На Волині головний дзвонар монастиря третій рік служить у війську (відео)
У відпустку з війни у рідне село Жидичин повернувся 51-річний захисник Ігор Чвіль на позивний «Бабай». У цивільному житті чоловік – головний дзвонар Свято-Миколаївського Жидичинського монастиря.
Суспільному військовослужбовець розповів: щойно приїхав з зони бойових дій додому, відразу прийшов до храму.
До війни обробляв 35 гектарів землі
Ігор Чвіль – родом з села Жидичин. Після закінчення інституту працював в колгоспі, потім у водоканалі та пекарні.
«Далі життя потягнуло до землі. І з 2008 до 2023 року, поки не мобілізували, працював на землі. Працював сам на себе, обробляв 35 гектарів землі. Вся сім’я працювала, мама з татом ще живі», – пригадує волинянин.
У чоловіка – дружина, двоє дітей та внук. Говорить: був непридатним до військової служби у мирний час. У 2023 році взяв повістку, поїхав у військкомат, але дозволили повернутися додому посіяти пшеницю.
«Віддав землі половину, але ще 15 га лишилося. 20 липня кручу комбайна їхати в поле, дзвонять з військкомату явитися з паспортом за бойовою повісткою. Добре, що хлопці-жидичани не дали пропасти. Я пішов служити, пшениця достигла і за день змолотили все», – говорить Ігор Чвіль.
«Туди легко попасти, звідти тяжко вийти»
У війську волинянин служить на посаді сержанта матеріального забезпечення.
«Посада тилова, але від цього служба не легша. Це дбати, щоб рота була вдягнута, нагодована, забезпечена, – каже. – Дуже багато бумажної роботи за комп’ютером. Я сердечнік і гіпертонік, багато не наскачеш. Але що зробиш – мусиш тянути. Туди легко попасти, звідти тяжко вийти».
Ігор Чвіль має позивний «Бабай». Каже: отримав його завдяки дружині.
«Потрапив в госпіталь, завів бороду, бо там вітри холодні, лице обвітрюється. Дружина з сім’єю приїхали до мене і каже: так заріс, як бабай. Ну все, кажу, так значить – «бабай», – пригадує боєць
«Дзвіниця – це все одно що церковний хор»
На дзвіниці у Жидичинському монастирі волинянин дзвонив вісім років. Перші навички дзвоніння Ігор Чвіль перейняв ще у дитинстві у діда Петра, який був старостою в церкві.
«Я з першого класу ходив з ним перед святами на дзвіницю. Суха тепла погода, дзвониш по-одному, тільки дощ – вони відсиріли, мусиш підстроюватися. Мороз: то дзвіницю треба розігріти, роздзвонити. Дзвіниця – це все одно що церковний хор: голоси є альти, є баси і багато нюансів», – говорить дзвонар Ігор.
З початком повномасштабної війни чоловік почав навчати дзвонарству Назара, який був паламарем.
«Було таке відчуття, що піду, тому передавав знання. Зараз, бачу, Назар вже назбирав хлопців, учить дзвонити, – розповідає боєць. – Є така задумка – зробити Жидичинську дзвонарську школу. Бо це місце дуже намолене, найдревніший монастир України. І завжди, де б не був, сюди тягне назад».
Військовослужбовець з Волині Ігор Чвіль мріє про закінчення війни та повернення додому, до сім’ї. Додає: роки дають своє, хочеться тиші та спокою.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
На сайті використовуються файли cookie. Для згоди, будь ласка, натисніть «Прийняти». Докладну інформацію можна знайти на сторінці Політика конфіденційності.