Від шкільної сцени до фронту: історія захисника з Волині (фото)

Середа, 02 вересня 2026, 18:47

Є люди, на яких дивишся й розумієш: школа свого часу випустила у світ не просто учня, а Людину з великої літери. Євгеній Кушнерик – випускник закладу, його гордість і один із тих, ким по-справжньому пишається рідний Люб’язівський ліцей.

Про нього розповідає видання «Нове життя».

Ще у шкільні роки Євгеній неодноразово виходив на шкільну та районну сцени, брав участь у виставах, майстерно виконував гумористичні ролі. Був чудовим спортсменом – витривалим, наполегливим, цілеспрямованим, розповіли у Люб’язівському ліцеї. Там пам’ятають його серйозним, відповідальним, чесним, щирим. Тоді він дарував людям усмішки зі сцени, а нині своєю службою допомагає захищати Україну.

 

Після школи Євгеній обрав шлях служіння державі. У 2016–2019 роках проходив строкову службу в НГУ, у спецпідрозділі «Барс». У 2019 році продовжив службу в підрозділі поліції особливого призначення. А з початком повномасштабної війни його шлях став ще складнішим і відповідальнішим.

У 2022 році було створено добровольчий поліцейський підрозділ «Захід», до якого Євгеній приєднався у 2022–2023 роках. Разом із побратимами вирушав на Схід. Однією з перших важливих операцій стало звільнення територій Харківщини. Після розформування підрозділу повернувся на Волинь. У 2025 році перевівся до підрозділу поліції особливого призначення «Світязь», де продовжує служити й нині.

«Старший сержант Євгеній Кушнерик – це вже не той школяр, якого ми пам’ятаємо на сцені. Нині перед нами мужній воїн, професіонал, людина, яка проходить ротації, виконує бойові завдання та разом із побратимами стоїть там, де особливо потрібні витримка, відвага й сила духу», – зазначають у ліцеї.

 

Були Схід, Харківщина, ротації… За цими словами – непрості дороги, втома, небезпека, відповідальність і довгі дні далеко від рідного дому. Але є те, що залишається незмінним – любов до України, вірність присязі та бажання захистити свою землю і своїх людей.

Та за кожним мужнім воїном є люди, які чекають… Є дім. Є друзі. Є мама. Євгеній правди мамі Тетяні не каже. Не хоче тривожити її зайвими словами, не розповідає про втому, небезпеку, важкі моменти. Але материнське серце не обманути. Воно відчуває. Відчуває втому в голосі, вловлює паузи, чує те, про що син мовчить…

А мама чекає. Чекає його дзвінка. І коли на екрані телефону з’являється рідне ім’я, на мить завмирає серце. Євгеній подзвонить тихенько, скаже кілька слів – і мама з полегшенням прошепоче: «Слава Богу…» Для мами ці два слова – цілий світ.

У них – тривога і молитва, любов і надія, найзаповітніше бажання – щоб син був живий, щоб повернувся додому. І, мабуть, немає сильнішої молитви, ніж материнська: «Бережи тебе, Боже, сину… Повертайся живим. Я чекаю тебе».

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: