«Розвиватися – це потреба мого організму», – керівниця одного з підприємств ТМ «Вілія» Катерина Чубко (інтерв'ю)*

У колективі її жартома називають солдат Кейт. Катерина Чубко любить книжки, кроликів і високоточну стрільбу. Родом вона з Одещини. Кілька років тому прийшла на «Вілію» з керівної посади, і не погордувала посадою лаборанта. Сьогодні вона очолює одне з найуспішніших підприємств групи компаній ТМ «Вілія». 

Катерина працює на підприємстві з літа 2017 року. За цей час вона пройшла чималий шлях, не побоявшись кардинально змінити галузь. Жінка вважає, що будь-яку професію можна опанувати, якщо достатньо наполегливо вчитися. Катерина вчиться завжди.

З 2020 року Катерина керує ТзОВ «СГП «Львівське», в обробітку якого 8 тисяч гектарів землі. Про те, як це – бути керівницею величезного підприємства, про роботу в умовах війни і про те, що справді важливо, ми поговорили у одній розмові на початку року. 

Сайт новин Луцька «Конкурент» спільно з групою компаній ТМ «Вілія» продовжує серію публікацій про особливих людей, які творять історію найбільшого на Волині агропідприємства. 

— Катерино, пригадайте, як ви потрапили на «Вілію»? Коли це сталося, і чому ви прийняли таке рішення?

— Тоді був період закінчення моєї попередньої роботи, де я емоційно вигоріла. І стало питання: або я залишаюся на Волині, або повертаюся додому. Я одеситка. Попередньо розуміючи, що є ще Євген Дудка – досить відома на Волині людина – я вирішила спробувати себе у його компанії і написала резюме. Через два дні мені зателефонували і запросили на співбесіду. Перша співбесіда була з керівником технічного департаменту, а наступного дня мені призначили зустріч із власником. Дуже рано, що мене здивувало.

— О котрій?

— Це було опів на восьму ранку. Я приїхала, зайшов чоловік і каже: «Привіт, я Женя» (сміється – ред.). Ми порозмовляли, і я прийшла на роботу. 

— Ви з керівної посади прийшли на посаду лаборанта. Як вам це було?

— Спокійно абсолютно. Я прийшла з керівної посади, і розуміла, що для того, аби мені почали довіряти і побачили в мені потенціал, я маю на власному прикладі показати, що умію. Вважаю, що нераціонально ставити людей одразу на керівні посади, не бачачи їх у роботі. Робота будь-яка, незалежно від посади чи окладу – це робота. І ти її або робиш, аби не берешся робити. 

— Для вас важливо добре робити свою роботу?

— Так. Навіть якщо ти фарбуєш огорожу – ти маєш фарбувати її якісно. 

— Коли ви прийшли сюди, якими були ваші обов'язки?

— Враховуючи те, що я прийшла з керівної посади, мене не поставили на рядового лаборанта. Я стала керівником зміни, і разом із діючим керівником зміни ми займалися прийманням і розвантажуванням зерна. Я прийшла на роботу під час жнив – у пік сезону, і виконувала всі поточні роботи, які вимагали на той час обставини. 

— Чи мали ви потрібний досвід? Наскільки я розумію, це була нова для вас робота. Довелося вчитися заново?

— На попередньому робочому місці мені було емоційно складніше, ніж виконання посадових обов'язків. Так там була влаштована система. Коли я прийшла на «Вілію», найперше, що мене здивувало – це те, що люди вітаються. Це була перша ознака того, що в колективі здорові відносини. А коли є здорові відносини – решта роботи не має значення. Ти приходиш на зміну, розумієш, що потрібно робити, маєш для цього всі інструменти, і головне – маєш довіру від керівництва. Тобі дають ділянку роботи – і ти вільний у виборі того, як її робити. 

— Як далі розвивалася ваша кар'єра тут?

— Я пропрацювала півтора місяця у лабораторії, а потім перейшла на інженера з якості по впровадженню системи HACCP на підприємство. Я з самого початку претендувала на цю посаду. Після того, як я стала спеціалістом з якості, мені почали «підкидати» різні цікаві завдання не з моєї сфери, і дивилися, як я даю цьому раду. Але мені що складніше завдання – то цікавіше його робити. 

Тоді в нас була прийомка цукрових буряків на заводі, і я повинна була організувати контроль за процесом здачі буряка на певного контрагента. До того я взагалі жодного відношення до буряків не мала. Але це досвід. 

Далі я працювала собі спокійно інженером з якості. Були різні поточні завдання. Потім в компанії перед жнивами терміново треба було зробити перестановку в кадрах на елеваторі в Луцьку. І рішення прийняли поставити керівником Петра Войтовича, а мене заступницею. За освітою я інженер-технолог зернопереробної галузі. І позаяк я ще мала стосунок до лабораторії і до стандартів якості, то Петро відповідав за машини, а я – за роботу з зерном. Ми одне одного доповнювали. Вийшов гарний тандем. Єдине, нас призначили за три тижні до початку жнив, а роботи було багато. Але нічого, познайомилися з людьми, поставили зміни, обійшли обладнання – налаштували, перевірили, запустилися і почали працювати. І паралельно вчилися. Бо не буває однакових сушок, однакових транспортерів, не буває однакових технологій. Скрізь є нюанси, і в ці нюанси треба вникати. 

У кожній компанії процеси налаштовані по-різному. Але позитив у тому, що з кожної компанії ти береш все найкраще, і намагаєшся застосувати це у своїй роботі. 

— Ви любите вчитися, і намагаєтеся постійно вдосконалюватися. Чи дає ця ваша робота можливість вчитися?

— Нудно тут не буває, це точно. «Теплої ванни» нема. Ти постійно мусиш розвиватися. І мені здається, це потреба мого організму. Так би мовити, «інформаціний голод». Я дуже люблю читати книги, вивчати нові технології, спілкуватися з людьми. Дуже люблю розумних людей. Не з усіма я можу спілкуватися. Мені в цьому плані пощастило з моїм безпосереднім керівником. Це ерудована людина, з якою можна поговорити не тільки про роботу. Ми говоримо на тему технологій, фінансів, людських взаємовідносин тощо. 

— Розкажіть, як ви зрештою опинилися на Львівщині. Зараз ви живете у Львові?

— Це відбулося дуже цікаво. Осінь. Дощ. Було дуже холодно, кінець робочого дня. Був дзвінок, і мені сказали зайти до начальника в кабінет. І ти йдеш туди з думкою «що я вже зробила?». Пам'ятаю, що прийшла в кабінет, він мене посадив, нікого не було, тільки ми вдвох, і він каже: «Погляньте на карту, ось підприємство з п'ятьма  тисячами гектарів землі, і нам потрібен там директор. Це маєте бути ви. Ви згідні?». 

Уявіть мій стан. Я в агрономії взагалі ніколи не працювала, не була до того дотична. А тут такий виклик. Якби ще там якимось керівником з якості – це мені ближче. А тут – іти зовсім в іншу галузь. Пам'ятаю, для мене це був шок. Але коли тобі пропонують таку посаду – це означає, тобі довіряють. А довіра перекрила все. Не було ні страху, ні паніки, нічого. 

Ми зібрали речі, поїхали, нас там перезнайомили з людьми, залишили, і потрошки ми почали вникати. Це було 3 березня 2020 року. 4 березня я була офіційно призначена директором. Я керую вже третій сезон. 

— Що для вас стало найбільшим викликом?

— Це не стало для мене викликом. Мені було цікаво, чи я зможу поринути у зовсім іншу газуль. Чи зможу все зробити так, аби процес приносив задоволення, і щоб я могла реалізувати свої плани, свій підхід в управлінні тощо. Плюс я дуже добре пам'ятаю, що коли я переходила на львівський напрямок, у мене була розмова з попереднім керівником, і я спитала, яку би він мені книжку порекомендував при такому важливому етапі переходу. Пам'ятаю, це був Том Демарко «Дедлайн». Посягнувши її, я зрозуміла, що не варто нічого боятися. Всі процеси, якими б вони складними не були, можна розкласти на більш дрібні частинки, і пропрацювавши кожну частинку, зібрати все докупи, щоб рухатися далі. 

— На початку нашої розмови ви казали, що вагалися, чи лишатись на Волині, а чи повертатися додому. Зрештою, ви опинилися на Львівщині. Чи не шкодували ви про те, що лишилися тут?

— У моїй родині давно прийнятий такий принцип – повернутись додому я встигну завжди. Якщо тобі доля дає шанс – ти маєш спробувати. Вийде – не вийде – це вже інше. Ніколи у мене не було бажання повернутися додому. Хоча пропозиції були, і зараз є. 

— Підприємство, яке ви очолюєте, є одним із найуспішніших у групі компаній. Принаймні, так каже Євген Дудка.

— Євген Степанович дивиться з позиції виконання тих завдань, які стояли перед нами. Але тут не стільки моя роль як директорка, скільки роль кожної окремо взятої людини, яка разом зі мною працює. Плюс цього року погода дозволила нам зробити те, що ми зробили. Бо зазвичай дощ, або град. А цього року ми зробили все, скажімо так, ідеально. 

— Яким чином ви обираєте людей, які з вами працюють? Що для вас, як для керівниці, важливо при цьому?

— Основний критерій, за яким я оцінюю людей – це чесність. Чесність і порядність. Людина може бути класним спеціалістом, але відсутність цих двох якостей все перекриває. Кажуть, що я дуже строга, але я помітила, що часто люди, які ідуть від нас із тих чи інших причин, зрештою вертаються в мій колектив. 

В управлінні головне довіра. Все решта можна переграти і налаштувати. В нашій галузі ми живемо і працюємо від рослини. Правила нам диктує рослина. Це не підприємство замкнутого циклу, де ти прийшов собі на завод, закрився у приміщенні і там працюєш. У рослини є потреби. Вона не розуміє, що в тебе свято, що в тебе болить голова чи що в тебе поганий настрій. Ми повинні працювати від потреб рослини. І коли ти ставиш у пріорітет рослину, далі ти відповідно до цього вибудовуєш процеси і задіюєш людей. Дивишся, де людина сильніша, компонуєш їх. 

За минулий рік я практикувала ставити більш сильнішого механізатора до слабшого. І це дало свої результати. Люди почали рости. Розуміти, до кого тягнутися. 

У мене в колективі нема такого поняття, як «це я буду робити, а це не буду». У нас були такі випадки форс-мажорні, коли я просто виходила з кабінета, вдягала робу і ставала працювати поруч із людьми – робила ту роботу, яку роблять люди. Головне – результат. І від того, яким він буде, залежить, як зміниться наше життя надалі.

— Є у вашій роботі щось романтичне?

— Для того, щоб говорити про романтику, треба прокинутися і прийти подивитися на поле о п'ятій ранку. І коли ви побачите поле вранці, коли сходить сонце, тоді ви зрозумієте, що таке поле. Поле лікує. Я намагаюся бути на полі настільки часто, наскільки це дозволяє робота. Намагаюся бути на полі щодня. Моя найулюбленіша пора – це літні жнива. Я їх обожнюю. О п'ятій ранку ми вже толочимося біля техніки, виводимо людей, запускаємо процеси, стежимо за комбайнами, домовляємося з лелеками, які ходять полем (сміється – ред.). Вони у мене по графіку прилітають на поле – то теж наші помічники. 

Щоб це описати – це треба побачити. Можна зробити безліч класних кадрів, побачити те, чого ніколи не побачиш, сидячи в кабінеті. 

— Ви фотографуєте?

— Так. Це не хобі, це швидше стан душі. Намагаюся фільмувати все красиве, що бачу. 

— Який у вас графік, до речі? Ви о п'ятій ранку в сезон уже маєте бути на полі?

— В сезон – так. Але взагалі в мене нема чіткого графіка, тому що я навіть вдома не можу довго перебувати. Мене просто тягне на роботу. Мені вона подобається. Я отримую задоволення від цієї роботи. 

— А поза роботою чим ви займаєтеся?

— У мене є домашній улюбленець. Кролик Тошик. Руденький висловухий «баранчик». Львів'янин за походженням, до речі. Він іноді їздить зі мною на роботу. Любить коробки від обладнання, розгризає їх, грається з ними. Мені з ним комфортно. 

Коли почалася війна, мені довелося певний період часу побути на роботі, не виїжджаючи нікуди. Тварину довелося теж брати з собою. 

Мій покійний батько був снайпером. У мене є хобі до високоточної стрільби. Але я ніколи собі не дозволю вбити тварину – я проти полювання. Вважаю, що якщо я не давала життя, то не маю права його відбирати. Мені подобається зброя, ставлюся до неї з повагою. Я розуміла, що буде наступ. В певний період свого життя я зрозуміла, що зброя має бути в будинку кожного українця. Нічого в цьому поганого нема. Просто треба вчитися нею користуватися і поважати право на життя. 

Сьогодні зброя – це не забаганка, а необхідність. Було би добре, якби у нас був закон щодо обігу зброї, і центри навчання людей поводженню зі зброєю. 

— Ви навчилися стріляти ще до повномасштабної війни?

— Так. Я пішла цілеспрямовано на ці курси. Зрозуміла, що це не просто стрільба – там є дуже багато розрахунків. Дуже багато аспектів підбору зброї, підбору оптики, підбору патронів, визначення дальності тощо. Дуже багато нюансів. Не дарма кажуть, що снайпери – це професіонали. І кожного дня вони відточують свій професіоналізм.

Так само і в рослинництві. Немає технології, за якою ти посадив – і все ідеально вродило. Ти навчаєшся. Набиваєш око. Бо одна справа побачити величезний бур'ян, який поріс на полі, і зовсім інша – класифікувати цей бур'ян, коли він ще тільки пробивається. 

— У вас багато часу поза роботою?

— Є час. Людина, яка чимось цікавиться, завжди знайде час. Це може бути ранок, вечір чи ніч. У мене є дві хвороби – це музика і книги. Мене не можна пускати ні в музичний магазин, ані у книжковий. Я читаю нонфікшн, біографії. Люблю книги, які на прикладі історії розповідають про технологію, про виробництво, про якусь життєву ситуацію. Зараз читаю «Маркетингові війни». Дуже мені подобається. 

— Яку музику ви слухаєте?

— Різноманітну. Як і кіно. Є період, коли я слухаю тільки джаз, є період, коли тільки класику, а є – коли слухаю українські пісні. Часто я слухаю виконавців, які не є на слуху, але які водночас легенди. Як от Цезарія Евора. Мало кому відомо, що найдорожчі квитки у світі були на її концерти. 

— Повертаючись до книжок, ви казали, що любите читати біографії. Чия біографія вас особливо надихає?

— Генрі Форда. Лео Маламеда. Лі Якокки. Не в їх житті щось надихає. Ти просто, вивчаючи біографію людини, розумієш, в яких моментах як можна чинити. Це шляхи для вирішення певних життєвих проблем. Коли ти читаєш цікаві книжки, спілкуєшся з ерудованими людьми – ти і знаходиш для себе вирішення особистих життєвих питань. Я не збираюся бути прихильницею когось одного і робити так, як робить одна конкретна людина, адже станом на сьогодні я вважаю, що це утопія. Людина повинна формувати себе, виходячи зі своїх вподобань. Не з того, що модно, не з того, що хтось інший робить. 

— Як вам живеться і працюється зараз, в умовах повномасштабної війни?

— Я не очікувала від себе того, що під час війни я буду максимально зібрана і спокійна. Я пам'ятаю перші ракети над головою – і зараз... Кажуть, що стала жорсткішою. Не в плані, що я погано ставлюся до людей. А в контексті сприйняття інформації і подій, які відбуваються навколо. 

Ні, я не тішуся зі смерті будь-кого. Мій батько воював у Афганістані. І він колись сказав просту річ: дуже легко навчитися вбивати, але дуже важко жити все життя знаючи, що ти когось убив. Смерть треба поважати. І викладати меседжі трупами русні – це спускатися на їхній рівень. Я не хочу, щоб Україна після цієї війни стала жорстокою. Хочу, щоб ця війна закінчилася нашою перемогою, щоб ми засукали рукави і почали робити все набагато краще. Тому що звичайно, війна в локальному світобаченні – це біль, страх і розруха, а в глобальному – можливість почати ще раз, але більш грамотно, почати краще. Все старе через жорна людських смертей іде, і натомість проростає все нове. 

— Чи принесла вам ця війна щось позитивне?

— В мене «відрізалися» матеріальні цінності в пріоритеті. Я зрозуміла, що духовний розвиток у безліч разів важливіший, ніж матеріальне. Зрозуміла, що можу спокійно з будь-якою матеріальною частиною попрощатися. Мене це не прив'язує, не тримає. Людині, насправді, для комфортного існування потрібно не так багато речей. Зараз вечорами я часто оцифровую свою бібліотеку, тому що не хочу мати паперових носіїв. Купую електронні книжки, щось сканую. Паперові книжки буду комусь дарувати, мабуть. 

У мене дуже багато напрацювань за всі роки життя. І так цікаво відкривати зараз журнали, де в мене рецептури прописані, технології різні. У мене є така звичка – не знаю, правильно це, чи ні – я коли читаю книжку, люблю завжди обмалювати її, обписати. Зазвичай не тими словами, які там уже і так є. Це може бути малюнок, схемка якась. І коли ті схемки часом читаю – я бачу технологію, вона відклалається в мене у голові.

— У скільки валіз могло би зараз поміститися ваше життя?

— На початку війни у мене був тільки рюкзак із речами і переноска із Тошиком. Ну, і зброя. Все можна відбудувати, все можна заново купити, якби було бажання. Але якщо ти не маєш накопичених за життя знань у голові – не врятують ні валізи, ні ноутбуки, ні планшети, ні машина. 

Мене часто питають, як я пішла з однієї галузі в іншу так легко. А для мене це, насправді, ніколи не було проблемою чи викликом. Це цікавість. А якщо мені щось цікаве – я в ньому розберуся. 

— Ви бачите себе у якійсь іншій галузі в перспективі?

— Ну, є в мене одна цікава річ. Але я поки тільки готуюся. Роблю певні кроки для того, аби опанувати щось нове. 

— Чи думали ви колись про те, щоб почати власну справу?

— Не на цій посаді. Я хочу власний бізнес вже тоді, коли буду старенькою. Мрію про це, але не в цій галузі. 

— В чому ви сама собі вдячні за цей рік?

— Я вдячна собі за те, що не панікую у складних задачах. В мене вмикається щось на кшталт «тунельного зору», і я бачу тільки рішення. Знаю, як все зробити правильно. Сама потім дивуюся, мовляв, це ж треба так було здогадатися.

Крім того, цей рік навчив мене абсолютно не прив'язуватися до людей. Це дуже полегшує життя. Ми всі 24 лютого прокинулися з питанням, хто залишиться, а хто втече. Слава Богу, у мене ніхто не втік. Двоє хлопців пішли воювати – і все. 

Не треба боятися відпускати людей. Я маю на увазі спеціалістів, які іноді з тих чи інших причин ідуть з роботи, шукають кращої долі, не знаходять себе на тій посаді, яку займають. Я це розумію, я сама на певних етапах це проходила. Робота не зупиниться, світ не зупиниться від того, що одна людина піде. Завжди буде хтось розумніший, хтось цікавіший, когось Господь Бог сам забере. Так воно має бути. 

— Чого ви боїтеся?

— Я боюся допустити помилку. Певною мірою я перфекціоністка. Так, помилка – це шлях до розвитку. Але також це те мікрожиття, яке ти дуже болюче переживаєш. Для мене дуже важлива моя репутація. Репутація як людини. Я боюся втратити цю репутацію. Я не ходжу по головах, будуючи кар'єру, у мене нема впливових родичів, я не беру хабарів. Це мої життєві принципи. Якщо я зраджу ці принципи – не зможу собі цього пробачити. 

— Ви багато часу проводите в авто. Яким автомобілям надаєте перевагу?

— Я люблю позашляховики, але не можу знайти жодного авто, яке би цілком відповідало мені. Є авто з чудовими характеристиками, гарним виглядом зовні, але із жахливим інтер'єром. І навпаки. Тому якби я мала багато грошей - я би обрала "Ауді". В мене є любов до хайлюксів. Люблю високі автомобілі. Але це машини не для міста. Зараз у мене Фольксваген пассат. Він максимально лаконічний - нічого зайвого. Мені головне комфорт, практичність. Внутрішній дизайн я можу продумати сама, підібрати відповідні чохли...

— Ви би хотіли жити в селі, чи у місті?

— Я би хотіла жити у місті. Бо село – це місце, куди можна завжди приїхати відпочити. А зараз я хочу бути у центрі активностей, бути у вирі комунікацій.  Знайомитися з людьми, спілкуватися. У моїй роботі спілкування займає 90% часу. У мене 3 тисячі пайовиків, і все це різні люди, які по-різному ведуть розмову. Мені було важливо навчитися спілкуватися з ними. Раніше якщо я хотіла спілкування з людиною – ми розмовляли, а якщо людина була мені не цікава, вона би до мене ніколи не додзвонилася. А тут не так. Подобається тобі людина, чи ні, згідна ти з її точною зору, а чи не дуже – ти маєш брати телефон і розмовляти. 

Ловлю себе на тому, що мої працівники використовують мої фразочки і ведуть розмову у моєму стилі. Вони вчаться від мене, і я розумію, що треба вчитися ще більше. 

— Що ви найперше зробите, коли Україна переможе?

— Замовлю дууууже великий прапор України, вилізу на найбільшу нашу норію і дуже добре примотаю його скотчем. 

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: 

• «Ми тут залишилися для того, щоб працювати», – головний будівельник «Вілії» Вадим Мельничук (інтерв'ю)*
• Жінка у хустці: про волинянку Антоніну Ситник, яка керує фермою (фото)*
• «Війна може навчити»: як на Волині комбайнер з Одещини ремонтує техніку для військових (фото)*