«Для мене це не вирок»: історія прикордонника, який попри амптацію залишився у строю і знайшов своє кохання на Волині
24-річний Андрій Андрійченко народився в Конотопському районі Сумської області. У 2021 році його призвали на строкову службу до лав Державної прикордонної служби України. Після кількамісячного навчання в Кінологічному навчальному центрі він розпочав службу з охорони державного кордону на Волині, на стику трьох держав.
Саме там зустрів початок повномасштабної війни, де разом із побратимами активно готувався до відсічі можливого наступу з білорусі. Згодом став оператором мобільного тепловізійного комплексу Torsus на одній із прикордонних застав на білоруській ділянці кордону, розповіли у 6 прикордонному Волинському загоні.
Там Андрій служив до серпня 2023 року. Однак, за словами прикордонника, зрозумівши, що наступу на Волині з боку рб не буде, він прагнув перевестися до Східного регіонального управління, щоб бути корисним безпосередньо на лінії бойового зіткнення. Після кількох рапортів воїн із позивним «Слобода» (на честь рідного села) таки вирушив до 11-го прикордонного загону.
У складі цього бойового підрозділу він спочатку давав відсіч окупантам на рідній Сумщині, а згодом вирушив на Бахмутський напрямок на Донеччині, де точилися кровопролитні бої. Саме там, поблизу населеного пункту Іванівське, сержант отримав важке поранення, унаслідок якого втратив праву руку.
«Ми з побратимами сиділи в окопах неподалік Бахмута. По нас працював ворожий снайпер. У нас закінчилася вода, і нам її скидали з дрона. Одна з пляшок упала неподалік окопу. Я поліз її дістати й раптом почув різкий звук», – пригадує той злощасний день прикордонник.
Виявилося, що Андрій правою рукою наступив на міну «лєпєсток» і внаслідок вибуху отримав тяжкі осколкові поранення, через які лікарям згодом довелося ампутувати кінцівку. Воїн із вдячністю згадує побратима з позивним «Менеджер», який наклав йому турнікети, зафіксував пошкоджену руку скотчем та вивів його з поля бою.
Далі на бійця чекали евакуація до стабілізаційного пункту, тривале лікування в Дніпрі та Львові, а потім – реабілітація у відомчому санаторії і Латвії. Після втрати руки Андрій не занепав духом. Навпаки, за його словами, перебуваючи в шпиталі, він ще й підбадьорював рідних, які переживали за його здоров'я.
За два з половиною роки після поранення чоловік встиг одружитися з Діаною, дівчиною з прикордонного села Гута, та стати батьком. Нині подружжя виховує семимісячну доньку Єву.
«Я вдячний своїй коханій, яка мене підтримала й не покинула. Вона стала для мене справжньою опорою та підтримкою, – каже Андрій. – А ще я захоплююся своїм тестем, який добровольцем пішов на фронт. Нині він служить у 15-му прикордонному загоні «Сталевий кордон» і з вересня 2025 року 147 днів безперервно утримував одну з позицій на передовій».
Попри те, що ВЛК визнала військовослужбовця непридатним до військової служби, він продовжує служити, хоча міг би звільнитися, адже має другу групу інвалідності.
«Це справа мого життя. Я й таким чином можу бути корисним і зробити свій внесок у нашу боротьбу та наближення перемоги, – розповідає Андрій Андрійченко. – Для мене це не вирок. За цей час я ще не стикався з тим, чого не міг би зробити однією рукою. Адже в мене ще є одна здорова рука!»
Після служби чоловік займається будівництвом і ремонтом будинку, ріже та рубає дрова, а також навчився возити їх тачкою.
«Ми тут, на Волині, живемо як у Бога за пазухою, – наголошує Андрій. – Адже над нами не літає, як на передовій, із диким бажанням тебе вбити. Тому я роблю все, щоб моя дитина росла здоровою, була забезпеченою всім необхідним, і не збираюся опускати свою ОДНУ руку».
За словами «Слободи», нещодавно він відзначив п'ять років служби «у пікселі» й ні про що не шкодує, адже це був його свідомий вибір, за який йому ні перед ким не соромно. Жаль у бійця викликає лиш те, що не зміг довше залишатися на фронті й допомагати побратимам нищити ворога.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
На сайті використовуються файли cookie. Для згоди, будь ласка, натисніть «Прийняти». Докладну інформацію можна знайти на сторінці Політика конфіденційності.