«Він має побачити нашу мрію»: на Волині дружина зниклого безвісти воїна сама добудувала їхній дім (фото)
У селі Деревок Любешівської громади на центральній вулиці стоїть ошатний будинок під новим дахом. У його вікнах вечорами горить світло, у кімнатах лунають дитячі голоси, а на подвір’ї росте життя, про яке колись мріяли двоє.
Тут живе Марія Савчук із двома синами. Немає тільки одного – чоловіка й тата, з яким вони колись і почали будувати цей дім. Марія переступає його поріг і щодня думає про одне: чоловік теж колись переступить цей поріг.
Про це пише газета «Нове життя».
Олександр Савчук виріс у Бихові. Єдиний син у батьків, змалку ганяв із хлопцями м’яча, набивав перші синці, ріс звичайним сільським хлопцем. Тоді він і гадки не мав, що колись його ім’я щодня звучатиме в материній молитві – у молитві про повернення сина додому з війни, з невідомості.
Восени 2016-го Сашко познайомився з Марією з Деревка. Наступного року в них народився Тимофійко. А згодом подружжя взялося за справу, яка мала стати основою їхнього майбутнього, – почали будувати власний будинок. Олександр взявся до роботи у 2020 році. Їздив на сезонні заробітки, привозив гроші і вкладав їх у стіни, які день за днем ставали все вищими.
Вони з Марією будували не просто квадратні метри. Вони будували своє «потім». Молодий господар був певен, що добудує. Що вони заживуть тут разом. Що все задумане обов’язково стане реальністю.
Але 24 лютого 2022 року війна перекреслила їхні плани. Повномасштабне вторгнення застало Олександра Савчука в Естонії, куди він поїхав на заробітки. Та чоловік повернувся додому, бо його внесли до списків на оповіщення. Кілька разів ходив до територіального центру комплектування. Там радили почекати. Однак Сашко чекати не став. Попросився до 100-ї бригади сам – хотів служити поруч із земляками. Зрештою потрапив у 50-й батальйон, який тоді стояв у його селі. Далі були інші населені пункти Любешівщини та Волині, а навесні 2023-го разом із «соткою» деревчанин поїхав на Схід.
Для Марії відтоді Серебрянський ліс, Ямпіль, Лиман, Очеретине перестали бути просто назвами на карті. Це стали місця, де жив її чоловік. Місця, звідки вона чекала дзвінка.
– Там він втрачав побратимів. Там не раз дивився смерті в очі. Багато чого побачив, багато через що пройшов. Але завжди намагався мене берегти, наскільки це було можливо, – пригадує Марія.
Та навіть посеред війни життя тривало. 1 жовтня 2023 року, у День захисників і захисниць України, в подружжя народився Микитка. Тато тоді був на позиції й не міг тримати дружину за руку в пологовому. Марія передала новину через побратима, а той уже по рації сказав Сашкові просте: у нього народився син. Хлопці відразу ж почали вітати його. А Олександр таки знайшов можливість додзвонитися до коханої через Starlink.
«Він подякував мені за Микитку», – згадує Марія. У цій короткій фразі для неї й досі живе ціла мить – та, коли чоловік, перебуваючи далеко від дому, дізнався, що вдруге став батьком.
Як тільки захисник вийшов із позиції, отримав нагороду – «Золотий хрест» – і відразу поїхав додому. Встиг саме на виписку. Тож забрав дружину і маленького сина з пологового. А потім знову повернувся у стрій.
Після тяжких боїв під Очеретиним 100-ту бригаду відправили на навчання на Львівщину. Олександр Савчук мав пробути там до кінця серпня, але довчитися не встиг. Його знову викликали туди, де точилися бої. 22 липня він на кілька годин заїхав додому, забрав речі й поїхав. Марія тоді ще не знала, що бачить його востаннє.
1 серпня 2024 року вони говорили по телефону. Наступного дня Сашко ще був у мережі. А 3 серпня його телефон замовк. І більше не відповідав.
Про страшну звістку побратими та родичі дізналися майже відразу. Марії ж не сказали. Вона мала везти Микитку на обстеження, і рідні не наважилися її тривожити. Лише потім батько обережно сказав, що в родині сталося велике горе.
– Я ще не могла усвідомити, що йдеться про Сашка. Він мене завжди готував до всього, бо це війна. Але сам він ніколи не допускав думок, що може потрапити в полон, що його можуть кинути побратими, – каже Марія.
Однак, зізнається, щось тієї ночі ніби передчувало біду.
– 3 серпня я ніколи не забуду. Точніше, ту ніч. Маленький Микитка просто кричав від плачу, а Тимофійко весь час повторював: «Мамо, мені так чогось плакати хочеться…» На серці було так тяжко, що й не передати, – розповідає вона.
Відтоді в родині немає відповіді на найголовніше запитання. Є тільки чекання. Батьки чекають єдиного сина. Марія – чоловіка. Тимофійко і Микитка – тата. Один із них уже добре знає, кого саме чекає. Інший ще занадто малий, щоб пам’ятати його обличчя, голос, руки.
А ще на Сашка чекає дім. Перші пів року після зникнення чоловіка Марія майже нічого не могла робити. Будинок, який вони зводили разом, раптом став для неї не мрією, а болючим нагадуванням про життя, яке мало настати, але не настало. Стіни, які колись росли на її очах, тепер ніби зберігали кожну розмову з чоловіком. Кожен його план. Кожне «отут буде…». Кожну мрію про те, як вони житимуть, коли все закінчиться.
А потім молода жінка зрозуміла: будинок треба закінчити.
– Я вирішила, що маю його добудувати. Бо ми ж для цього його починали. Я хочу, щоб Сашко приїхав і побачив, що я втілила нашу мрію за двох, – каже Марія.
І вона добудувала. Віднедавна там живуть Марія та двоє хлопчиків. У кімнатах – дитячі іграшки. Десь бігає Микитка, десь порається зі своїми справами Тимофійко. На кухні живе звичайний родинний клопіт, яким вони колись так хотіли наповнити цей дім.
Усе, про що подружжя говорило пошепки, поступово стало реальністю. Тільки Сашко цього не бачить. Мабуть, найважче саме це – не тільки чекати чоловіка, а й щодня бачити, як ростуть його діти, і знати, скільки моментів він пропускає. Перші слова. Перші кроки. Нові звички. Дитячі витівки. Звичайні вечори, коли сім’я збирається разом.
В Олександра Савчука цього немає. Але його не забувають. Побратими не залишають родину саму. Приїжджають, підтримують, привозять дітям подарунки – і від себе, і немовби від тата. Коли Микитці виповнився рік, йому привезли велику машинку. Саме таку, яку батько хотів подарувати маленькому синові.
Щовечора у просторому будинку горить світло. У ньому ростуть Сашкові сини, живе його дружина, звучить дитячий сміх і триває те життя, яке вони колись так старанно будували разом. Марія добудувала цей дім не для того, щоб навчитися жити без чоловіка. Вона добудувала його для того життя, яке досі залишає для них обох. Тут усе на своєму місці: дитячі іграшки, сімейні клопоти, тепле світло у вікнах. І тільки одного господаря поки немає.
Та його місце ніхто не займає. Бо Марія чекає. І щовечора, коли в домі засвічуються вікна, разом із ними засвічується надія на те, що одного дня Сашко відчинить ці двері й нарешті повернеться туди, де його не переставали чекати.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
На сайті використовуються файли cookie. Для згоди, будь ласка, натисніть «Прийняти». Докладну інформацію можна знайти на сторінці Політика конфіденційності.