Як Луцьк гуляв до ранку: діджей Сергій Ткачук розповів про «Трьошку», «Майдан» і старе радіо (відео)
Радіоефіри на касетах і бобінах, нічні дискотеки до світанку, виступи на сцені КВН, перші ефіри радіо «Луцьк» та музика, яка згодом стала саундтреком цілої епохи. Радіоведучий і меломан Сергій Ткачук у розмові з Віталієм Ткачуком у проєкті «Генерація успішних людей» пригадав, яким був Луцьк у 1990-х і на початку 2000-х.
Він розповів, як потрапив на радіо, чому його наставниця виправляла помилки після кожного ефіру, як грав у КВН, працював діджеєм у нічному клубі «Трьошка» та якою була музична тусовка міста. А ще – згадав історії, пов’язані з Кузьмою Скрябіним, Олександром Положинським і першими кроками луцьких музикантів до великої сцени.
Перший ефір «Радіо Луцьк»: 20 лютого 1995 року
Для багатьох лучан голос Сергія Ткачука – частина спогадів про молодість. А сам він почав цікавитися радіо задовго до того, як опинився перед мікрофоном.
«А радіо я, щоб ти зрозумів, почав слухати в 1984 році», – розповів він Віталію Ткачуку.
Тоді Сергій навчався у другому класі, а вдома слухав радіоприймач із кількома каналами. Його захоплювали передачі, вікторини та можливість відкривати для себе нову музику. Тож пропозиція спробувати себе на радіо стала здійсненням давнього інтересу.
До цього його підштовхнув Володимир Камінський – художник, знайомий зі старшим братом Сергія Андрієм. Він знав про музичне захоплення Ткачука та домашню фонотеку.
«І каже: «Серий, тут така тема, що в нас буде радіо», – пригадав Сергій.
У січні 1995 року відбувся тестовий ефір на частоті 107,3 FM, а 1 лютого станція офіційно розпочала мовлення. Перша передача самого Ткачука вийшла 20 лютого – у день народження його батька. Це був своєрідний подарунок.
Перший випуск він готував вручну: записував текст на папері, добирав пісні, а потім віддавав сценарій на перевірку редакторці.
Серед композицій, які обрав молодий ведучий, були пісні The Beatles і The Rolling Stones.
Тодішня робота на радіо суттєво відрізнялася від сучасної. Текст спочатку писали від руки, потім друкували, знову вичитували, а вже після цього записували передачу. Навіть зайти до студії без відповідного підпису на мікрофонній папці ведучий не міг.
«А приніс 20 касет такий: «А де вона? Бісь я його знає», — жартома описав Ткачук іншу проблему того часу: музичні записи потрібно було заздалегідь упорядковувати, щоб не витрачати дорогоцінний ефірний час на пошуки потрібної пісні.
Офіційно працювати на радіо він почав із 1 березня 1995 року – на пів ставки.
Як редакторка вчила Ткачука правильно говорити українською
Одним із найважливіших людей у професійному становленні ведучого стала Любов Іванівна Жаловага, яка на той час виконувала обов’язки головної редакторки.
У родині Сергія спілкувалися українською, його мама була вчителькою української мови та літератури. Проте в студентському середовищі й тодішньому КВНі звучало чимало російської мови та суржику. Робота на радіо вимагала іншого рівня мовної дисципліни.
Після кожного ефіру вона занотовувала мовні огріхи, а потім розбирала їх із молодим ведучим. Іноді критика була суворою, однак із роками Ткачук зрозумів її цінність.
«Я безмежно їй вдячний», – сказав він про свою наставницю.
Редакторка пояснювала вимоги до роботи просто: ведучий має пам’ятати, що його слухають люди з вищою освітою, а отже, відповідальність за кожне слово – невіддільна частина професії.
Радіо також привчило Сергія до пунктуальності. Коли в тебе ефір о сьомій ранку, нічні пригоди доводиться планувати з огляду на ранкову роботу.
Бобіни, касети та музика, яку першими чули на луцькому радіо
Сьогодні достатньо кількох натискань, щоб знайти практично будь-яку композицію. У 1990-х музичний контент доводилося збирати, записувати й передавати буквально з рук у руки.
Ткачук пригадує, як самостійно готував музичні добірки для ефірів. Напередодні ранкової програми він прослуховував записи, вибирав бадьорі пісні та від руки складав трек-лист.
У студії працювали з бобінами й касетами. Щоб вчасно поставити потрібну композицію, треба було знайти її на записі, перемотати плівку та розрахувати час.
Водночас радіо стало майданчиком для нової української музики. Сергій пригадує, що одним із перших ставив в ефір композиції гуртів, які згодом стали відомими далеко за межами Волині.
«Можу сказати, що я перший, швидше за все, що я перший, хто поставив Бумбокс в ефірі. Я перший, хто поставив Тартак в ефірі. Я перший, хто поставив Лайзу в ефірі», — розповів він.
Ткачук також підтримував музикантів, яких знав особисто. Зокрема, на зауваження колеги, що він часто ставить композиції Положинського, відповідав: «Да, а кого мені ще пропихати?».
Йдеться про час, коли місцеві музиканти ще тільки формували власну аудиторію, а радіоефір міг стати для них важливим стартом.
Серед колег Сергій згадав і Олександра Положинського, який паралельно працював на радіо та грав у КВН. Згодом з’явилися «Тартак» і «ФлайzZа», а Ткачук, за його словами, одним із перших отримував нову музику.
КВН, який починався з поразок, а закінчився фіналами
До радіо Сергій Ткачук устиг спробувати себе на сцені студентського КВН. Щоправда, першими успіхами його команда похвалитися не могла.
На той час старший брат Сергія Андрій грав за збірну фізико-математичного факультету й був її капітаном. Молодшого Ткачука запросили до студентської команди соцфаку, частково через його брата.
Після чергової невдачі йому запропонували зібрати власну команду. Так з’явилися «Роги і копита». До неї долучилися друзі з різних факультетів.
Першу перемогу команда відсвяткувала майже як тріумф. За словами Ткачука, після гри викладачі вітали учасників, тиснули їм руки, обіймали, а декан Микола Півницький навіть дав ключі від свого кабінету, щоб студенти могли відсвяткувати.
«Це був фурор. Все нас там носили на руках. Ми були там, ну, зірки факультета», – пригадав він.
Згодом команда тричі виходила у фінал. Її суперником був, зокрема, Олександр Положинський. За словами Ткачука, у фіналах двічі вони виступали як «Роги і копита», а одного разу — у складі збірної команди.
«Тричі ми грали в фіналі. І тричі ми грали… проти Олександра Євгеновича Положинського і тричі Положинський вигравав», – розповів Сергій.
Водночас він не береться стверджувати, що саме сталося в одному з капітанських конкурсів: зізнався, що вже не пам’ятає подробиць і не виключає, що міг помилитися у власних спогадах.
Цікавим був і мовний бік тодішнього КВН. Попри те, що Луцьк – україномовне місто, зі сцени нерідко звучали російськомовні жарти.
«Лупили суржом. Багато було російськомови було», – визнав Ткачук.
Він пояснив, що сам почувався комфортніше завдяки українськомовному середовищу в родині, однак команди виступали по-різному: використовували й російську, й українську, зокрема українські пісні.
КВН для Сергія був не лише гумором. Там він знайшов друзів, із якими підтримував зв’язок десятиліттями, обмінювався книжками, музикою та ідеями. А ще навчився працювати з музичними фрагментами, які згодом використовував у виступах.
«Трьошка», «Майдан» і «Кораблик»: як гуляв Луцьк у 90-х
Окрема частина розмови – вечірній Луцьк кінця 1990-х і початку 2000-х. Для тих, хто пам’ятає той період, назви «Кораблик», паб «Майдан», «Версаль» і нічний клуб «Трьошка» – не просто заклади, а частина міської історії.
Ткачук описав тодішні розваги як своєрідний маршрут, яким компанії переходили з одного місця до іншого.
«Концерт в «Кораблику», потім ще може встигнемо на концерт в «Майдан», потім там «Версаль», потім там «Трьошка», ХХ століття – і все отак от по колу це все крутилося», – пригадав він.
Музиканти після репетицій ішли на концерти, зустрічали знайомих, слухали живу музику, а потім могли продовжити ніч у клубі. Місцева сцена була тісно пов’язана з радіо, КВНом і молодіжними компаніями: ті самі люди могли вдень працювати в ефірі, ввечері виступати на сцені, а вночі ставити музику на танцмайданчику.
«Весело було, весело, бідно, але була своя така атмосфера, тобто жили сьогоднішнім днем», – так Сергій підсумував той період.
Він не романтизує матеріальні умови 1990-х, але наголошує на особливому відчутті свободи, спільноти та насиченого життя.
Як радіоведучий став діджеєм «Трьошки»
Ткачук розповів, що був першим діджеєм, а Олександр Положинський — другим.
«Ми перші відпрацювали там після відкриття», – згадав він.
Проте нічна робота виявилася виснажливою. Діджей мав приїжджати до клубу приблизно о дев’ятій вечора, працювати до п’ятої, шостої, а іноді й сьомої ранку. І після цього Сергієві треба було їхати на радіо.
«І ти щоб о сьомій уже на радіо був, чоловіче», — іронічно описав він цей графік.
У клубі діджейська будка розташовувалася над барною стійкою. Щоб відвідувачі не лізли до ведучого із замовленнями, доводилося навіть прибирати драбину. Охочих почути конкретну композицію, звісно, вистачало.
Ткачук зізнався, що витримав такий режим лише близько двох тижнів. Положинський протримався довше – до Нового року, після чого естафету перебрали інші діджеї.
Цей епізод добре показує, наскільки тісно перепліталися різні складові луцького музичного життя. Радіоведучі не лише оголошували пісні в ефірі, а й формували атмосферу клубів, знайомили публіку з новими композиціями та підтримували місцевих виконавців.
Кузьма Скрябін, який жартував навіть поза сценою
Серед найцікавіших спогадів Ткачука – історія одного з його ранніх інтерв’ю зі «Скрябінами».
Тоді Сергій співпрацював із музичним виданням «Аудіотолока» та готував матеріали про українських виконавців. Розмова зі «Скрябінами» стала для нього одним із перших особливо пам’ятних інтерв’ю.
Зустріч запам’яталася не лише музикою чи роботою перед мікрофоном. Ткачук пригадав невимушені моменти спілкування, коли музиканти жартували, влаштовували імпровізовані сценки та поводилися зовсім не так, як люди, які звикли до публічної уваги.
Пізніше вони знову перетиналися на фестивалях у Володимирі. Сергій наголосив, що не хоче перебільшувати близькість їхнього знайомства: це були зустрічі в студії та на музичних подіях, де випадала нагода поспілкуватися.
Саме такі історії цікаві тим, що показують відомих музикантів поза концертними сценами – у звичайних, часом абсурдних і дуже людяних ситуаціях.
Музичний пірат із магазину «Екран»
Ще одна маловідома сторінка біографії Ткачука – робота у студії звукозапису «Мікос», що діяла в магазині «Екран» у центрі Луцька.
Там переписували музику на касети: клієнти приходили й замовляли альбоми конкретних виконавців, а працівники знаходили потрібні записи у великій фонотеці та копіювали їх.
Каталоги були майже енциклопедіями: містили назви альбомів, трек-листи, дані про видання й навіть чорно-білі фотографії обкладинок. Окремо зберігали майстер-копії, записані з бобін, платівок та інших носіїв.
Сергій починав із того, що сам приходив замовляти музику. Згодом йому почали довіряти роботу з клієнтами.
«Зарплата в мене на той момент була долар. Я долар отримував за роботу протягом дня», – розповів він.
Працював Ткачук у суботу, приблизно з десятої ранку до другої дня. Проте головною винагородою для нього була можливість безкоштовно записувати музику для власної колекції.
Саме там він, за його словами, багато чого дізнався про якісний звук, обладнання та різницю між записами на різних носіях. Цей досвід доповнив його музичні знання й допоміг розширити власну фонотеку.
Чому популярність не завжди була перевагою
У 1990-х радіоведучих могли впізнавати просто за голосом. Сергій пригадує, як слухачі впізнавали його в повсякденних ситуаціях – навіть під час звичайних покупок у магазині.
«От десь я вас чула там, звідкись я вас знаю», – так він передав типову реакцію людей, які впізнавали його голос.
Водночас популярність приносила не лише приємні моменти. Траплялися нав’язливі знайомства, дзвінки й навіть ситуації, коли ведучим доводилося виходити з радіостанції в супроводі колег.
Ткачук зізнався, що не сприймає втрату колишньої впізнаваності як проблему.
«Та це класно. Ну, якби не знають, та й не знають. Бог з ним», – сказав він.
Для нього важливішими залишаються музика, професія та люди, з якими він пройшов цей шлях.
«Щось я змінив у людях, щось люди змінили у мені»
Під час розмови Сергій неодноразово повертався до думки, що радіо було не просто роботою. Воно формувало дисципліну, давало змогу знайомитися з людьми, відкривати нову музику та впливати на слухачів.
«Щось я змінив у людях, щось люди змінили у мені. Тобто це такий був взаємний вплив», – сказав він на початку інтерв’ю.
Історія Ткачука – це також історія міста, в якому музичні клуби, студентський гумор, радіостанція й молоді гурти існували в одному середовищі. Люди переходили з КВНівської сцени до радіоефіру, з ефіру – за діджейський пульт, а з репетиційних баз – на концерти.
Саме тому спогади про «Майдан», «Кораблик» і «Трьошку» – не лише ностальгія за нічним життям. Це частина історії луцької молодіжної культури, яка формувалася завдяки ентузіазму, дружбі та любові до музики. А ще – нагадування про часи, коли нову пісню можна було почути не в стримінговому сервісі, а завдяки радіоведучому, який власноруч знайшов її на касеті, поставив у трек-лист і приніс у прямий ефір.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
На сайті використовуються файли cookie. Для згоди, будь ласка, натисніть «Прийняти». Докладну інформацію можна знайти на сторінці Політика конфіденційності.