Мами плачуть. Невже татам не болить?
За останні кілька місяців моя стрічка у Фейсбуці перетворилася на плач мам. З іронією чи без, справжнім криком відчаю чи легким покрикуванням у найтяжчі хвилини одкровень.
Їх можна зрозуміти: діти бешкетують. Бо вони діти. Вигуляти їх не можна, а фантазії забавляти той згусток енергії в чотирьох стінах не вистачає навіть у найдосвідченіших педагогів. Меблі поламані, посуд побитий, взуття вже не налазить, купити ніде, а ота куртка, яка планувалася на весну — піде в оголошення на OLX, як жодного разу не одягнена. Мами зриваються.
До речі, кіт живе на шафі. Спускається лише вночі і тоді вже він влаштовує балаган. Бо коту теж треба простір! На бабусь з дідусями турботи не скинеш, бо ж зона ризику. Та й по правді, дідусі з бабусями щиро тішаться тими бешкетниками, коли вони приходять в гості. На кілька годин. Далі це перетворюється у важку неоплачувану роботу, яку вони вже робили свого часу, коли були молодшими. І відмовити незручно, і потіхи тої не так вже багато.
А ще та ненависна школа. Точніше, школу, як інституцію, якраз зараз мами оцінили, як ніколи досі. І вчителька вже не так дратує, аби лиш всі сіли за парти і це стало знову її роботою — пояснювати, тлумачити, вгамовувати ту дисципліну. Оті стіни школи, куди можна завести дітей і пів дня мати спокій, - як вас бракує! Як бракує часу, щоб спокійно попрацювати та зрештою привести до порядку те “звірятко”, в якого маму перетворив карантин.
Ненависним стало дистанційне навчання. Здавалося, яка прогресивна задумка! Але...
- Куди тут ставити коми?
- Який тут час вжити — do? Did? Had been?
- А є в когось знайомий хімік?
- А доставка вина?
Разом із курсом про дистанційне навчання держава би мала запустити загальнождержавний курс виживання для мам. Бо вони не звикли стільки часу проводити з дітьми. Як би дивно це не звучало.
І я задумалася: а чому не плачуть тати?
Одна з колег написала — вони вміють вчасно “збрити з хати” і тобі нічого іншого не залишається, як самотужки розбирати усі ці побутові проблеми.
Також тати менш схильні виплескувати свої емоції, тим паче на загал. Вони їх не позбавлені, а просто не так виплескують. Може, вони теж плачуться десь на дружньому плечі, що заробити зараз тяжче, а дома все ростуть апетити і оцей бардак, а зробиш зауваження, то “звірятко” знесе пів голови... І це нічого, що мені й так зносити іншу половину голови весь день на роботі? Але ж не у фейсбуці будуть про це писати, бо ж самі визнають, що з чимось важко впоратися.
Читала якось, що чоловіки більш однозадачні. Є задача вполювати мамонта — і от вони йдуть на того мамонта. Дощ, град, переламана нога — все пусте. Головне дійти до того мамонта. Вони концентруються на цій одній задачі.
Жінки ж мають пам’ятати про величезну купу речей: зараз буде мамонт, а отже треба буде його розфасувати на прийоми їжі. При цьому не забути принести паливо для вогню, якось загоювати ту поламану ногу. А ще ота сусідка може поцупити шматок мамонта: жінка пам’ятає, як три роки тому вона взяла ложку і не віддала, не тому що злопам’ятна, просто природа так її задумала, щоб вона пам’ятала всі небезпеки. Все сікла. Тому мами роблять кілька справ паралельно, при цьому безперервно тривожаться, чують кожен чих та шорох.
У червні 2018 року було опубліковане дослідження “Сучасне розуміння маскулінності: ставлення чоловіків до ґендерних стереотипів та насильства щодо жінок”. Воно є у вільному доступі. Запитували чоловіків про стосунки в сім’ях, розподіл обов’язків. І багато з них справді вважають і визнають, що саме дружини більше турбуються про хатні справи та доглядають за дітьми. Навіть, якщо вони теж працюють.
Чоловіки визнають, що не приділяють так багато часу дітям, як мали би. А один з них висловився так: в сучасному світі — або утримувати дитину, або бачити дитину.
І, схоже, цю модель вважають правильними — він і вона. Хоча...
А спитайте в неї.
Тільки відверто.
ЧИТАТИ ТАКОЖ: