Сім білих «шкарпеток» на двох: у селі на Волині господар доглядає рідкісних кобил-близнючок
У господарстві жителя села Кукли Маневицької громади Івана Семенюка є два неймовірно красиві символи нового 2026 року – ваговозні кобили-близнючки Даша і Маша.
Мало хто не оглянеться, коли Іван Матвійович, або, як кажуть у селі, Іванцьо, їде дорогою парою своїх дорглянутих кобилок, у жилах яких одразу відчувається кров елітних порід. Вони – високі, масивні, чорної масті, з білими лисинами на лобах і білими відмітинами на ногах. З них, як жартома каже господар, однієї деталі не вистачило: на двох близнючок – сім білих «шкарпеток». Правої «шкарпетки» немає на передній нозі більшої кобили – Даші.
Про це пише газета «Нова доба».
Дізнавшись, що тварин фотографуватимуть для газети, зять Івана Матвійовича – Анатолій Зіньков – навіть пожартував: мовляв, треба для світлини вдягнути Даші білу шкарпетку. Сміялися всі – бо в цій дрібниці, як і в усьому сільському житті, є щось дуже тепле й справжнє.
Близнючки, яких не можна було розлучати
Дашу й Машу Іван Семенюк купив дев’ять років тому – ще лошатами. Їм було по 7 місяців. Тоді в господаря занедужав старий кінь Отаман, і він вирішив обміняти його у заготівельників із Комарового на молодшого. Там і запропонували двох лошат – кобил-близнючок.
Народилися вони на Рівненщині. Їхня кобила-мати захворіла, впала на ноги – не вберегли її господарі. Лошатка залишилися сиротами. Але продавці одразу попередили Семенюків: «Це близнючки. Якщо берете – то тільки разом. Розлучати їх не можна ні в якому разі».
Це було не перебільшення. Уже в перші дні Іван Матвійович побачив: вони не можуть одна без одної. Якщо завести в хлів лише одну – друга непокоїться, ірже, нервує. Маша ще може, відірвавшись на пасовищі, піти десь далі сама. А Даша – ніколи. Господар бере Машу на повід і веде пастися – а Даша мовчки йде слідом, ніби прив’язана невидимою ниткою.
– Вони й стоять в одному хліві, – каже чоловік. – Пробували розділяти, але нічого з того не вийшло. Поки копитами не розбивали стіну й двері між собою – не заспокоювалися. Зять навіть робив перегородку, щоб вони могли торкатися одна одної головами – і її розбили.
Коли треба працювати – кобилки стають одним цілим. Але до роботи потрібно брати не інакше як їх обох.
Лошата-близнюки у коней – велика рідкість. Навіть різнояйцеві двійнята народжуються нечасто, а ідентичні – приблизно один випадок на десять тисяч вагітностей. Часто такі пологи закінчуються ускладненнями. Та Даша й Маша – майже ідентичні. Лише Даша вища, масивніша й без однієї «шкарпетки». У холці вона сягає росту свого господаря – близько метра сімдесяти, а її сестра на сантиметрів п’ятнадцять-двадцять нижча.
Кінь – не техніка
Іван Семенюк знає й любить коней змалку. Його батько все життя був конюхом на фермі, і сам Іван до армії працював із кіньми. У господарстві є і трактор, і весь необхідний реманент.
– Трактор – залізо. А кінь – живий, – говорить він. – Він розуміє, чує, відчуває.
Матвійович примудряється навіть їздити на своїх кобилках верхи – підводить до підвищення й спритно вистрибує. Каже, це з дитинства – батькові в конюшні допомагав. Якщо добре за гриву вхопився – вже зверху.
Кілька разів господар водив кобил до жеребця. Лише раз Маша народила лошатко. Не складалося з цим – тож чоловік ті спроби полишив.
Даша й Маша возять гній, дрова, картоплю. Ними можна заїхати туди, куди трактор не зможе. Справжні українські ваговози – сильні й витривалі, як саме українське село, у якому хазяйнувати ніколи легко не було.
Коли Матвійович вивів показати їх мені, вони дихали парою в холодному повітрі, важко й водночас граційно переступали копитами – і дивилися просто в очі. Спокійно. Мудро.
Панське життя по-кобилячому
Роботою Семенюкові кобили не надто перевантажені. Особливо влітку, коли вони цілодобово на паші. Іван Матвійович або його зять Анатолій беруть вуздечку, сідають на велосипед і їдуть до ставків, де кобили пасуться, – переводять їх на нове місце, ведуть напитися води. Там вони перебувають цілодобово, поки не прийдуть холодні дощі.
Взимку ж кобилки у теплому хліві. Ласують сіном, яке їм заготовляють і возять трактором, а ще – ріпою, буряками, кукурудзою, вівсом. До речі, господарі так піклуються про тварин, що поять їх у холодну пору року лише теплою водою, яку гріють у титані в хаті. Потім хтось подає Матвійовичу відра, а він уже несе їх до хліва, аби щоразу не заходити в хату й не бруднити підлогу.
Колись, каже Іван Матвійович, на їхній Варшавській вулиці ледь не в кожному дворі був кінь. Тепер їх залишилося лише близько чотирьох. Та й загалом худоби в селі меншає – важко і невигідно хазяйнувати. Уже й молоковоз не приїжджає. Але поки ще є такі двори, як у Семенюків, – традиційне сільське життя тут триває.
Даша й Маша люблять часом поласувати цукерками, якими їх пригощають діти. Та, звісно, найсмачніша для них зелена соковита травичка, якої вони вдосталь напасаються влітку. Єдине, що тривожить господаря, – чи не розорють наступного року пасовище, де літують його кобили, адже поруч починає діяльність агропідприємство.
У дворі Матвійовича бігають кури, качки, індики, мукають три корови й два бики. Але незмінно тут у центрі уваги – Даша й Маша. Коли онуки, а їх у нього п’ятеро, просять дідуся посадити їх на коня, він лише усміхається. Хоче, аби й вони так само любили цих тварин. А самому йому найбільше подобається дивитися, як кобили спокійно жують сіно. У цьому спокої – ціла філософія життя селянина-трудівника. І хай не всім зрозуміло, навіщо тримати пару таких коней, – справжні господарі знають чому.
На календарі настав 2026 рік, і у двір Івана Семенюка він, без сумніву, прийшов на чотирьох сильних копитах – разом із Дашею та Машею, як із добрим знаком миру, праці й надії.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
На сайті використовуються файли cookie. Для згоди, будь ласка, натисніть «Прийняти». Докладну інформацію можна знайти на сторінці Політика конфіденційності.