«Вони називали Торецьк Дрезденом»: полковник Руслан Ткачук розповів про роки командування 100-ю бригадою (фото)
Він прийняв бригаду у березні 2022 року, коли не було майже нічого – лише велике бажання захистити країну в критичний момент її історії. Добровольці, стрілецька зброя і жодного бойового досвіду. Та за чотири з половиною роки «Сталева Сотка» пройшла бої на Київщині, надійно облаштувала кордон із Білоруссю, воювала в Серебрянському лісі, зупиняла прорив ворога біля Очеретиного, пройшла найтривалішу битву цієї війни – за Торецьк, а зараз стримує противника в районі Костянтинівки. Стала механізованою бригадою Сухопутних військ, однією з найтехнологічніших у Силах оборони.
Про це пише АрміяІнформ.
Кілька днів тому полковник Руслан Ткачук здав посаду комбрига і призначений заступником командира 19-го армійського корпусу, до складу якого входить і 100-та бригада. Це його перше велике інтерв’ю після переходу на нову посаду – і, по суті, перша спроба проговорити всю історію «Сталевої Сотки» від першого дня і до сьогодні.
«Це ціла вічність»
– Чотири з половиною роки на чолі бригади. Що для вас означає цей час?
Це ціла вічність, насправді. Я вже й не пам’ятаю, як було до війни – настільки занурюєшся в ці процеси. Наш бойовий шлях був різнобарвним і тернистим водночас: різні напрямки, різні виклики. Весь час бригада була на дуже гарячих ділянках, на головних напрямках просування противника. Заходили ми туди, де щось прорвали, де ворог просувався. Постійно важкі бої.
У таких умовах час летить неймовірно швидко. Кожен офіцер спить не більше ніж чотири години, солдати виконують завдання в дуже тяжких умовах. На головному напрямку просування противника по-іншому просто не може бути.
А як довго тягнувся цей час – можу сказати по своїй донечці. Коли починалася війна, я тримав її ще на руках, вона була зовсім маленька. Тепер пішла у другий клас. Виросла вже дівчинка. Я пропустив усе – перші дзвоники, дитячі свята. За весь час на чолі бригади можливість піти у відпустку в мене була лише одного разу – на 15 днів. Це було в Серебрянському лісі, коли ми стабілізували обстановку, зупинили противника і навіть просувалися вперед. Тоді я міг собі це дозволити. В інші періоди бригада виконувала завдання в найважчих умовах і потрібно було постійно стежити за зміною обстановки та керувати боєм.
Березень 2022-го: «Крім бажання, не було майже нічого»
– 30 березня 2022 року ви приймаєте бригаду. Що ви побачили того дня?
Добре пам’ятаю цей день. Було дуже багато людей, патріотів, добровольців, які прийшли самі. Дехто з них навіть приховував медичні показники, які не дозволяли служити. Бажання було неймовірне.
Це надихало. Ти розумів: нічого собі, стільки мотивованих і патріотичних людей. Мені як командиру це було приємно бачити. Та поряд із тим, крім бажання, нічого особливо й не було.
Ми формувалися як бригада територіальної оборони. Це не бригада, якій уже багато років, де все є – і техніка, і сформований кістяк, ядро, яке може нарощуватися й керувати. У нас же ядро переважно було із хлопців і дівчат, які не мали достатнього досвіду й не так довго були у Збройних силах.
Пам’ятаю, як знайомився з управлінням бригади, з командирами батальйонів. Багато хто з них ще вчора був цивільним, а сьогодні – став командиром. Я розумів, що роботи буде багато: хтось не знав, хтось не вмів, комусь треба було нагадати. І не тому, що люди недостатньо освічені – просто вони ніколи такої роботи не робили. Я боявся інколи документи підписувати, все перечитував сам: хлопці, так не робиться, є ось такий наказ, давайте так.
Але в якомусь сенсі було легко. Люди всі мали велике бажання, всі вчилися, всі вбирали інформацію, як губка. Досвіду в мене на той час вистачало – я з 2014 року брав участь у бойових діях, кадровий військовий, понад 23 роки в армії. Головне, що було кому передавати цей досвід, а в людей – було бажання його приймати.
– Якось ви казали, що спочатку у вас мало хто вірив. У чому це проявлялося?
Дехто підсміювався: о, Ткачук уявив себе полководцем, командиром великим. Нас не сприймали серйозно. Казали: якби це була 14-та бригада чи 10-та – то все гаразд, а це так, щось роблять, але як бойову одиницю нас іще не рахували.
Але це ще більше мотивувало показати, що ми точно зможемо. Ці люди не вибачалися за оті свої жарти, але сьогодні нас цінують, поважають і кажуть нам гарні слова. Бригада зробила свою історію сама.
І цю оцінку даю не я як командир. Її дають вищі керівники. Бригада сьогодні в топі рейтингу зі знищення ворога і в топі за інноваціями. Ми одні з перших почали застосовувати безпілотні системи, самі робимо наземні роботизовані комплекси, самі розробляємо міни. Ми ділимося цим досвідом з іншими бригадами, і нас за це поважають.
Київщина: шкільні автобуси під авіабомбами
– Перше бойове хрещення бригада отримала на Київщині в березні 2022-го. Як це було?
Тоді ворог стрімко просувався в напрямку столиці, підійшов упритул. Було прийнято рішення посилити цей напрямок і відправити один із батальйонів на захист Києва – в оперативне підпорядкування 10-ї гірсько-штурмової бригади.
Пам’ятаю, як я формував батальйон, готував, віддавав бойові накази. До кожного військовослужбовця підійшов, подивився в очі, потиснув руку. Бажання було шалене, але я розумів, що підготовки на той час не вистачало. Це був вимушений крок вищого керівництва – часу майже не було, але ми підготували все, що тоді було можливо.
Звісно, була тривога, як усе складеться. Я бачив в очах і бажання, і страх. Батальйон поїхав. Не скажу, що все було гладко: були проблеми із заходом на позиції, ситуаційна обізнаність була недостатня – де противник, де наші суміжні підрозділи. Такий собі легкий хаос, пов’язаний зі стрімким просуванням ворога.
Я сам попросився поїхати: дозвольте, я розберуся, допоможу. Поїхав на Київщину, зустрівся з командиром бригади, в підпорядкуванні якої батальйон виконував задачі. Ми визначилися по цілях і я особисто поїхав заводити одну з рот. Це була Варшавська траса.
Ми тоді їхали на автобусах – жодної броні, легка піхота, шкільні автобуси. Я їду першою машиною, позаду – три автобуси, веземо роту. Нам дали провідника, він довів до точки: далі ви самі, отам вам займати рубіж. І в цей момент вилітає ворожий літак і скидає авіабомби якраз у район нашого блокпоста. Ми щойно проїхали, може, метрів двісті – і позаду колони падають авіабомби.
Я побачив, як автобуси переганяють мою машину. Дуже сильно ми тоді прискорилися – дали нам мотивацію ці авіабомби.
Але ми нормально спішилися, зайшли на рубежі, почали облаштовувати позиції. Була зброя, були гранатомети. Я почав питати, хто вміє користуватися – виявилося, два чи три чоловіки. Провів невеличкі заняття прямо там, на місці, призначив старших: давайте так, учіть інших. І почали виконувати завдання.
Там сталися наші перші втрати. Але завдання ми виконали. Наступ на Київ був зупинений, ворог тікав. Для держави ця історія закінчилася позитивно. Але ми, на жаль, зазнали втрат.
– Проти вас тоді воювали кадрові російські частини – мобілізації в них ще не було.
Абсолютно. Це були кадрові військові, які діяли досить грамотно, хоч і робили помилки – далеко не все в них вийшло гладко, як вони собі уявляли. Але, знаєте, мені здається, що тоді за нас навіть природа, дерева воювали. Пам’ятаєте тих бабусь і дідусів, які палили російську техніку коктейлями Молотова, і аграріїв, які тягнули її тракторами?
Це була наша територія, наші люди, які всі як один не сприймали «русского міра». Куди б ми не пішли – була підтримка. Це наш дім, наша столиця, це мотивувало ще більше. І, попри весь їхній кадровий потенціал, вони гинули – так само, як гинуть зараз. Не має значення, спецназ це чи десантники.
Волинь: 215 кілометрів кордону і командний пункт під землею
– Після Київщини ви повернулися на Волинь, і ключовим завданням стало облаштування кордону.
Це період колосальної роботи. Ми вже мали перший бойовий досвід одного з батальйонів і розуміли: якщо почнеться вторгнення з цього напрямку, легко не буде. Ми були заряджені на роботу.
Волинь – узагалі унікальна область унікальних людей, однодумців. Ми збирали голів громад, голів районних адміністрацій, обласну військову адміністрацію, мерів – і все швидко знаходилося: будівельна техніка, матеріали. Ми облаштовували опорні пункти, рили протитанкові рови, взаємодіяли з прикордонниками. Волинська місцевість трохи заболочена, там є бар’єрні ділянки, які противнику було б важко пройти – ми це все використовували.
Наша смуга відповідальності тоді – 215 кілометрів державного кордону. Я народився в Рівненській області, на Волині раніше бував хіба на Світязі чи в Луцьку. А за той час я пройшов той кордон пішки – весь, і по кілька разів. Ставив завдання: тут обладнати, тут затягнути малопомітними перешкодами, сітками, побудувати траншейну лінію, вибудувати систему спостереження. Приїжджали командувачі, ми показували, як готуємося. Просто колосальну роботу зробили.
З мінування те саме: всі проїзні, прохідні ділянки – тотальне мінування, залишення проходів, розробка паспортів об’єктів, формуляри. Працювали всі: органи влади, місцеве самоврядування, трактори копали, солдати постійно будували укриття, взводні й ротні опорні пункти.
Я тоді зробив основний командний пункт бригади в лісі. Приїхала Головна інспекція Міноборони подивитися. Це повністю ліс – ми не зрізали жодного дерева. Побудували командний пункт, де самих тільки ходів сполучення між секціями було понад кілометр, а зали – під землею, з вентиляцією. Ми могли повністю управляти, не виходячи нагору: там і їдальня була під землею.
І головний інспектор мені каже: 36 років в армії – а мені на той час було всього 36 років – і я ще такого не бачив. А це тільки війна починалася. Тепер усі зариваються під землю, всі розуміють, що так можна замаскувати командний пункт і бути надійніше захищеним. А ми це вже тоді зробили.
– Люди прийшли воювати, а їм довелося копати. Як ви це пояснювали?
Насправді не тільки копати. Ми проводили навчання, тренування. І провокації також були – неодноразово з того боку колони техніки підходили до кордону, ніби перетинаючи його. Або вони щось планували, або готувалися, або це була провокація, щоб відтягнути наші сили.
І я в цей час планував навчання. Виставляли протитанкові гармати на пряму наводку, протитанкісти стріляли з РПГ. Ми підривали дороги – усе було вже заміноване. Підриви були такої сили, що на територію Білорусі осколки летіли за кілька кілометрів. Вони це все бачили і розуміли, що легкої прогулянки не вийде.
Ми відпрацьовували штурми, відбиття пунктів пропуску. Кілька разів, коли вони виїжджали, ми вже були готові – починали задимлювати територію. Вони бачили це й розверталися назад. Вони теж усе розуміють: у них там і камери, і постійне спостереження. Бачили ті протитанкові рови, ті інженерні загородження. Розуміли, що буде дуже тяжко, і тими силами, що в них тоді були, вони, напевно, не змогли б.
Серебрянський ліс: «Копайте день і ніч»
– 2023 рік. Один батальйон іде на Бахмут, а основні сили бригади – у Серебрянський ліс.
Скажу відверто. Спочатку була команда відправити один батальйон на Бахмут – тоді ще тривала битва за місто. Це був луцький батальйон, він поїхав на Схід першим. Ми передали його в оперативне підпорядкування іншої бригади, і мене трохи хвилювало це питання: коли ти передаєш батальйон у чуже підпорядкування, важливо, яким буде ставлення.
Серебрянський ліс, грудень 2023-гоБлаго, до нашого батальйону ставилися нормально, ми з командиром познайомилися і все проговорили. Але так було не завжди й не в усіх. Придані батальйони – вони ж не свої, не рідні: давайте ми спочатку застосуємо їх, а потім – своїх. Кожен командир за своє переживає. Я розумів, що це неправильно і що я цього не хочу.
Я був тоді на напрямку, ходив в окопи до солдатів, дивився, в яких вони там умовах. Насправді, було дуже тяжко: грязюка, я так і йшов по цьому болоту, противник обстрілює з мінометів. Хлопці тримаються, молодці, ніхто не розбігається. Трохи підбадьорив, підтримав їх. Для них це також підняття бойового духу – що в окопи прийшов командир бригади. Ми стояли тоді біля Хромового.
І я розумів: якщо роздати всі батальйони – а така практика тоді була, підрозділи ТрО роздавали по бригадах, бо боялися, що досвіду й укомплектованості недостатньо – то бригади не буде. Я цього дуже не хотів. Я розумів, що ми зможемо і що краще мені керувати ними самому. Тому й попросився: виведіть усю бригаду, дайте нам смугу. Ми зможемо.
Вагалися, думали. Але склалася ситуація: на Лиманському напрямку, у Серебрянському лісі, ворог досить стрімко просувався і вже утворив виступ у бік Лимана. І ми зайшли – бригадою, разом. Батальйон закінчив виконання завдань на Бахмуті, його повернули нам.
– Що ви побачили, коли зайшли в ліс?
Ліс для нас – звичне середовище, на Волині багато лісів, ми до цього готувалися. Але не скажу, що не було проблем. Був страх, були перші втрати. Деякі підрозділи відмовлялися виконувати завдання. Це нормальний процес – усі бояться, всі люди, всі хочуть жити.
Я зустрівся з ротою, ми переговорили. Кажу: хлопці, треба заходити, завтра я прийду до вас. Так і сталося: я прийшов на позиції, ми визначилися – тут копати, тут не копати. Стабілізувалися, закріпилися. З того часу ми почали воювати.
Кожного дня я йшов у якийсь із батальйонів – їх у мене тоді було чотири. Приходив і казав: тут копаємо, тут сектори стрільби визначаємо. Противник був у лісі зовсім поруч – метрів 150, інколи – 80. Ми перестрілювалися. Страх у хлопців був великий, а я їм кажу: ми ж тренувалися, готувалися, ми вас навчили, ви зможете.
І хлопці повірили в себе, почали закопуватися. Я казав: копайте, копайте день і ніч. Хочете жити – копайте глибше. Спочатку – лопаткою під себе, а потім – потроху заривайтеся. Так і зробили. Ми зарилися, як кроти, – і було це зроблено досить швидко.
А коли ми заходили, там не було взагалі нічого. Окопів не було, так, по коліна. Я жахнувся. Питаю в хлопців, яких ми мали змінити на смузі: «Як же ви готувалися до оборони?». Можливо, вони втрачали позиції й не встигали, я не знаю причини. Але ліній оборони не було ніяких.
– І чим це закінчилося?
Ми змогли. Ми там повірили в себе – допомагаючи один одному, будучи однією сім’єю. Противник штурмував, думав, що вже розвиває успіх, але ми його зупинили.
Коли ми заходили в смугу, наші фланги були попереду: правий десь на 4,5 кілометра, лівий десь на 3. Тобто нас уже продавили. А коли нас міняли й перекидали на Покровський напрямок, ми стояли вже попереду – бо з того часу, як стали, ми не втратили жодної позиції. Фланги пішли назад, а ми – залишилися на місці.
Ми постійно рили. Побудували кілька ліній оборони: основну, потім другу, третю. Поки одні хлопці на позиціях, інші копають, мінують, тягнуть колючий дріт. Грамотна побудова оборони, мінування – це дало ефект. Ми настільки повірили в себе, що почали потроху працювати вперед: планували дії, маневр вогнем, вводили противника в оману. За весь час, що ми там простояли, ми відбили в противника десять позицій.
У мене з тим лісом дві асоціації. Перша – як ми заходили. Перші півроку було дуже тяжко: я мало спав, постійно їздив у підрозділи, бо розумів, що люди не зовсім професійні, необстріляні, їм потрібна допомога. Виїжджав, як правило, о третій-четвертій ночі, щоб по сіряку зайти на позиції. Ідеш на одні позиції, а ворог виявляє й наносить ураження – треба бігати. А потім повертаєшся й починаєш планувати.
А пізніше почався інший період – період упевненості, навіть ейфорії. Де ми вже можемо, вміємо та нищимо ворога, де він нічого не може зробити, де ми маємо успіх і просуваємося вперед. Це такий період окрилення.
Я пам’ятаю один момент, як їхав уночі на позиції. І хоч як ворог завдавав ударів, хоч усі дерева навколо побиті, а бачиш: косулі собі гуляють, зайці бігають. І тоді, попри обстріли та весь жах війни, я став помічати красу того лісу. Раніше ж я світу не бачив, тільки думав, як завдання виконати. А тут почав помічати.
Саме тоді нас помітило вище військове керівництво. Під час бойових дій у Серебрянському лісі в нас повірили всі. Спочатку, я думаю, командування хвилювалося: інші бригади вже воювали, мали якийсь досвід, а ми – ні. Але пізніше думка вищого штабу змінилася – всі командувачі в угрупованні казали, що 100-та бригада – молодці, що вони знищують і зупиняють ворога, беруть полонених.
«Армія стала розумною як ніколи»
– Бригада формувалася переважно з учорашніх цивільних. Хто до вас прийшов?
Ми формувалися з людей різних професій – з учителів, з трактористів, з водіїв, з інженерів. У нас є люди будь-яких спеціальностей. І це дуже великий плюс.
За всю свою службу, а це понад 23 роки, я такої сильної, потужної армії не бачив. І це завдяки розумним людям, які прийшли до нас із цивільного життя. Будемо відверті: раніше у Збройні сили люди масово не йшли. Не йшли ті, які мали фах інженера і велику зарплату в цивільному житті. Бо Збройні сили – це не те місце, де можна розбагатіти. Це, швидше, вибір патріотів, натхненників, мрійників, ентузіастів.
А з початком повномасштабного вторгнення на захист країни стали люди різних професій. І саме завдяки цьому відбувся колосальний стрибок армії. З’явилася можливість обирати серед розумних людей і хороших менеджерів. У бригаді є командири батальйонів, які починали солдатами. Це розумні та кмітливі люди, які бачили розвиток подій і могли аналізувати й ухвалювати правильні рішення.
Тому я впевнено говорю: зараз армія – найпотужніша, найрозумніша, найбільш технологічна, такого не було ніколи раніше. І це саме тому, що на службу прийшли розумні люди з різних верств суспільства і внесли своє бачення.
– Це ж і питання кадрового менеджменту – не забивати мікроскопом цвяхи?
Однозначно. Ми сьогодні для кожної людини знаходимо місце та напрямок діяльності відповідно до її фахових здібностей. Якщо навантаження більш розумове – айтішника чи інженера заберуть за його напрямком, де він буде найбільш ефективним.
У 100-й бригаді ми завжди робимо ставку на технологічні процеси – щоб зменшити втрати особового складу. Якщо солдата можна замінити чимось, ми його замінимо, аби тільки люди не гинули.
Яка користь від того, якщо айтішник, який має потенціал виконувати задачі в безпілотних системах і нищити ворога, піде піхотинцем, отримає поранення або, не дай Боже, загине – і не зробить того, що міг би? Це свого роду злочин. Ми не маємо такого морального права, адже не можемо собі дозволити воювати так, як росіяни.
«Якщо ворог підійшов упритул до позиції – ми щось зробили не так»
– Ви одним із перших зрозуміли потенціал безпілотних систем. Що вас підштовхнуло?
Мотивацією були люди. Я дуже тяжко переживаю втрати. Можливо, для командира це не найкраща якість – вона десь вибиває з колії. Але саме це було основною мотивацією: потрібно щось вигадати, щоб вирішувати задачі дистанційно.
У мене такий принцип: якщо ворог підійшов упритул до нашої позиції – значить, ми, як управління бригади, вже все втратили, в нас нічого не вийшло. Не допрацювала розвідка, ураження, мінування. І ми відразу сідали й думали, як покращувати, бо так не може бути.
Ми постійно були в пошуку. Спробуємо – спрацювало – починаємо масштабувати. Так і розвивалися: розвідка, потім ураження, потім важкі бомбери, потім логістика через повітря.
– Далі були наземні роботизовані комплекси, і ваш підрозділ НРК одразу став одним із найкращих у Силах оборони.
Так, ми були одними з першопрохідців у цьому напрямку – як і в розвитку FPV. Ми завжди шукали рішення, як не використовувати людину, а натомість автоматизувати та роботизувати процес.
Якщо взяти Торецький напрямок, ми застосовували НРК по-різному: мінування, доставка й розтягування колючого дроту, невибухові інженерні загородження, евакуація поранених. І навіть дрони-камікадзе з авіаційними бомбами на борту або з великою кількістю вибухівки, які підривали цілі будівлі та завалювали шахти з противником. Знову ж таки, це робилося для того, щоб не штурмувати великі об’єкти, бо це завжди дуже тяжко і можуть бути значні втрати.
Часто це були наші власні розробки. І ворог цим був неприємно здивований, адже росіяни наших дронів боялися, як вогню. Були випадки, що коли бачили, як їде наш дрон, вистрибували у вікна з будь-яких поверхів, бо розуміли: під завалами їх точно ніхто не знайде.
Важливою історією стала також евакуація поранених. Бо якщо їхати і забирати людей звичайним транспортом, загиблих або поранених може стати ще більше. Звісно, евакуація на НРК – також серйозний ризик, але ми завжди шукали можливості організувати процес із найвищими шансами на успіх. У таких випадках слід враховувати дуже багато різних факторів – маршрут руху НРК, час доби, погодні умови, потенційні можливості ворога і наші безпосередні активні дії.
Очеретине: 43 відсотки і зустрічний бій
– Навесні 2024-го бригаду перекидають на Покровський напрямок. Що це був за період?
Скажу відверто – це був дуже тяжкий період і емоції відповідні. Тоді ми вже понад рік вели бойові дії в Серебрянському лісі, відбили безліч штурмів, затрофеїли багато техніки, брали полонених, знищили дуже багато особового складу ворога. Звісно, ми теж зазнавали втрат, але значно менших, ніж росіяни.
На той час укомплектованість бригади становила 43 відсотки. Коли ворог прорвав лінію оборони на Авдіївському напрямку і вже зайшов в Очеретине, вище командування вирішило, що ми стійкі й зможемо росіян там зупинити. Але не було враховано те, що ми вже досить тривалий час вели бойові дії на жорсткому напрямку. А під Очеретиним ми міняли бригаду, укомплектовану на 85 відсотків, а заходили своїми 43 відсотками. Досвід і вміння, звісно, в нас були. Але механізованою бригадою ми на той час були тільки на папері: броні, техніки ще майже не було. Були якісь одиниці, але цього явно було недостатньо.
Оцінюючи ситуацію зараз, вважаю це рішення дещо поспішним. Звісно, я не знав і не знаю всього задуму командування, тому не буду більше його обговорювати. Але для мене, для нашої бригади, для всіх нас це було дуже тяжко і незрозуміло: ми ще неукомплектовані, без броні…
Та важливість завдання була одразу доведена. Противник стрімко просувався, і його треба було зупинити на визначених рубежах. Інакше втратимо всі лінії оборони, і далі вони підуть маршем.
Часу на підготовку не було взагалі. І ми увійшли, можна сказати, в зустрічні бої. Це були вкрай тяжкі бої. Але ціною втрат, натхнення й героїзму наших солдатів, сержантів та офіцерів ми зупинили стрімке просування противника і дали можливість підтягнути резерви. Якби ми цього не зробили, Покровськ міг би бути втрачений ще в той період.
Та для мене це був дуже тяжкий період. Тоді я вперше в житті не спав три доби взагалі. Я вже не їв, не пив – організм нічого не сприймав. А що вже казати про солдатів. Противник інфільтрувався, був певний хаос, а розібратися в ньому не було часу – ми з ходу входили в бій, не могли завчасно провести розвідку та зрозуміти напрямки головних ударів ворога. Ми довіряли тим підрозділам, що там були, але часто вони й самі вже не все розуміли та знали. Це був час складних випробувань, ми втратили багатьох дуже сильних і потужних людей. Згадую про це з великим сумом і тяжким серцем.
Але це була серйозна школа. Саме тоді ми вперше спробували вести бій у місті. Для нас це було щось нове. І ця історія з Очеретиним закарбувалася в моєму серці. Тоді я зрозумів, що нам треба щось шукати, щось винаходити. Так потім і народилися ті особливі міни, які ми придумали. Не буду розкривати всіх нюансів, як це було зроблено, але вони довели свою ефективність. Це наш винахід, який суттєво покращує мінування в міських умовах. Я просто не міг змиритися з тим, що сталося. І це мотивувало рухатися далі, щоб ми були більш захищеними в умовах міста, могли обороняти позиції й перекрити інфільтрацію ворожої піхоти.
Як бригада ТрО стала механізованою
– 29 березня 2024 року 100 бригада ТрО стала механізованою. Це було і визнанням, і викликом?
Однозначно. Приїжджали і Головнокомандувач, і тодішній командувач Сухопутних військ. Усі розуміли та бачили, що ми зробили, що нам вдається і що ми можемо та вміємо. І, до речі, саме тому, що ми були серед кращих, зупиняти стрімке просування противника доручили нам.
Для мене переформатування в механізовану бригаду було визнанням заслуги кожного солдата, кожного сержанта, визнанням офіцерського складу, спроможного планувати й управляти. Ми пишалися цим.
Нас передавали з Сил ТрО в Сухопутні війська, і навіть ніхто не розумів процедури – як це робити. По суті, ми розробили ту процедуру самі, в бригаді: як саме перепризначати людей і все інше. Ми були першопрохідцями. Бригади ТрО, які пішли в Сухопутні війська після нас, уже йшли за нашою схемою.
Але сам перехід тривав досить довго. Стати механізованою на папері – це одне, а дійсно нею стати – це колосальна праця, це залучення озброєння. Сьогодні на озброєнні бригади є три типи танків, українська й західна артилерія, різні типи бойових броньованих машин. Це постійна праця, де треба було доводити вищому командуванню, що нам це потрібно, і демонструвати це в бою. А коли нам повірили – почали вкладатися в бригаду, оскільки вона вирішує важливі для держави та оборони завдання.
Торецьк: «Вони називали його Дрезденом»
– У Торецьк ви заходили вже справжньою механізованою бригадою. Яким ви побачили місто?
Дуже добре пам’ятаю цей період. Я взагалі всі періоди добре пам’ятаю, бо не покидав бригаду майже ніколи.
Ми були на відновленні після боїв за Очеретине й навіть не пройшли його до кінця. Була вже загроза, противник стрімко просувався, лінію оборони на напрямку Торецька було втрачено. Зателефонував Головнокомандувач: треба їхати, заходити, бо прорив. Наше злагодження скоротили, ми готувалися до завантаження й переміщалися в бік Торецька.
Я в Торецьку раніше бував – приїжджав на день створення 10-ї гірсько-штурмової бригади. Гарне шахтарське місто, все живе, шахти працюють, усе добре.
Спочатку ми стояли не в самому Торецьку, а західніше – в місті були інші бригади. Але коли противник зайшов у місто, накопичився, зайняв деякі будівлі в центрі, вище військове керівництво прийняло рішення, що за оборону Торецька відтепер відповідатиме наша 100-та бригада. Мені передали в оперативне підпорядкування 12 батальйонів, два легіони ГУР та два іноземні легіони. Це дуже багато – по суті, три бригади плюс іще одна, сформована з легіонів. І, звісно, наша 100-та бригада.
Це була колосальна відповідальність. Нам поставили чіткі завдання – зупинити противника. Я розумів, що це для нас дуже серйозний виклик. Командувати однією бригадою і командувати такою кількістю підрозділів, коли противник штурмує на всіх напрямках – це зовсім різні речі.
Це був один із найтяжчих періодів у моєму житті. Якщо Очеретине тривало недовго, то у Торецьку – значно довше. Постійні штурми, всі доповідають, я мушу керувати боєм, майже ніколи не сплю. Голова не свіжа, важка, і вже нічого не допомагає – ні кава, нічого. Через такий ритм і стрес я скинув 17 кілограмів за три тижні.
Там були дірки в обороні, противник просочувався. Ми ухвалили низку рішень, почали грамотно вибудовувати наші оборонні лінії, посилили фланги – і за деякий час ситуацію стабілізували.
– Чому Торецьк був для ворога настільки важливим?
Це був для них плацдарм для подальшого наступу на Костянтинівку. І, звісно, їм потрібні були перемоги, потрібно було взяти місто. Вони кидали туди все.
Ми ж чули противника – з радіорозвідки та інших джерел. Вони називали Торецьк Дзержинськом, старою назвою. І коли вони воювали в центрі й несли втрати, вони казали між собою: про цей Дрезден треба зняти фільм. Вони самі називали його Дрезденом.
Ми воювали в місті 15 місяців – це були запеклі бої. Битва за Торецьк – чи не найтриваліша битва за місто в цій війні, якщо порівнювати з іншими великими містами. Приміром, битва за Бахмут тривала менше ніж рік. У нас танки заїжджали в місто і досить ефективно там воювали. Ми міцно трималися за це місто і дали такий бій, що противник був досить неприємно вражений. Нам також було вкрай важко, адже це – криваві виснажливі бої за кожну вулицю, за кожен будинок.
Ми підривали їх, вони підривали нас – через дахи, через підвали. І це день і ніч, день і ніч, день і ніч. Скажу вам відверто: був навіть такий період, що я думав – якби був якийсь наркотик, я б його, напевно, прийняв. Настільки морально і фізично я був виснажений. І цими боями, що не припиняються, і втратами, і обсягами роботи.
Ворог активно застосовував КАБи, влучав у будинок, після чого той повністю руйнувався і завалював хлопців. І ти просто сидиш і не можеш цього усвідомити та зрозуміти. Важко було. Але були й інші випадки: авіабомба влучає, будинок складається, ми всі шоковані, холодні. Думаємо, що нашим кінець. А потім вони виходять на зв’язок, ми розкопали, дістали хлопців. Дехто загинув, але багато хто і вижив. І це було таке щастя, таке піднесення.
Пам’ятаю, що ми заходили в нормальне місто, де жили люди. А коли виходили, а виходили ми останніми, це вже було не місто. Міста вже не було, все зруйноване вщент, суцільні руїни. Ми могли б іще там стояти, але наші фланги просіли, і якби затрималися в Торецьку довше, то ризикували б потрапити в оточення.
Треба сказати, що ворог планував використати Торецьк як плацдарм, але такої можливості йому не випало. Зараз там немає командних пунктів навіть рівня батальйону. Чому? Тому що там нічого немає. Все знищено, все підірвано – шахти, будівлі. Торецьк стерто під нуль, і його вже ніхто ніколи не відновить, адже міста там просто немає.
Ми були там у настільки тяжких боях, що, як кажуть, один Господь Бог знає. Але вистояли. І це заслуга кожного солдата, сержанта, офіцера бригади – і суміжників, які були з нами: і бригади «Лють», і підрозділів ГУР, і іноземного легіону, і приданих підрозділів інших бригад. Усі хлопці та дівчата, які воювали у Торецьку в оперативному підпорядкуванні 100-ї бригади, дуже круті, зробили величезну роботу і мають колосальний досвід.
«До двох дивізій – в нуль»
– Які російські підрозділи вам протистояли в Торецьку і яких втрат вони зазнали?
Втрат вони зазнали колосальних, і, напевно, десь на цьому навіть надломилися. Я думаю, це близько 50 тисяч загальних втрат противника, з них 20 тисяч – безповоротних.
Доходило інколи до маразму. Ми таке бачили хіба що у фільмах – коли гнали поранених на милицях. Ми брали їх у полон, а вони кажуть: у нас прямо в строю двох забили лопатою, а решті сказали – якщо не підуть на штурм, повторять їх долю. І їх командування ось так гнало їх, просто на убій. Розуміли, що не вдається нас продавити, тому кидали все. Якщо командир роти противника за день не посилав на штурм 30 чоловік, то наступного дня він йшов штурмувати сам. Їх там били, катували жорстоко, і вони лізли, як таргани.
У Торецьку росіяни розраховували на стрімкий прорив нашої оборони, адже залучили справді величезні ресурси. Плани в них були грандіозні, але ми знали про це і розуміли, як цьому протидіяти. Вони переносили дати взяття Торецька, здається, разів п’ять. Ніяк не могли виконати задумане, втрачаючи при цьому колосальну кількість людей.
Найбільше нам дошкуляли російські 132-га бригада, 1-ша бригада, 150-та дивізія та її полки. І штурми різних дрібніших підрозділів. Це безліч штурмових рот, і вагнерівці, все їхнє кодло, яке вони називали елітою. Кидали все, аби прорвати оборону.
Якщо оцінювати втрати ворога загалом, то орієнтовно до двох російських дивізій ми стерли в нуль. А якщо рахувати тих, кого вивели з ладу, то десь до п’яти. Загальні втрати ворога з пораненими – три-чотири дивізії точно.
Костянтинівка: дев’ять місяців у лоб
– Після Торецька – Костянтинівка. Як бригада воює там?
Ми змушені були потихеньку відходити, тому що наші фланги провалювалися: противник дуже сильно тиснув на них, десь обходив нас. Щоб не потрапити в оточення, ми відводили особовий склад ближче до Костянтинівки. Вийшли на рубіж Клебан-Бицького водосховища – Плещіївки, Іванопілля. Маючи бар’єрну ділянку у вигляді водосховища, міцно там закріпилися і продовжили ведення бойових дій.
Там противник намагався штурмувати нас у лоб. З його боку, це було логічно: захопити Плещіївку, потім Іванопілля, підійти впритул до Костянтинівки, підтягнути логістику, резерви, пілотів і вже штурмувати місто. Ми цього не дозволили. Противник дев’ять місяців безуспішно намагався пройти смугу оборони 100-ї бригади, спалюючи шалені сили й резерви.
Далі ворог, уже після зміни командування на напрямку, вирішив не штурмувати нас у лоб, а обійти із флангів. На жаль, вони мали частковий успіх. Протиснулися через фланги суміжних підрозділів і зайшли в Костянтинівку позаду нас.
Ми змушені були перегруповуватися, відтягуватися в місто і вже вибивати противника з міста. Але після того досвіду, який ми отримали в Торецьку, ця задача була цілком зрозумілою, ми знали, що потрібно робити. Зрозуміло було, що противник десь зайшов із тилу, інфільтрувався, намагаючись оточити нас. Ми розуміли його наміри, планомірно наносили вогневі ураження, вибиваючи росіян із зайнятих позицій. І торецький досвід нам дуже допоміг: у Костянтинівці, як кажуть, ми нищимо ворога в промислових масштабах.
– Росіяни майже щотижня заявляють, що взяли Костянтинівку. Що там насправді?
Якби вони справді взяли місто, то не казали б кожного тижня, що тепер от Костянтинівка їхня, що вони щось там знову взяли. Так, сьогодні ситуація там вкрай тяжка, прикрашати не буду. Ворог намагається просочуватися, намагається заходити з флангів. Можливо, якісь частини міста сьогодні перебувають під їхнім контролем. Але в них така тактика, що вони, навіть ще не оволодівши містом, намагаються штовхати свою піхоту далі вглиб. Штовхають, залишаючи своїх штурмовиків без належної логістичної підтримки та прикриття і це допомагає нам їх знищувати, брати в полон.
Так, був період стрімкого просування з флангів, але зараз ситуацію вдалося стабілізувати. Вище командування, розуміючи загрози, посилює напрямок, надає сили та засоби, щоб закрити проблемні ділянки.
Сьогодні наші підрозділи в Костянтинівці є – і на півдні, і в центрі, і на півночі. Їх там досить багато. Ми ведемо бої прямо в місті, знищуючи ворога. Тому Костянтинівка сьогодні точно не їхня. Противник намагається оволодіти містом, кидає шалені сили, зазнає великих втрат.
Путін казав, що основне його завдання – це Костянтинівка на літо. Але вони її досі не взяли. І зараз у них через це починаються певні проблеми. Починається обман із боку їхнього вищого військового командування: намагаються працювати вже не так по Костянтинівці, а просуватися далі, щоб показати, ніби вони містом уже оволоділи і йдуть далі. А від цього в них іще більше проблем – розтягується логістика, яку вони налагодити ніяк не можуть.
Звісно, треба оцінювати ситуацію реально: противник сьогодні в місті є. Але містом не оволодів – це факт. І ми робимо все можливе і навіть більше, щоби це йому не вдалося.
Чим зупинити ворога
– Що з російського арсеналу треба нейтралізувати, щоб зупинити їхній повзучий наступ? Багато хто називає КАБи головною загрозою через їхню велику руйнівну силу та масове і часто невибіркове застосування.
Сучасна війна така, що чогось одного, що впливає на перебіг подій на фронті, немає. Це комплекс заходів. Вогнева підтримка їхніх підрозділів, що наступають, насправді дуже велика: це і КАБи, і артилерія, і високоточні снаряди «Краснополь», які практично будь-яке укриття можуть знищити. Це велика проблема.
Але все ж головна загроза зараз – це їхня безпілотна складова. Вони настільки в цьому розвинулися, що їхні повітряні засоби сьогодні вирішують майже всі завдання. Це і логістика, і вогнева підтримка, і розвідка, і навіть допомога в заведенні піхотних груп. Вони намагаються копіювати наш досвід, адже зрозуміли потенціал безпілотної складової. Вони цей процес масштабують, промислової бази їм також не бракує, враховуючи економічні зв’язки з Китаєм щодо основних комплектуючих.
Сьогодні, щоб нейтралізувати їхню перевагу, треба справді щось вирішити із загрозою КАБів. Для цього потрібна авіація та засоби, які не дадуть їм запускати КАБи з тих рубежів і дистанцій, які доступні їм сьогодні. Багато в чому це залежить від партнерів – які літаки та ракети вони зможуть нам надати для протидії російській авіації.
Далі – комплекс заходів з посилення радіоелектронної боротьби. Це також дуже важливо, враховуючи вплив на поле бою безпілотних технологій. І, звісно, маємо посилювати наш власний технологічний розвиток. У першу чергу, безпілотних систем. Ми маємо ще ефективніше знищувати їхні екіпажі, їхніх пілотів, знищувати розвідувальні дрони, щоб зменшити ситуаційну обізнаність ворога.
Класика ведення бойових дій, попри всю технологічність нинішньої війни, нікуди не зникла і завжди буде актуальною. Щоб зупинити противника, треба порушити його управління, логістику і мати перевагу в повітрі. А перевага в повітрі сьогодні здобувається навіть не великою авіацією. Переважно, це безпілотна складова. Бойовий статут писався давно, але основи лишилися ті самі. Змінилися тільки форми, методи й засоби.
«Перемога – зберегти державу»
– Що для вас особисто буде перемогою в цій війні?
Перемога для мене – це зберегти державу і не втрачати більше наших людей. Можливо, якісь території зараз можуть бути окупованими. Але якщо ми втримаємо те, що є, якщо збережемо націю і державу – ми точно будемо знати ціну всьому цьому. У нас точно буде нове суспільство, виховане на патріотизмі, на втраті наших близьких. Ми знатимемо ціну держави і від того станемо сильнішими.
Території можна повернути. Хворих на голову, які починали війни, було багато, але ніхто не живе вічно. Хтось гине, хтось втрачає владу в інший спосіб, але всі розуміють ціну втрат. Території можна повернути різними шляхами – чи дипломатичними, чи будь-якими іншими, всьому свій час.
А сьогодні головне – вистояти як держава, як нація. Сьогодні питання стоїть про наше виживання. Зараз не дати їм можливості просуватися, зупинити – і зберегти нас як державу. Для мене це буде перемогою.
Пам’ять: меморіал у Ковелі
– Що бригада робить для увічнення пам’яті полеглих?
У 100-й бригаді організовано роботу з родинами зниклих безвісти. На жаль, таких у нас чимало, враховуючи ті тяжкі бої, які ми вели в містах, де будинки складалися від КАБів, і люди залишалися під завалами.
Ми шануємо кожного полеглого солдата, сержанта, офіцера бригади, який загинув на цій клятій війні. Це наші побратими, наші небесні захисники.
Цього року до Дня захисників і захисниць ми хочемо відкрити Меморіал слави нашим загиблим і зниклим безвісти – у Ковелі. Це буде місце, де ми будемо зустрічатися та згадувати подвиг наших побратимів і посестер. Це буде місце нашої сили і слави.
Я завжди кажу це на нарадах з офіцерським складом і прошу донести до солдатів і сержантів: нам потрібне це місце, ми маємо шанувати своїх героїв – тих, хто дав нам можливість битися далі. І всі підтримують цю ідею.
Де б ми потім не були – на пенсії, у цивільному житті, будь-де – це буде наше місце. Це наша історія, наша слава і наша гордість.
«Вони як мої діти»
– Ви йдете з бригади на посаду заступника командира корпусу. Які почуття?
Почуття двоякі. Важко, що я йду з бригади, – вони ж як мої діти, як моя сім’я. Ми досить тривалий час були разом, безвилазно. І де б ми не були, хоч в окопі, хоч будь-де, ми зустрічали разом і Великдень, і Різдво, і Новий рік. Це військова родина. Тому це певний сум.
Але, з іншого боку, в мене є гордість. Я йду, і в мене немає переживання. Зазвичай є страх: ти йдеш, а раптом щось не вийде. У мене такого немає. Я впевнений, що бригада знає, що робити. Що всі солдати, сержанти й офіцери мають величезний, просто колосальний досвід, і бригада впорається.
Я створював цю бригаду і потім увесь час разом з нею воював. Ми зробили з того організму, в який спочатку ніхто не вірив, одну з найпотужніших бригад країни, можливо, всієї Європи.
І вони завжди залишаться в моєму серці. Де б я не був – чи служив, чи не служив, чи навіть будучи цивільним – це наша історія. Так само, як і наші ветерани, які вже звільнилися: ми постійно спілкуємося, зустрічаємося. І це прекрасно. Так має бути.
Фото надані пресслужбою 100 ОМБр
Розмовляв Павло Шамшин
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
На сайті використовуються файли cookie. Для згоди, будь ласка, натисніть «Прийняти». Докладну інформацію можна знайти на сторінці Політика конфіденційності.