Три історії про живих: (не)містична прогулянка луцьким цвинтарем (фото)

Пані Людмилі за 60. Її часто можна зустріти на цвинтарі, що на вулиці Рівненській. Невисока привітна жіночка тут доглядає багато могил. "Своїх" та "інших". Каже, якщо за могилою нікому дивитися, то її швидко "ліквідують", а зверху поховають когось ще. За багато доларів. Місце на кладовищі нині недешеве. 

Вона приходить раз на кілька днів. Вириває бур'яни, просить когось за гроші викорчувати дерева та пообрізати особливо буйні кущі у мертвих, до яких дуже давно ніхто не навідувався. Пані Людмила вірить: не можна забувати людей. 

"Хай лежать собі, – по-доброму каже вона. – Скоро прийде Ісус, і всіх їх підніме". 

Вона вільно ходить між рядами людей, які знайшли на цьому цвинтарі вічний спокій. Когось вона знала особисто. Ще про когось дізналася тут, під час безлічі скорботних розмов із невтішними родичами і друзями. Жінка каже, що як бачить, що хтось плаче над могилою, то вона підійде, заспіває про Ісуса і втішить: скоро ми всі побачимося у кращому світі. 

Пані Людмила провела нас вздовж надгробків цього кладовища. Ми вдивлялися у обличчя і дати, і слухали безліч історій про людей, які колись жили і кохали, підкорювали вершини і падали з висоти, хворіли і долали хвороби, боролися і помилялися. Вона їх пам'ятає, і на цьому цвинтарі вона береже історії про живих. І свою власну, найживішу з усіх, історію. 

Історія перша. Непідкорена гора

Про цього хлопця пані Людмила почала розказувати, ще як тільки ми познайомилися. Ми йшли центральною алеєю углиб кладовища до могили її батька. Тоді жінка згадала про зовсім молодого хлопця, який лежить у могилі, прикрашеній грубим каменем, ген з лівого краю цвинтаря. 

Підвечір, коли ми завершували прогулянку, ми прийшли і до нього. 

Йому ледь виповнилося 21. Спортивний хлопець посміхається до нас зі справді масивного надгробка. На ньому вільний одяг і похідні берці. А позаду нього – груба скеля. Скеля, яку він так і не підкорив. 

У мами він був один, розповідає наша співрозмовниця. І вона у нього одна. Хлопець пішов у гори, коли мала початися гроза. Люди зупиняли його, просили не йти. А він не послухав. Був рішучим і впевненим. 

Таким його пам'ятають на цьому цвинтарі. Так про нього говорять слова, навічно викарбувані на надгробку: 

"Стоїть гора... Тисячі людей бачать її, та з одним відбувається дещо особливе. Якийсь голос говорить йому: ця гора чекає, щоб на неї піднялися. З цієї хвилини він у полоні поклику душі". 

Історія друга. Її забив чоловік

На могилі красивої молодої жінки зів'яли троянди. Вона ніжно посміхається із чорного мармурового надгробка. А слова на могильній плиті просять вибачення. За все, що було не так. Вибачення за життя, яке вона прожила.

Пані Людмила розповідає: цю жінку вбив її чоловік. За зраду. 

Вона працювала у лікарні. Мала роман із одним лікарем. Коли чоловік про це дізнався, він прийшов на роботу до дружини, зачинився з нею у палаті, і вдарив її. Жінка, розповідає Людмила, помирала в агонії. І ніхто не прийшов їй на допомогу. 

Зараз чоловік приходить на могилу. Чоловік і син. Вони садять квіти. Тільки троянди чомусь в'януть. 

Історія третя. Історія пані Людмили

Її батько був добрим чоловіком, а мама – справжньою красунею: вдруге "вискочила" заміж у 75 років. У російському Ростові. Звідти пані Людмила привезла потім її фото, і помістила на могилі поруч із батьком. 

"Я казала їй: мамо, всі люди воскреснуть і дадуть відповідь перед Богом. А вона мені: "доченька, зачем Богу эти дураки?"

Жінка поправляє квіти на могилах. Вона обклала їх плитами, щоб менше заростали. Каже, збиратиме гроші, аби купити каміння – дороге і красиве, схоже на кристали. Щоб бур'яни не з'являлися, коли її не буде. 

Потім ми ідемо далі. Углиб цвинтаря, де лежить її чоловік Іван. Він помер майже 17 років тому. Їх найменшому синові тоді було всього чотири. 

Познайомилися вони далеко у 70-х на Стиру. 

"Був такий кораблик: даєш 5 копійок – і перепливаєш на берег у Рованці. Там на тому березі я і лягла засмагати і вчити уроки. А він з друзями на іншій стороні відпочивав. Та й чую, як каже хлопцям: "Дивіться, яка киця там у кущах сидить". 

Він у мене такий красивий був. Як шухнув у річку – одразу й переплив до мене. 

Мені було 18, а йому 32. Він мав голубі очі і кучеряве волосся. Мав нівєсту зустрічати з поїзда. Хлопці його гукають: "Іване, ти подивися, уже сім часов". Він нікуди не пішов. Покликав мене у свою компанію. Я не пила, і він зі мною не став. 

Так ми познайомилися. І ще рік дружили, а потім одружилися".  

Людмила ніжно гладить фото на надгробку, звідки на неї привітно дивиться її Іван. Під датами у нього написане просте і ствердне "До зустрічі". 

Поруч із Іваном похована його матір. Пані Людмила не знала своєї свекрухи, але добре знає її історію. Свою четверту дитину та народила у 43-му. У землянці посеред лісу, яку перед тим вирила за ніч.

Іванового батька убили того року. Хотіли убити і вагітну матір з трьома дітьми, але сільський староста попередив жінку, і порадив тікати у ліс. Там народився Іван. У лісі вони прожили чотири роки. 

"Іван був малий, але це запам'ятав. Мама пішла в ліс шукати їжу, а до них у землянку зайшов вовк. Всіх чотирьох дітей обнюхав, і пішов. Я потім, коли на нього сердилася десь, то казала: "чого тебе той вовк не забрав?". А він мені: "ходила би ти тоді вічною вдовою. Бо хто би тебе взяв?". І сміявся, і так сміявся!"

Сувора жінка лежала поруч зі своїм найменшим сином. Вона виховала чотирьох дітей, і так більше ніколи і не вийшла заміж. 

Біля неї барвінком заросло порожнє місце. Цей шматок землі, каже пані Людмила, вона доглядає для себе. Хоче бути поруч зі своїм Іваном. Поруч, коли прийде Ісус, і підніме мертвих із могил. 

У них із Іваном в любові народилося шестеро дітей. Тепер Людмила – бабуся двадцяти онуків. Вона любить життя, але смерті не боїться. Бо вірить у життя вічне. 

Каже, фото на могилі хоче звичайне, як у Івана. І на ньому дітям напише просто і оптимістично: до зустрічі.

Бо всі ми, каже, ще обов'язково зустрінемося. 

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

• Кіт і могили забутих дітей: (не) містична прогулянка липинським цвинтарем (фото)
• У Рівному чоловік вимагає ексгумації тіла батька, щоб забрати з труни речі
• Пальма, криниця і "могила хом'яка": (не)містична прогулянка луцьким цвинтарем (фото)