б робили самі збори, збирали, контролювали хід грошей. Було б супер, якби люди набагато більше думали б про те, що ми все-таки можемо врятувати цю країну.
– Чи думали Ви заснувати свій благодійний фонд?
– Звичайно, думала, але, мабуть, поки що неготова. Майже кожного дня я встаю і кажу: «Все, це останній раз. Я більше не хочу і не можу». Якщо чесно, сьогодні дуже складно і я теж не залізна людина, яка може 24/7 бути і з пенсіонерами, і з військом, і з дітьми, і з котами, і з собаками. Різне трапляється на моєму шляху, багато про що я навіть не говорю. Але у мене, в першу чергу, є робота і я не хочу сьогодні залежати від фондів і від всього такого. Тому, я думаю, ні.
– Пригадайте найважчий день із Вашої волонтерської діяльності.
– Найважчий день – коли я ховаю своїх найкращих друзів, які пішли на фронт і для мене це день ступору, день втрати частинки моєї душі. Найважчий день – він не один. Коли я втрачаю друзів, які зі мною волонтерили, які були зі мною поруч частинку мого життя, то для мене це дуже важко.
Нещодавно, я похоронила свого друга, мою близьку людину, з яким ми волонтерили, з яким ми дуже потужно допомагали військовим з придбанням автомобілів, антидронових рушниць. Його я шукала пів року, пів року було моїх поневірянь і плачу. За пів року я пройшла морг, я перевіряла всі тіла. Були різні: обгорівші, мумії… І це для мене був найгірший день. Це було десь 4-5 лютого. Я ніколи його не забуду. У Запоріжжі я просто вийшла з моргу, сиділа і я видихала з себе цей їдкий запах.
Анна Корець
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
Луцький виш перевіряли через аномальну кількість студентів-призовників
Життя після «МастерШефа»: чим зараз займається волинський кухар Віталій Наливайко та чи знайшов дівчину
Підвищення зарплат педагогам неможливе, – головний освітянин Луцька
У Луцьку хотіли вирощувати банани, але депутати – проти
Нововолинський ремонтно-механічний завод продали: хто новий власник?
