Пережила непросте дитинство та створила велику родину: історія 86-річної матері-героїні з Волині (фото)
У селі Прилісне живе 86-річна трудівниця, мати-героїня Марія Халик, у пам’яті якої – ціла епоха.
Про її історію пише Юлія Музика «Нова доба».
Від колишньої житки – хіба наплакатись
Марія Максимівна народилася на хуторі Дворище, серед лісів і боліт, неподалік озера Глинське, де колись стояли людські оселі, шуміли жита й бриніли дитячі голоси. Нині від того хутірського світу майже нічого не лишилося. Лише спогади, від яких у старенької щемить серце.
«Краще вже вмерти, ніж туди вернутися…», – тихо каже бабуся Марія.
І в тих словах – не нелюбов до рідного місця, а весь біль пережитого.
Її батька, Максима Якимчука, у 1944 році забрали на фронт. У старій хатині на хуторі лишилася молода дружина Ганна з чотирма малими донечками та ще ненародженою дитиною під серцем. Через кілька років радянська влада почала силоміць зганяти людей із хуторів у село. Родину виганяли з дому, руйнували комин, аби тільки змусити переселитися.
Найтяжче було те, що жінка залишилася сам на сам із бідою. Чоловік її загинув. Наймолодшу донечку він так і не побачив.
Старенька й нині не може стримати сліз, згадуючи мамину нужду.
«Мати нас у найми віддавала, аби вижити, – бринить у її голосі давній біль. – Як не було що їсти, то й матеріали на хату та подушки вона продавала…»
У сім років Марія вже пасла чужу худобу. В одинадцять – сама доїла корів і спала у напіврозібраній клуні на хуторі, поки родина перевозила хату до села. За два кілометри бігала до матері в Прилісне, аби хоч щось перекусити.
А між тим життя трималося на дивовижній людській витривалості. На хуторі Дворище навіть діяла початкова школа, куди діти добиралися болотами по «бервах» – дерев’яних кладках через трясовини.
Хутірські дороги привели до кохання
Минали роки. Осиротілі дівчата виростали. Вдова Ганна таки звела хату в Прилісному. А доля її доньку Марію знову повела хутірськими стежками.
Дівчина покохала Івана Халика з хутора Подища. Їхня велика хата стояла край дороги на Карасин, а через хутір вела дорога на те саме озеро Глинське, біля якого Марія народилася.
У родині Халиків теж вистачало гірких сторінок. Свекруха Марії Максимівни – Ганна Гнатівна – пережила показовий радянський суд. У голодному 1947 році її засудили на п’ять років ув’язнення за чотири снопи власного жита, вирощеного біля хати. Після колективізації те жито оголосили колгоспним. Коли жінка обмолотила його, аби нагодувати дітей, за це й потрапила до тюрми.
Її наймолодший син Іван став чоловіком Марії.
«Прийшла в невістки – як у «Кайдашеву сім’ю», – усміхається бабуся. – Всі жили разом…»
Та попри труднощі, молоде подружжя трималося купи. Працювали тяжко, тримали багато худоби, жили «без світла і без нічого». Лише у 1983 році перебралися в Прилісне до нової хати. Але хутір не покидали ще довго – там були поля, сінокоси, праця всього життя. Їхня хутірська хата і досі збережена.
Іван Порфилович мав гострий розум і добру на той час освіту, однак радянська система перекреслила його можливості. За те, що молодята повінчалися в церкві села Оконськ, чоловіка виключили з комсомолу. У радянські часи це означало втрату будь-яких перспектив.
Він працював спочатку в колгоспі, а потім у лісництві. Що цікаво, колись навіть був інспектором із боротьби з колорадськими жуками – тоді їх шукали мало не як державних ворогів. А дружина допомагала всюди – і вдома, і на роботі.
«Гребінь на плечі – і на вечорки»
Марія Максимівна прожила життя у невтомній праці. Народжувала дітей, пораючись по господарству до останнього дня вагітності. Ткала, вишивала, пряла, доглядала худобу, перед пенсією півтора десятка літ трудилася техпрацівницею у школі.
«Дітей колишу – і гребінь біля мене», – згадує вона.
У її материній хаті колись завжди було людно. Бо ж у ній виросло п’ятеро дівчат − Христя, Пріська, Марія, Ніна та Надія. Молодь сходилася до них на вечорниці, співала, чесала мички, пряла. І вони до гурту по інших хатах ходили.
«Гребінь на плечі – і на вечорки!» – сміється бабуся, і в її очах на мить спалахує молодість.
Разом із чоловіком вони виховали п’ятьох дітей – синів Володимира, Миколу й Олексія та доньок Галину і Ніну, дочекалося десятьох онуків. Нині Марія Максимівна має сімнадцятьох правнуків. Вона вже третій рік як овдовіла. Болить її серце через передчасну смерть 29-річного онука Олександра Мосійчука – тренера з гандболу Маневицької ДЮСШ.
Сьогодні хата Марії Максимівни – немов музей її життя. У ній вишиті картини, рушники, серветки, подушки, простирадла. У кожній роботі – роки терпіння, жіночої праці й любові.
«Коли ремонт робили, думали вже не вішати назад ті картини, – каже її син Микола Іванович. – А потім вирішили: хай будуть. Бо це мамина праця…»
І справді – це більше, ніж вишивки. Це пам’ять про те покоління, яке вміло з честю жити у злиднях, багато працювати, любити свою землю й не втрачати людяності навіть тоді, коли доля випробовувала його надміру жорстоко.
Марія Максимівна каже, що пам’ятає все колишнє. Лише теперішнє все частіш вислизає з пам’яті.
А ночами, коли не спиться, до неї знову приходять хутори, озеро Глинське, мамина сльоза, дорога через болото й молодість, що давно минула, але подарувала їй велику прекрасну родину, в якій її шанують і люблять
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
На сайті використовуються файли cookie. Для згоди, будь ласка, натисніть «Прийняти». Докладну інформацію можна знайти на сторінці Політика конфіденційності.