Купили музей за 400 гривень: як лучанин відроджує історію волинського містечка, де бував Наполеон

Четвер, 19 березня 2026, 22:13

Кисилин – невелике село на Волині, приблизно за 50 кілометрів на захід від Луцька. На перший погляд – звичайна віддалена від районного центру місцина: окрім шкільного автобуса, громадський транспорт сюди не курсує. Та колись Кисилин був містечком із магдебурзьким правом, яке населяли люди багатьох національностей, і яке було локальним культурним і духовним центром.

Зараз про це нагадують лиш руїни колишнього монастиря кармелітів і костелу, мурована церква та старі цвинтарі, що ваблять туристів, готових добиратися сюди автівкою чи навіть пішки. Однак у листопаді 2023 року тут з’явився новий культурний проєкт – краєзнавчий музей. А поштовхом до цього стало те, що генеалог Артур Альошин (на прізвисько Ґаутама) з’ясував, що дехто з його предків колись мешкав у Кисилині.

Про це пише Ukraїner.

Своїм родоводом Артур почав цікавитися в підлітковому віці: багато розпитував у старшого покоління, ретельно нотував і перевіряв інформацію, і так поступово відтворював родинне дерево. В університеті він вивчав історичний туризм, а захоплення генеалогією допомогло опанувати роботу з архівами.

– Завдяки тому, що я багато займався історією Луцька, мене взяли працювати в Центр туристичної інформації. Там я ще більше занурився в туризм, локальну історію й дослідження своєї сім’ї. Спершу вивчав родичів із Волині, а потім перейшов і до іноземних предків: поляків, білорусів.

Зараз основний вид діяльності Артура – генеалогія. До нього звертаються і приватні особи, і громадські організації, і різні ініціативні групи. Але передусім він фокусується на вивченні родоводів тих людей, які мають предків саме на Волині.

2013 року Артур дізнався, що його прапрабабця родом із Кисилина, тоді й побував там уперше:

– Шукаючи поховання родичів, я використав можливість подивитися Кисилин. Він мені дуже сподобався. Потім я приїжджав сюди ще не раз – показати комусь це гарне місце. А вже під час повномасштабної війни став вивчати не тільки свій родовід, а й історію цього місця, яка в подальшому переросла в музей.

Краєзнавчий музей створили спільними зусиллями небайдужих місцевих жителів і дослідників. Це простір, де оживає пам’ять про те, яким був Кисилин та інші довколишні села, і які люди тут жили. Для одних це місце пошуку власних коренів, для інших – нагода дізнатися щось нове про цей край і відчути тяглість історії.

Артур додає, що коли знайшов своїх предків не тільки в Кисилині, а й у декількох сусідніх селах, це ще більше зміцнило його наміри досліджувати локальну історію і реалізувати ідею зі створенням музею. Спершу він уявляв його як власну приватну ініціативу: хотів купити стару хату й облаштувати там експозицію. Однак незабаром познайомився з Василем Шахраюком – нащадком кисилинців, який теж мріяв створити такий освітній простір про місцевість, звідки походять його предки.

– Ми об’єднали наші можливості, вміння і бажання, і так виник музей. У ньому плануємо розповідати не лише історію Кисилина, а й сусідніх сіл. І так теж формувати макроідентичність і локальний патріотизм.

Наразі музей у Кисилині творить невелика команда однодумців. Василь у ролі фундатора викупив державне приміщення за символічні 400 гривень і розпочав ремонт. Згодом до нього долучився Артур та ще кілька місцевих хлопців, серед яких Роман та Олександр. Перша експозиція складалася буквально з кількох плакатів, які розповідали про важливі дати з історії Кисилина.

Олександр разом з іншими волонтерами допомагає знаходити старовинні речі в покинутих чи занедбаних селянських хатах і дворах, адже в Кисилині й селах біля нього – памʼятки культури й архітектури ледь не на кожному кроці. Чимало експонатів – це випадкові знахідки на горо́дах. Серед них і монети, і печатки, і старі межові стовпи, які залишилися тут із періоду Другої Речі Посполитої.

Артур розповідає про специфіку роботи:

– Щоб дослідити історію, треба перевірити все, що написано до сьогодні, наскільки це правда. Виявилось, що деякі моменти, які вважали точними і ключовими, насправді містили вигадки, небилиці, міфи. Це займає багато часу – перевірка, дослідження, щоб потім представити цілісну історію.

Нині до музею приїжджають відвідувачі і з навколишніх сіл, і здалеку. Найчастіше це люди, які цікавляться історичними темами. Цього року почали навідуватися і шкільні групи. Для дітей це можливість не лише переглянути експозицію, а й прогулятися історичними місцями, на власні очі побачивши хоча б дещицю з того, про що пишуть у підручниках. Артуру, як генеалогу, важливо, щоб музей не просто існував, а надихав людей дізнаватися більше про себе:

– Хочу, щоб люди приходили в музей і розуміли, що це не чуже для них. Ця вся історія – їхня.

Також сьогодні чи не щотижня до Кисилина приїздять поляки, аби вшанувати пам’ять убитих 1943 року співгромадян. Із 1990-х, після розпаду СРСР, польські товариства стали шукати контакти односельчан і відновлювати пам’ять про рідні місця. Зокрема, Влодзімєж Славош Дембський – кисилинець, поляк, один із уцілілих під час такого нападу – теж збирав дані про Кисилин та сусідні села за допомогою таких товариств. На початку 2000-х, коли ще жило чимало очевидців, була ідея зібратися й відновити поруйнований у той період костел. Але в Кисилині не залишилося католиків, і цей задум так і не втілили.

«У Кисилині все ще можна доторкнутися до історії»

Непересічність Кисилина неможливо звести до одного факту, переконаний Артур. Це місце особливе своїм багатошаровим минулим.

– Я можу тільки сказати, що воно цікаве по-своєму, бо тут були аріáни. Чи приїжджають іноземні туристи в інші населені пункти аж так інтенсивно? Ні. А до нас приїжджають попри всі обмеження з якістю дороги чи доїздом.

Генеалог нагадує: під час Першої світової на схід від Кисилина були позиції російської армії, а в самому містечку перебували німецькі війська. Історія населеного пункту завжди була непростою, та попри це Артур бачить шанс на його розвиток:

– У Кисилині все ще можна доторкнутися до історії. В нас є мурована церква кінця XVIII ст. — доволі цікавої, нетипової архітектури. Є руїни костелу з монастирем, залишки палацу, старі цвинтарі. У нас залишився урбаністичний вигляд вулиць, чітко видно площу Ринок, вона не забудована. Це дуже тихе, заспокійливе місце.

Перша відома наразі згадка про Кисилин, розповідає далі Артур, датується серединою XV ст. Історія села здебільшого пов’язана зі шляхтичем литовсько-польсько-руського походження Петром Кірдеєм-Мильським. Поселення йому надав литовсько-руський князь Лев Свидригайло в 1451 році. Герб із трьох лілій став символом шляхетського роду татарського походження, поширеного на Волині того часу. Сьогодні герб Кірдея-Мильського 1580 року використовують як логотип музею. Артур розповідає про цей період:

– Я досліджував кілька сусідніх сіл, вони теж належали колишній татарській знаті, яка переселилася сюди в часи Великого князівства Литовського. Із 1569 року, напередодні Люблінської унії, Волинь стала частиною польського королівства.

Особливо знаковим для Кисилина був рік, коли село отримало статус містечка. Це сталося 446 років тому, тобто 1580-го. Магдебурзьке право дало йому новий поштовх для розвитку. Після цього Кисилин перейшов до родини Чапличів – шляхетського роду:

– Оскільки Чапличі були доволі вагомими членами спільноти аріан, вони скористалися цим і стали фінансувати будівництво академії. Там мав бути і їхній храм, але від нього нічого не залишилося, бо аріан згодом вигнали з Кисилина. Вони пробули тут близько двадцяти років, і всі їхні маєтки забрали. Так з’явився перший тут костел.

Академія (у деяких джерелах – школа) в Кисилині була вищим навчальним закладом, дещо подібною до Острозької академії. Вона діяла з 1614 року до середини XVII ст. (через переслідування аріан). Там здобували освіту й працювали різні відомі люди – від астрономів до медиків.

Надання містечку Магдебурзького права свідчило, що Кисилин був важливим культурним, адміністративним і торговельним пунктом. Однак у другій половині – наприкінці XVII ст. настали складні часи – період Руїни та повстання Хмельницького. Чапличі тікали на Полісся, а під час козацько-татарського нападу їхній замок у Кисилині підпалили. Разом із ним згорів багатий архів. Для Артура, як історика й одного із творців музею, це велика проблема, адже там могли бути документи XVI ст., зокрема аріанські.

Далі Кисилин переходив між різними власниками й поступово розвивався. Наприкінці існування Речі Посполитої, у 1795 році, містечко разом із південною частиною Волині відійшло до Російської імперії.

Артур розповідає, що з XVII ст. й аж до Голокосту можна простежити активність єврейської громади в Кисилині:

– Перший документ, де вона чітко фіксується, це 1641 рік. Тоді в містечку була пожежа, і, крім будинків, згоріла єврейська синагога. Відповідно, якщо в них вже була синагога, значить громада існувала не один рік.

Додає, що до початку Першої світової війни єврейська громада становила близько 70 % населення Кисилина. Однак у повоєння кількість євреїв значно зменшилася, а місто фактично було зруйноване.

Серед експонатів Музею Кисилина є посуд, знайдений на городах – там, де колись стояли єврейські чи інші давні будинки. Під час польових робіт місцеві й досі часом натрапляють на уламки, які генеалог по клаптиках реставрує.

Після Першої світової війни Кисилин опинився в межах Польщі та став центром ґміни містечкового типу. Тоді місцеві євреї боролися за право залишити адміністративний центр саме в ньому, а не в тодішньому містечку Озю́тичі. Вони досягли мети почасти завдяки тому, що в Кисилині був костел і більшість населених пунктів ґміни простяглися ближче до нього, ніж до Озютичів.

Зараз у музеї Кисилина серед найцікавіших експонатів Першої світової – спеціальне черпальне відро, призначене для вибирання води з окопів. Такі самі проблеми, пояснює Артур, можна побачити й на сучасних світлинах із фронту: коли окопи заливає дощ, їх доводиться осушувати вручну.

У міжвоєнний період усі національні спільноти Кисилина були активні. Попри відмінності, громади співіснували мирно: діяла загальна школа для всіх, а релігійні предмети викладали священник, ксьондз чи рабин. Це була реальність 30-х років XX ст.

Про XVIII-XIX ст. відомо менше, але цікаво, що територіями Кисилина і прилеглих населених пунктів проходило військо Наполеона Бонапарта:

– Коли Кисилин разом з цією частиною Волині відійшов до Російської імперії, то можемо згадати, що тут проходив Наполеон. В нас нема оригіналів документів, але в бібліотеці в Берліні були знайдені замальовки одного генерала, що основні війська Наполеона пішли через Білорусь, але знайшли замальовки, де розвідники малювали і замальовували Кисилин і кілька довколишніх сіл. І ці замальовки збереглися. Поки що вони в нас є поганої якості, але працюємо над тим, щоб дістати копії в чудовій якості.

Про те, яким було життя в Кисилині того часу, дають уявлення архівні дані й експонати музею: місцеві поляки працювали в маєтку графів Олізарів або на фільварку й цегельному заводах, українці обробляли землю, євреї – торгували. Поляки наймалися на більш кваліфіковану роботу, бо мали освіту, тоді як у більшості українців достатньо було власної землі. На початок XX ст. Кисилин уже був осередком різних фабрик та виробництв.

Кисилин перестав бути багатонаціональним містечком у 1942–1943 роках. У 1942-му відбувся Голокост, а наступного року трапилася трагедія в костелі: під час збройного нападу (Артур каже, що у спогадах очевидців ішлося про приїжджих людей, однак їхні імена з’ясувати поки не вдалося) загинуло близько ста католиків, ще частина людей отримала поранення. Після цих подій Кисилин став моноетнічним, тобто там стали мешкати вже тільки українці.

Під час німецької окупації мешканці Кисилина використовували власні гроші, зокрема карбованці, випущені в Рівному, тодішній столиці регіону. Артур каже, що дослідити документи радянської доби вже складніше, бо їх збереглося дуже багато, тому треба чимало часу на їхнє опрацювання.

Наскільки глибоке наше коріння?

Артур помічає, що за останні десятиліття ставлення українців до власної історії змінилося. Вважає, що в пострадянський період у багатьох притупилося бажання дізнаватися про себе та своїх предків, та з початком повномасштабної війни хвиля зацікавлення генеалогією значно зросла. Сприяє цьому, зокрема, те, що чимало генеалогічних документів уже оцифровані та є у відкритому онлайн-доступі. Зі зміною керівництва Державної архівної служби України оцифрування масивів таких документів набрало значних обертів. Архіви стали більш відкритими.

Артур переконаний, що вивчення свого походження – це передусім самопізнання:

– Я вважаю, що рід – це знання про себе.

Вагому роль у підвищенні зацікавленості українців до дослідження власних коренів, на думку генеалога, відіграло й розсекречення в 2015 році архівів НКВС, які нині зберігаються в СБУ. А ще – зростання поколінь, що займаються історією та музейною справою. Водночас повномасштабна війна принесла нові виклики: чимало носіїв живої пам’яті, гине, зокрема й в окупації, тож українці дедалі частіше втрачають родинні архіви, цінні для історії поколінь особисті речі чи нагоду розпитати своїх родичів про їхнє життя та спогади. Усе це змусило багатьох гостріше усвідомити цінність таких матеріалів, що, з одного боку, важливі для окремої людини чи групи людей, а з іншого – для всієї історії України.

Сьогодні, каже Артур, українці відкритіші до пошуку свого коріння. За його словами, це допомагає не тільки більше дізнатися про вчинки та стосунки предків, а й переосмислити їх. Зокрема, чому когось звільнили з роботи, вислали з рідного села чи, скажімо, чому про деяких родичів мало чи й узагалі не розповідали. Генеалог також наголошує, що доволі часто дискусійною і непростою для прийняття темою стає культурний і мовний вплив на родину:

– Думаю, в багатьох людей виникає питання, як хтось зросійщився, якщо, наприклад, взагалі немає російського коріння. Це все теж генеалогія. Тобто вона пояснює, чому було так або не інакше.

Пам’ять інших як спосіб зрозуміти себе

Під час своїх подорожей за кордон у 2016 році Артур уважніше придивлявся до того, як у Європі зберігають і передають пам’ять про рід:

– В їхніх сім’ях воно якось більше зберігалося, бо можна було говорити. А в нас був період, коли краще нікому нічого не розповідати, навіть рідним. У Радянському Союзі чим менше знають, тим безпечніше.

Поступово він усвідомив: у сучасній Україні умови для пошуку різних відомостей про свій рід часто навіть сприятливіші, ніж у Європі. За його спостереженнями, ще десять років тому ситуація була протилежною – наші архіви значно відставали, але нині ситуація суттєво покращилася:

– Зараз відкритість архівів в Україні значно більша. У нас менше обмежень. Якщо документ старший за 75 років, ми можемо переглядати його без будь-якого захисту персональних даних. У більшості країн Європи – це 100 років. Тобто якщо ми можемо спокійно працювати з документами з часів Другої світової війни, то, наприклад, у сусідній Польщі – ні.

Та відголоски минулого, передусім радянського, усе ж залишилися. У часи СРСР працівники архівів недбало описували документи, так-сяк берегли їх або навіть здавали на макулатуру. Так, за спостереженнями Артура, тривало аж до початку нульових. Натомість за кордоном було краще ставлення до спадщини.

Великою втратою радянського часу Артур вважає стирання родинної пам’яті й нівелювання цінності особистих історій:

– Найбільша біда – не у знищених архівах (бо ми по них можемо щось відтворювати), а знищення розуміння родини і важливості передавання цієї інформації і традицій. Можливо, в радянський час відбулося будь-яке стирання індивідуальності. А кожен рід – це завжди індивідуальність. Навіть якщо ціле село українців, все одно кожна родина буде трошки інші традиції мати. Це все стиралось. Я думаю, це найбільша кривда. Вона не фізична, а отака ментальна, щоб вони не передали особисті історії й традиції.

Погляд у майбутнє

Говорячи про майбутнє, Артур каже, що деякі ідеї та бажання більше схожі на мрії, бо добре розуміє, що втілити їх складно, але уявляти, переконаний, таки варто:

– Хочу, щоб у Кисилині була дорога. Це впливатиме не лише на мене і на музей, а просто покращить життя всієї громади. Друга велика мрія – відновити пам’ятки, костел з монастирем кармелітів. Костел грандіозні гроші вартує, тому було б бажано хоча б його законсервувати. А в монастирі кармелітів було б гарно розмістити наш музей, щоб це місце отримало нове життя, отримало захист якоїсь мірою.

Водночас генеалог має й інші цілі – завершити дослідження Кисилина, аби історія селища була викладена від першої згадки до сучасності без білих плям. Артур зауважує, що нині про цей населений пункт українською мовою є лише невелика праця місцевого краєзнавця Василя Сокола «Нариси історії містечка-села Кисилин», написана два десятиліття тому. На честь відкриття музею вдалося видати цю книжку, а всі охочі отримали її безкоштовно.

Знайшовши своїх предків у Кисилині, Артур мріє написати детальний текст про село, а також зробити генеалогічне дерево всього населеного пункту. Каже, що в його роботі відчувається особливий драйв, адже справжні відкриття стаються тоді, коли найменше цього очікуєш:

– Тут є якийсь романтизм. Ти ніби і Шерлок Голмс і Індіана Джонс одночасно.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: