Історія собору Святої Трійці в Луцьку (фото)

Ще в першій половині XVIII століття у Луцьку на північно-східній околиці почали зводити мурований монастир з костелом католицького ордену бернардинів. Після побудови костел височів на пагорбі над усім містом і був своєрідними воротами в Луцьк для приїжджих зі сходу мандрівників. У 1795 році Річ Посполита остаточно була поділена між сусідніми імперіями. Волинь опинилася у складі Російської. З’явилися нові загрози і виклики, що й визначило подальшу долю католицької святині.

Про це пише краєзнавець Олександр Котис для ІА Волинські новини.

На зламі цих кардинально різних епох у місті були костели домініканців, тринітаріїв, кафедральний, кармелітів, боніфратрів, бернардинів, бригідок. До другої половини ХІХ століття ситуація суттєво змінилася. Храм останніх перетворили на тюрму, бернардинський вирішили відібрати і перебудувати, залишився чинним лише кафедральний (колишній єзуїтський), всі інші розібрали.

 

Плани перебудувати в місті якийсь із костелів під православний храм з’явилися ще в 1831 році. Запропонували бернардинський. Ключовою подією стала загальноміська пожежа 1845 року, яка суттєво понищила будівлі і святині міста. Це стало зручною обставиною розібрати «погорілі руїни». Більшість луцьких костелів у наступні два десятиліття зникли, а бернардинський стали переробляти.

У православних єпархіях того часу була цікава посада – єпархіальний архітектор. Він стежив за будівництвом і перебудовою храмів. У 1850 році помічникові волинського єпархіального архітектора, випускнику Петербурзької академії мистецтв Костянтину Раструханову доручили скласти кошторис перебудови костелу бернардинів у православну церкву.

Через два роки з’явився проєкт облаштування монастиря для розташування Бригадного і Полкового штабів авторства Авраама Мельникова. Проте вигнати монахів так просто не можна було. Тільки упродовж трьох років – до 1853-го – закрили бернардинський монастир. Монахи покинули місто, а сам костел стали використовувати як парафіяльний. Проєкт Мельникова не подобався комісії, тому в 1855 році з’явився новий, цього разу автора Павла Іодка.

Частину монастиря таки справді зайняли військові, іншу частину займало католицьке духовенство. Певний період тут розташовувалася міська тюрма, поки таку не перенесли до монастиря бригідок. Тут же був і харчовий склад. Умови в тюрмі були неприйнятними. Підлогу або вкрали, або вона згнила. У луцькому повітовому тюремному відділенні скаржилися, що приміщення «внаслідок сирості має негативний вплив на здоров’я ув’язнених, тісне і навіть не має підлоги».

Приблизно в той час Луцьк відвідав Юзеф Крашевський. Він залишив контрастні спогади про місто. Дещо його приємно вразило і зворушило. Та коли дивився на бернардинський, на нього находила меланхолія, і він писав: «Через передмістя Вульку ми в’їхали до міста коло кляштору отців бернардинів, в якому мешкає ясновельможний єпископ луцький. Старий історичний Луцьк був уже переді мною – але який убогий! …Сучасний Луцьк є заледве залишком і пам’яткою колишнього – життя його покинуло. Стільки воєн, облог, наїздів, стільки відомих людей пройшло сюдою, а крім замку, про це вже ніщо не свідчить».

Поки відбувалися усі ці події навколо монастиря, костел усе ще використовували за призначенням. Проте в 1853 році тут більше не було бернардинів. У храмі проводило служби католицьке біле духовенство. Тим часом тривало листування щодо передання костелу в православне відання. Проте не всі цю ідею підтримували. Крім місцевих католиків, не особливо сприяли цьому деякі столичні чиновники та генерал-губернатор Дмитро Бібіков. Показовою є і позиція міністра внутрішніх справ Сиверського.

«Маю честь повідомити вас, Милостивий Пане, якщо я, з одного боку, і не бачив би труднощів у переданні приміщень в відомство Православного Духовенства, то з іншого, не вважаю можливим погодитися на передання самого костелу Луцького по-Бернардинського монастиря, постійно і неухильно, наскільки це від мене залежить, притримуючись правила, що церкви не повинні переходити від одного визнання до іншого», – писав він обер-прокурору Святійшого синоду.

Поки відбувалися такі листування, костел діяв аж до 1864 року, коли відправили останню католицьку службу. Храм закрили, речі з нього передали у житомирський кафедральний собор. Всі ці події сталися суто через позицію російської влади, яка тиснула на католицизм. У Луцьку на той час були і православні храми, які можна було реставрувати й використати як собор. Наприклад, церкву Луцького братства, яка приблизно в той час суттєво зруйнувалася.

 

Територію колишнього Луцького братства використовували як єврейський ринок. У 1864 році православне духовенство міста уклало договір з останнім власником крамниці, яка розташовувалася в руїнах церкви, луцьким євреєм Абрамом Сорокою, про ліквідацію крамнички. Якимось чином сталося так, що або частину церкви, зайняту крамничкою, або всю церкву виставили на міський аукціон, і її було продано для розібрання на будівельний матеріал.

Абрам Сорока почав розбирати церкву. Було втрачено бічні стіни та бабинець. Тільки завдяки втручанню генерал-губернатора Миколи Анненкова остаточну руйнацію братської церкви припинили. А вона розмірами своїми цілком могла претендувати на собор.

Не в кращому стані перебувала Покровська церква. У 1845 році вона постраждала від пожежі. Храм згодом добудували, надали нового декору. Використовувана під склад вірменська церква також потребувала ремонту. Схоже на те, що питання впиралося у фінансові ресурси.

Одразу після припинення служб у костелі бернардинів православне духовенство замовило архітектору Юркевичу проєкт на перебудову.

 

Його передали на розгляд у міністерство внутрішніх справ. Там воно і застрягло на найближчі роки. У 1870 році міністерство відхилило проєкт Юркевича і запропонувало волинському православному духовенству замовити проєкт в архітектора Володимира Шаламова. У 1870 році він таки склав проєкт перебудови. Його і затвердили.

У першій половині 1870-х років нарешті затвердили бюджет на суму понад 37 тисяч рублів і виділили кредит на перебудову. Остаточні правки в кошторис вносив той же Костянтин Раструханов. У квітні 1876 року почалися роботи.

Не було все гладко у справі будівництва. То бракувало коштів – їх просили, а прохання відхиляли. То підводили підрядники. Остаточно за реалізацією проєкту Володимира Шаламова вів нагляд архітектор Костянтин Раструханов. То затягували з термінами. Врешті-решт роботи тривали до кінця сімдесятих. Коли всі роботи із перебудови завершили, то 24 вересня 1880 року архієпископ Дмитрій освятив храм на честь святої Трійці.

 

Влаштування нового собору ще було незавершене. Після 1880 року відбувалося упорядження внутрішньої частини. Треба було виготовити іконостас, розписати стіни, підготувати цілий масив богослужбових речей, розв’язати питання дзвонів.

 

Розписувати собор стали аж у 1905 році. Участь в цій справі брав чеський майстер Параляк. Роком раніше спорудили новий паркан і вхідну браму. На ній і досі можна бачити дату 1904. Металеві огорожі брами мали високохудожні ковані елементи, які збереглися частково. У 1973 році паркан частково розібрали.

 

Поки минали повільні два десятиліття облаштування собору, монастир перебував у гіршому стані. З часів вигнання бернардинів у певній частині приміщення завалився дах і його ніхто не ремонтував. Частину приміщення використовували під конюшню. Прохідні галереї між храмом і монастирем розібрали і продали, щоб збудувати той же паркан. Склепіння другого поверху замінили на пласкі, високий ґонтовий дах – на плаский металевий.

Було втрачено первинну форму даху над баштами. Також підвищили другий поверх, збільшили його вікна і влаштували декоративну аркатуру. Справа трохи змінилася у 1895 році. Приміщення підремонтували, щоб розмістити тут чотирикласну чоловічу прогімназію. У ній свого часу навчався математик Михайло Кравчук.

Надалі історія собору ще мала багато цікавих сторінок.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

• У Луцьку дослідили нововідкриті крипти в соборі Святої Трійці (фото, відео)
• Кафедральний собор Святої Трійці у Луцьку 400 років тому належав ордену бернардинців