Втратив 300 гектарів в окупації та вирощує ягоди на Волині: історія агронома з Харківщини (фото)
Ще кілька років тому Сергій Ковшарь мав власне фермерське господарство на Харківщині. Обробляв близько 300 гектарів землі, вирощував пшеницю, соняшник, кукурудзу та ячмінь, мав техніку і постійних працівників. Після початку повномасштабної війни все це залишилося на окупованій території.
Сьогодні Сергій разом із дружиною Ольгою розвиває нову сімейну справу у селі Городок Прилісненської громади, пише Сергій Гусенко для видання «Нова доба».
Сергій Ковшарь народився у 1977 році в селі Тавільжанка Куп’янського району Харківської області. Нині село перебуває в окупації. До землі його привчила родина – батьки працювали у сільському господарстві, а він ще підлітком допомагав у полі.
– Тоді мобільних телефонів ще не було, тож підліткам потрібно було чимось себе забавляти. У 14 років працював помічником комбайнера. Пам’ятаю радянський комбайн «Нива», – згадує Сергій.
Після школи він вступив до Харківського державного аграрного університету, де здобув спеціальність агронома. Повернувшись на малу батьківщину, працював за спеціальністю в місцевому колгоспі, займався насінництвом і захистом рослин. На той час господарство мало близько три тисячі гектарів землі та понад тисячу голів худоби. Це був великий колгоспний комплекс, у якому рослинництво поєднувалося з тваринництвом.
Згодом господарство почало занепадати. Керівники змінювали один одного, але відновити його не вдалося. Після розпаювання Сергій разом із батьками отримав землю і вирішив спробувати працювати самостійно.
Починав приблизно з 20 гектарів. Поступово до нього почали звертатися знайомі та односельці, пропонуючи взяти в оренду їхні паї.
– Люди говорили мені: «Бери землю, бо ти нормально розраховуєшся і завжди ведеш діалог». Так потихеньку земельний банк зріс приблизно до 300 гектарів, – розповідає фермер.
Невелике господарство, яке дозволяло безбідно жити
Так з’явилося фермерське господарство «АСК Агро». Сергій вважав себе малим фермером. За його словами, господарства до 500 гектарів на Харківщині належать саме до цієї категорії.
Вирощував чотири основні культури – пшеницю, соняшник, кукурудзу та ячмінь. Тваринництвом уже не займався, оскільки воно потребувало значно більших витрат.
Техніку спочатку доводилося орендувати. Першим власним трактором став МТЗ-80. Потім господарство поступово поповнювалося новішою технікою.
– Я старався брати українську техніку, оскільки держава почала компенсувати 25 відсотків її вартості. Купував трактори, сівалки, культиватори, – каже Сергій.
У господарстві Сергія Ковшаря працювали п’ятеро постійних працівників, а в сезон кількість людей збільшувалася до десяти. Комбайна власного не купували. Для такої площі це було нерентабельно, тому на жнива укладали договори з іншими підприємствами.
Здавалося, що фермерське господарство має майбутнє. Але все змінила війна…
Родина залишилася по різні боки війни
Особисте життя Сергія Анатолійовича також було непростим. У 1998 році він одружився. У подружжя народилися дві доньки – Анна та Катерина. У 2020 році Сергій втратив дружину через хворобу. Після її смерті він сам виховував молодшу доньку, якій на той час було десять років. Старша Анна навчалася і працювала у Харкові.
Коли у лютому 2022 року росія розпочала повномасштабне вторгнення, доньки опинилися в різних місцях. Анна була у Харкові. Вона змогла виїхати з міста і в окупацію не потрапила. Молодша Катерина залишалася разом із батьком у Тавільжанці.
Сергій бачив, як окупанти почали перевіряти місцевих жителів, шукати людей із проукраїнською позицією, а знайомих та однокласників забирали й утримували у підвалах.
– Я розумів, що якщо потраплю туди, шансів вийти буде небагато, – говорить він.
Тавільжанка розташована приблизно за 20 кілометрів від російського кордону. Після початку повномасштабного вторгнення російські військові швидко зайшли на цю територію.
– Вже на другий день зрозуміли, що ми в повній окупації. Спочатку ще була надія, що це ненадовго, – пригадує Сергій.
Попри небезпеку, він вирішив продовжувати працювати. Весняні роботи ніхто не скасовував – потрібно було підживлювати озиму пшеницю, готуватися до посівної, мати паливо та добрива. Певний час господарство працювало. Однак поступово ситуація ставала дедалі небезпечнішою.
Наприкінці травня 2022 року Сергій все ж вирішив виїжджати разом із молодшою донькою. Безпечного коридору на підконтрольну Україні територію тоді не було. Тому маршрут пролягав через росію, країни Балтії та Польщу.
Дорога була складною. На російській території проходили фільтрацію. Сергія допитували близько десяти годин, перевіряли телефон. На пунктах виїзду він бачив людей із Луганщини та Маріуполя, які чекали по кілька діб.
– Я думав, що мені важко виїжджати. А коли поспілкувався з людьми з Луганщини та Маріуполя, зрозумів, що вони пережили набагато більше. Людей могли тримати по кілька діб без води, забирали гроші, рвали паспорти, били, – згадує чоловік.
Через п’ять днів Сергій із донькою дістався Польщі, а звідти – на Волинь у Городок, звідки родом була його покійна дружина.
Техніку, землю та все своє господарство він залишив.
– Я виїхав фактично з мінімумом речей. На той момент більше думав за дитину, – каже він.
Згодом Сергій повернувся до Харкова, побачив майже порожнє місто і зрозумів, що повернутися до колишнього життя найближчим часом не вдасться.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: «Королева томатів»: волинянка вирощує понад 400 сортів рідкісних помідорів (фото)
Нове життя на Волині
Сергій оселився у Городку. Через деякий час познайомився з Ольгою, яка також сама виховувала двох дітей після трагічної загибелі чоловіка в автопригоді.
Так у Сергія почалося нове життя. Згодом він отримав можливість трудитися агрономом у місцевому ягідному господарстві «Біо Беррі», де пропрацював майже чотири роки.
Це був новий досвід. Раніше Сергій працював переважно із зерновими культурами та засобами захисту рослин. Тут довелося зануритися в органічне ягідництво.
– Це як ремонтувати машину однієї марки, а потім тобі приганяють іншу. В принципі, все те саме, але нюанси зовсім інші, – порівнює він. – Поступово з’явилася ідея створити власне господарство.
Почали з двох гектарів
Наприкінці 2023 року Сергій та Ольга вирішили спробувати працювати на себе.
У Прилісненській громаді отримали в оренду землю для городництва. Ділянка тривалий час не використовувалася, була заросла чагарниками. Вибір зупинили на ягідництві. Спочатку взяли майже два гектари, згодом площу збільшили до дев’яти.
– Місцеві ґрунти добре підходять для ягідних культур. До того ж для такого господарства не потрібен великий парк техніки, а от ручної роботи дуже багато, – каже мій співрозмовник.
У 2024 році подружжя посадило перші площі полуниці та малини. Частину саджанців придбали у господарстві, де Сергій працював раніше.
Органічне – не просто напис на упаковці
Від самого початку сім’я вирішила працювати за органічними стандартами. Землю почали сертифікувати. Для цього потрібно було пройти перехідний період, перевірки та підтвердити дотримання відповідних вимог.
– Органічне землеробство – це не тільки відмова від хімії. Це багато документації, перевірок і вимог. Інспектор приїжджає, усе перевіряє, – пояснює Сергій. За його словами, органічне ягідництво має перспективу, особливо з огляду на майбутню інтеграцію України до європейського ринку. У господарстві не використовують гербіциди, пестициди та інші заборонені засоби захисту рослин.
Перші вирощені ягоди продавали на місцевому ринку в Маневичах. Поступово сформувалося коло постійних покупців.
– Тепер люди вже самі телефонують, приїжджають, знають нашу продукцію і можуть брати її без побоювань, – говорить фермер.
Основну ставку сім’я робить на заморожування ягід. Частину продукції продають свіжою, решту передають на заморожування, а надалі ягода може прямувати на європейський ринок.
«Яра Беррі» – сімейна справа
У 2025 році площі під ягодами збільшили. Малина зайняла майже гектар, полуниця – близько 80 сотих. Ще сім гектарів землі підготували та сертифікували.
Нині господарство працює як сімейне. Сергій та Ольга залучають до роботи дітей. Допомагають і друзі. У родині четверо доньок – Анна, Катерина, доньки Ольги Маргарита і Тамара та їхня спільна з Сергієм Ярина.
Саме на честь наймолодшої доньки назвали нове господарство – «Яра Беррі».
– Питаю Олі: «Як назвемо?». А що тут думати? Яринка – наш спільний проєкт. Так і народилася назва «Яра Беррі», – розповідає Сергій.
Фермерське господарство офіційно зареєстрували 18 лютого 2026 року. Тепер сім’я сплачує податки, орендує землю і поступово розширює виробництво. У планах – збільшення площ під ягідними культурами.
«На найближчі десять років точно Волинь»
Про колишнє господарство Сергій говорить без зайвих ілюзій. Майно залишилося на окупованій території. За його словами, техніку розікрали, село значною мірою зруйноване, поля заміновані. Тому повертатися туди найближчим часом він не планує.
– На коротку і середню перспективу там майбутнього я не бачу. Куп’янська практично немає, села зруйновані, багато територій заміновано. Я навіть не уявляю, що там треба буде робити, – говорить чоловік.
Та повністю від колишнього життя він не відмовляється. За можливістю стежить за ситуацією на Харківщині, спілкується із земляками, знає, що відбувається з його колишнім господарством. Але сьогодні його життя – у Городку.
– На найближчі десять років точно Волинь, точно Городок. А там буде видно, – каже він.
Сергій не приховує, що втрата господарства була важким ударом. Разом із технікою та землею залишилися роки праці. Проте він знову почав з нуля. Тепер уже не із 300 гектарів зернових полів, а з ягідних плантацій, родини та землі, яку довелося фактично повернути до життя.
– Не треба опускати руки, треба працювати. Я вдячний нашим захисникам за те, що сьогодні ми можемо спокійно працювати та розвивати свою справу, – підсумовує Сергій.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
На сайті використовуються файли cookie. Для згоди, будь ласка, натисніть «Прийняти». Докладну інформацію можна знайти на сторінці Політика конфіденційності.