Поділитись:

«Цей рік навчив мене любити»: лучани згадують початок повномасштабної війни (фото)

П'ятниця, 24 лютого 2023, 13:47

24 лютого минулого року життя всіх без винятку українців змінилося назавжди. Луцьк, як і більшість українських міст того ранку, прокинувся від вибухів. Три ракети поцілили у військовий аеродром на Вишкові. Над сонним містом підіймався дим. 

Минув рік повномасштабної війни. Рік втрат в здобутків, віри у себе, у свою країну, і невпинної боротьби за наше існування. У першу річницю повномасштабного вторгнення ми на сайті новин Луцька та Волині «Конкурент» зібрали спогади про те, як все починалося, та яким для лучан був цей рік. 

Андрій Лучик, головний редактор ІА «Конкурент»

Андрій ЛучикАндрій Лучик
 

Ранок 24 лютого 2022 року почався для мене із дзвінка колеги Вікторії Вегери. Крізь сон почув, що дрижить телефон (він у мене постійно працює у беззвучному режимі). Було близько 5:30 ранку.

– Алло, можна я дітей відвезу в село?
– Що трапилося?
– Ще не знаєте? Вибухи в Києві і Чернігові, горить Житомир... Новини вже опублікувала...
– Бля... Звісно відвозь. Зустрічаємося в редакції.

Продер очі, набрав нашого директора Тараса Шкітера.

– Війна почалася.
– Це точно?
– Та точно, точно...

Домашніх будити поки не став, хай посплять. Адже взагалі невідомо було, коли спатимуть наступного разу.

Потім почув два глухих звуки. «Аеродром», – подумав я. Прокинулася дружина: 

– Що це було?
– Війна, – кажу.

Далі ще два вибухи. Прокинулася донька. Заклеїли скотчем вікна і я поїхав на роботу в редакцію.

До війни я готувався. Мав запаси харчів, води, свічок, бензину. Але все одно це стало шоком. Як і для багатьох людей, які стояли в чергах на АЗС і вивозили свої родини подалі від війни. 

Перше, що я знімкував, це черги на АЗС. Були ще порожні прилавки магазинів з розкупленим хлібом. Але найбільш щемливим було пообіднє фото двох дітей, які попри дорослу метушню спокійно гралися на гойдалці. Це було наче своєрідним якорем: заземляйся, не панікуй, життя продовжується.

 

Цей рік навчив цінувати те, що маєш. Адже багато речей ми спримаємо як належне. А виявляється, що потрібно бути вдячним і за речі, про які навіть не задумувалися раніше: вода, світло, тепло; люди, які поруч з тобою; мир.

Оля Валянік, керівниця Волонтерського штабу «Ангар»

Ольга ВалянікОльга Валянік
 

Два чи три тижні перед початком повномасштабної війни мій чоловік проводив заняття з такимчної медицини для волинян. Їздив у різні громади, і там на прохання місцевої влади і громадських активістів проводив ті навчання. І 24 лютого він, як завжди, мав їхати. У Нововолинськ, якщо я не помиляюся. З вечора попросив, щоб я йому замовила блаблакар на шосту ранку. Зранку ми прокинулися, щоб подивитися, чи блаблакар підтвердив бронь, а чи треба іти на автостанцію, щоб їхати маршруткою. Взяли до рук телефони, і буквально через хвилину зрозуміли: почалося. 

Чоловік подивився на мене і сказав: «війна почалася». 

Далі все було досить банально. Він сказав мені іти в душ, поки є гаряча вода. Ніхто не розумів, що буде далі. Коли я помила голову, зібралася, і вийшла до нього, я побачила, що він на ліжку розклав усі свої речі. Рюкзак у нього був зібраний – він його просто допаковував. Сніданок він вже пригоував. Ми поснідали, і він пішов до військкомату. 

Я ще трохи посиділа вдома, попила кави, поки не зрозуміла, що просто так сидіти не можу. О дев'ятій виїхала до Луцька, щоб організовувати волонтерів і щось робити. 

Чи відчувала я тоді щось схоже на страх? Ні. Скоріше, це була лють, яка жила в мені всі вісім років. І в той момент я дуже сильно відчула цей комок люті, який дуже сильно підкочувався до горла. Я зрозуміла: це дасть мені силу, що б там не було. 

Не пам'ятаю, чи в перший день взагалі щось фотографувала. Ми зібралися у «Ангарі». Я покликала всіх друзів, які хотіли щось робити, і ми організувалися у волонтерський штаб. 

 

Цей рік навчив мене бути ще сильнішою. Бути вдячною силам оборони і людям, які працюють на спільну перемогу. Навчив мене плакати, сумувати. Я багато хотіла сказати щодо того, чого цей рік мене навчив. Але зараз я не хочу аналізувати. Проаналізую після перемоги. 

Не люблю говорити про втрати. Зараз треба зібратися ще більше, ніж ми збиралися на початку. Щоб перемогти москалів, щоб відвоювати свою країну. Потім, після перемоги, я багато говоритиму про втрати. Буду багато плакати, багато їздити по всій країні. Бо мої друзі і знайомі поховані по всій країні. Декого з них досі не знайшли. Сподіваюся, буде місце, куди я зможу до них приїхати, щоб попрощатися. 

Допомогти «Ангару» можна тут:

Дмитро Мокич, керівник патрульної поліції Луцька

Дмитро МокичДмитро Мокич
 

Ранок 24 лютого я зустрів на роботі, в Управлінні патрульної поліції у Волинській області. В принципі, як і декілька попередніх ранків. Ранок був тривожним, адже були прильоти ракет по аеродрому.

Весь день та ніч я займався організацією облаштування блокпостів на в'їздах та виїздах з міста для можливого виявлення диверсійно розвідувальних груп та ворожих елементів. Патрульна поліція завжди готова до усіх ризиків та викликів. 

Я відчував впевненість у собі та своїх колегах, відчував запал енергії, який намагався передати особовому складу нашого управління. Перше фото після початку повномасштабного вторгнення зроблене аж 17 березня. На ньому ми з друзями-волонтерами вперше везли продукти та необхідні речі одному підрозділу ЗСУ, що воював на Житомирщині. 

 

Цей рік навчив нас багато нового, показав, що в боротьбі немає місця невпевненості та сумнівам. Він зробив нас усіх – українців – сильними та згуртованими, що є твердим підґрунтям для великої незалежної України. Вважаю, що для нашої перемоги нам необхідно не сподіватися, а діяти.

Величезна втрата – десятки тисяч понівечених доль, зруйнованих життів, смерті найкращих синів та дочок України. Найголовніший здобуток в тому, що наші діти після нашої боротьби та майбутньої перемоги будуть жити у вільній, квітучій Україні. Вірю у величну звитягу і впевнений у нашій силі!

Читайте також: «Було доволі страшно», – очільник волинських патрульних про участь в бойових діях (відео)

Алла Доманська, депутатка Луцької міської ради

Алла ДоманськаАлла Доманська
 

Ранок почався з вибухів. Вони мене розбудили. Прокинулася, коли почула перший вибух, і відразу пішла до вікна. Хоча станом на ранок 24 лютого я вже знала, що так робити не можна – просто не одразу зрозуміла, що це. Пішла до вікна з телефоном в руках, і побачила дивну активність у моєму тоді студентському чаті. Коли був другий вибух  я пробіглася чатом і зрозуміла, що робиться. Коли був наступний – я вже ховалася у ванній. 

Було дивно чути вибухи. Спершу я подумала, що це може бути аварія. Пізніше, вже коли я зрозуміла, що це, не було здивування. Була фізична реакція – страх, мене трусило. Але не було паніки. 

У мене не було плану. Тільки напівскладений тривожний рюкзак. Я швидко почала діяти: дзвонила до близьких, розбудила сестру, маму, мамі дала короткі інструкції, що роботи. Подзвонила хлопцю своєму. Він вже прокинувся на той час і знав, що робити. Пригадую, не треба було пояснювати, що сталося. Можна було дзвонити і казати «почалося». 

Я не бігла нікуди, записалася на курси медичної допомоги, і 24 лютого прийшла на тактичну медицину. Того дня я доскладала рюкзак. І ще того дня зробила фото заправки БРСМ, де з одного боку була черга зі звичайних авто лучан, а з іншого – черга з «швидких», Ця налякало, мабуть, більше, ніж самі вибухи. Один із перших моїх дописів у фб був зберігати спокій. 

 

Зараз я заходжу в стадію розчарування. Але цей рік навчив мене, що кожна людина, і я сама – що ми можемо впоратися з багатьма речами. Що багато речей насправді не мають значення. Неважливі речі дуже легко відсіялися. Цінно мати близьких людей і дбати одне про одного. 

Для мене важкою втратою став Саша Мартинюк. Я сама здивувалася, наскільки великою ця втрата була для мене. Я трохи втратила віру в людей. Попри те, що багато позитивних змін сталося в суспільстві, в оточенні. Натомість я здобула віру в людей. Це одночасно мої втрата і здобуток. 

Ірина Новосад, комунікаційниця

Ірина НовосадІрина Новосад
 

Я почула вибухи дуже чітко, бо в мене було відкрите вікно. Сплю завжди з відкритим вікном. Спершу почула шум - подумала, що це літак. Зараз я вже знала, що це був не літак, а ракета. Почула перший, другий, а потім третій вибухи. Дуже злякалася. Реально, я таку травму отримала, що ще багато місяців не спала нормально. Слухала вночі, чи нічого не летить. В перший тиждень переселилася до мами, бо не могла спати удома взагалі. 

Звичайно, до такого важко підготуватися. Я була з тих людей, що казали «та ну, та що ви, та перестаньте, невже вони візьмуть і бужуть по нас запускати ракети? це неможливо, це 21 століття». Як і більшість людей, напевно, я думала, що якщо ескалація і буде – то десь на Донбасі. Уявити собі, що в мирний Луцьк на північному заході України 24-го прилетять ракети я не могла.

Найперше, що я зробила – написала у робочий чат. Керівник відповів, щоб якщо все буде окей – ми приходили на роботу, а далі будемо розбиратися. Написала мамі, родичам в інших містах, бо вже було зрозуміло, що інші міста обстрілюють. Рідні і друзі в мене живуть по всій Україні. Ми зі всіма чекнулися, і на щастя, всі були живі-здорові. Запропонувала їм приїхати до Луцька. В результаті, дехто з моїх родичів пізніше приїхав до нас. 

В перший день, мабуть, взагалі не робила фотографій. А потім десь до мене дійшло, що треба зробити фото, бо це історія, а я ж в комунікаціях працюю. Зробила фото десь пізніше, з підвалу «Супернової», коли ми там ховалися всі разом. 

 

Цей рік навчив мене любити. Дуже любити. Все, що навколо. Людей. Любити те, що маєш і цінувати це. Любити тих, хто поїхав на війну, і чекати їх повернення. 

За цей рік я втратила багато здоров'я. Стало складно прокидатися, пам'ятати багато що. В мене зіпсувалася нервова система, і від будь-якого вибуху мені стає погано. 

Мій головний здобуток – те, що я цього року знайшла себе. Нарешті розібралася, що важливо, а що можна відкинути. Я нарешті вибрала себе. А себе ж можна вибрати, і роблячи роботу, і допомагаючи іншим. При цьому важливо не забувати про свою сім'ю. Це зараз найважливіше. 

Юля Савчук, директорка БФ «Ангар.Україна»

Юлія СавчукЮлія Савчук
 

Ранок 24 лютого почався з вибухів і кінцевого усвідомлення того, що повномасштабна війна – це наше «сьогодні». Відразу ми списалися, що війна розпочалася, і домовилися зустрітися в «Ангарі», щоб думати, що робити далі. О 10:20 я вже була на зупинці. 

Ми почали думати, що робити, і як можемо бути корисними. Ми телефонували всім, кому довіряємо, всім, хто хотів би долучитися до допомоги. Думали, будемо займатися переселенцями. Навіть скрутили в Ангарі ліжка, які були реквізитами для вистави. Але за деякий час почали летіти запити від військових, і ми зрозуміли, що краще будемо рухатися в цьому напрямку. 25 лютого частина «Ангару» вже була заповнена продуктами, медициною, речами, які люди могли принести тут на місці. 

 

Я відчувала страх і злість. Мова про те, що ось-ось війна розпочнеться, велася давно, тому ми ніби і чекали, але мені здається, до цього неможливо підготуватися. Не хочеться вірити в таку правду, ми ж так добре жили! І будемо добре жити, коли переживемо цей етап. А далі з'явилося відчуття, що ми зможемо. Що будемо боротися до кінця, скільки б це не тривало. Хотілося 2-3 тижнів, як казав Арестович, але на жаль...

Моє перше фото 24 числа було з листівкою, на якій Леся Українка. Ми збиралися робити перший збір, і треба була ілюстрація. Я зробила це фото. 

 

Цей рік навчив нас всіх бути сильними, говорити тут і зараз про свої почуття, емоції, про любов, ненависть, злість, радість. Проживати ці емоції тут і зараз. Не відкладати на потім те, що можна зробити сьогодні. Говорити людям довкола тебе, що ти їх любиш. Відмежовувати себе від тих, хто тобі не потрібен, і кому не потрібен ти. Навчив продовжувати вірити, не здаватися, чекати хороших новин, а не поганих. Навчив нас жити трішки якісніше. За цей рік я стала сильнішою, справедливішою, трішки злішою, але в хорошому сенсі цього слова. Коли ти добиваєшся того, чого ти хочеш, бо завтра може не бути такої нагоди. 

Головна втрата цього року – це люди, яких уже не повернеш. Це час, який ми витрачаємо на боротьбу з ворогом, а могли би витрачати на життя, розвиток, мрії. 

Головний здобуток – це Люди, яких стало значно більше, ніж до початку повномасштабної війни. Це впевненість. Ще більша любов до України і ще більша віра в тих, хто бореться за нашу незалежність і краще життя для усіх нас. І більше любові. Мені здається, в цьому році стільки любові, скільки не було у жодньому попередньому. Напевно, тому, що ми її не приховуємо. А говоримо про неї тут і зараз. 

 

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

Надрукувати
мітки:
коментарів