Лист від мами став оберегом: історія волинського захисника, який повернувся з полону

Неділя, 27 липня 2025, 23:31

6 травня у рамках 64-го обміну полоненими між Україною і рф на рідну українську землю повернулися 246 наших захисників, серед яких – семеро волинян. Приїхав до рідних оберегів і Денис Сосницький – кулеметник 14-ої окремої механізованої бригади ЗСУ, який два роки провів у російській неволі.

Про це йдеться у статті Ніни Коструби для газети «Волинь».

Батько, який першим пішов захищати Україну, підтримав прагнення сина йти на фронт

…На сьогодні Денис уже пройшов кілька курсів реабілітації, як сказав, «помаленьку набираюся сили, відновлююся, після всього пережитого відчув, наскільки цінне життя…».

А я знаю родину, в якій зростав наш захисник, з його дідуся Володимира та бабусі Валентини Климчуків – працьовитих і порядних сільських трудівників, які виховали доньку Оксану та всю свою любов віддавали внукам. Чи ж думали вони, діти післявоєнного лихоліття Другої світової війни, що їхній онук візьме в руки зброю і буде захищати рідну батьківську землю і Україну?

У розмові Денис пригадав своє щасливе дитинство, розповіді дідуся, турботу бабусі, мамині ласкаві слова та татові поради.

Народився він 19 травня 2000 року. У рідному селі Хорлупи закінчив восьмирічку, а вже середню освіту здобув у сусідньому селі Покащів. Згодом поступив у Луцьке вище професійне училище будівництва та архітектури, де здобув професію зварника. Деякий час працював на «Модерн-експо», їздив із батьком на будівництво у Київ, вдосконалюючи набуті знання на практиці.

Таке мирне цивільне життя зруйнувала війна. Вона внесла свої корективи, примусила переосмислити своїх, не так вже й багато прожитих літ. Все почалося з того, що з початком повномасштабного вторгнення російського агресора батько Дениса – Володимир Сосницький – став на захист Батьківщини, поповнивши ряди 2-го окремого стрілецького батальйону ЗСУ. За оборону П’ятихаток, що на Дніпропетровщині, отримав почесний нагрудний знак «Золотий хрест».

Тоді за старшого помічника матері в сім’ї, де були ще дві сестри, залишився 22-літній Денис.

«2022-ий рік був для мене нестерпно важким у плані душевного неспокою. Події, що відбувалися в Бучі, Ірпені, інших населених пунктах Київщини, звірства нелюдів відносно дітей глибокою раною різали серце. Було дуже важко на це дивитися по телебаченню, читати в Інтернеті. Розмовляв із татом, радився, казав, що хочу йти на війну, – розповідає юнак. – На диво, тато мене не відмовляв, підтримав. Думаю, що йому було це робити нелегко. Мамі старався менше розповідати, бо знав про її переживання. Під кінець 2022 року був упевнений, що тут, вдома, більше сидіти не зможу».

Хлопець добровільно прийшов у військкомат, пройшов ВЛК, але отримав відмову, оскільки в сім’ї вже є військовослужбовець. А ще до того за станом здоров’я Денис був обмежено придатний. Юнак все-таки добився і підписав контракт.

Завдання: вижити до ранку, «а там прийдуть нас поміняти на світанку…»

Уже 6 січня 2023 року був відправлений на навчання в Іспанію на 40 днів. Захисник пригадав, що навчання було досить ефективним. Впродовж курсу молодого бійця вчилися стріляти, ознайомлювалися з різними видами зброї, як треба захищатися при нападах, підготувати окопи, поводитися при пораненні, правильно накладати турнікети тощо.

Після навчання була «Десна», де відбувся розподіл бійців по частинах.

«Я дуже хотів стати снайпером, бо це в мене виходило непогано. Але розпорядилися по-іншому і я став кулеметником 14-ї окремої механізованої бригади, що вела бої на Куп’янському напрямку на Харківщи», – відтворює події Денис.

…Травень 2023-го на тому напрямку був гарячим. Точилися жорстокі бої на передовій. Нелегко було молодим бійцям перебороти страх, можливо – відчай, дивитися смерті у вічі. Прошу Дениса пригадати той останній бій, коли на нього, тільки що отримавши контузію, були направлені ворожі автомати...

«Звісно, було страшно, але почуття обов’язку переборювало страх. З нашої роти 9 бійців направили на позиції. Змінили хлопців, зайняли свої місця. Завдання було спостерігати за ворожим пересуванням, не дати ворогу зайняти наші позиції. Того дня нас мали замінити під вечір, передали по рації, щоб ми протрималися до ранку. Значить, ок! Вранці знову не було заміни і вже десь перед обідом почався наступ із боку рашистів. Ми вступили у бій, були тільки гранати і автомат. Були двохсоті. Відстрілювалися до останнього патрона. Пам’ятаю, що крізь гуркіт стрілянини почув мову окупантів, які на мене і ще одного бійця направили свої автомати. Так ми опинилися в полоні», – важко згадувати минуле воїнові.

Сил витримати додавав мамин лист

З того часу почалися його поневіряння в російській неволі. Про пережите боєць – небагатослівний. Розповів про те, що перші дні, які провів у ворожому підвалі, були найважчими. Він побував у різних російських колоніях, СІЗО, були допити. Про них воліє не розповідати.

– Як ти пережив, вистояв у різних ситуаціях? Що допомагало вірити?

– Підтримка друзів, наше спілкування, молитва, віра в Бога і єдиний лист від мами. Восени 2023-го мені дозволили написати листа рідним, а відповідь я отримав лише навесні 2024-го, як подарунок на свій день народження. Це був мій оберіг, який тримав, надавав сили і віри, що я повернуся додому, обійму маму, яка, впевнено знав, мене чекає. Бо дівчина не дочекалася… – линуть із глибини душі слова захисника.

Прошу пригадати останній день полону.

– День почався, як завжди. Перевірка, обхід, але душа відчувала, що щось має статися. І не помилилася. Нас почали викликати по одному. Виводили з камери і переводили в іншу, так званий відстійник. Там хлопці були вже у формі. Викликали і мене. Згодом російський опер повідомив, мовляв, ви здогадуєтеся, що йдете на обмін. Завезли нас на якийсь аеродром із зв’язаними руками та зав’язаними очима. Це так робили завжди, коли перевозили з однієї колонії в іншу. Та це вже були краплі неволі, адже ми знали, що нас чекає рідна країна. Приземлився літак в білорусі, де рукою сягнути до України, – тихим спомином відлунюють слова.

– Чи не шкодуєш, що два роки тому прийняв рішення – стати на захист Батьківщини? Про що мрієш?

– Переконаний, що рішення прийняв правильне, а доля розпорядилася по-своєму. Так мало бути. Звичайно, мрію про Перемогу, мир. Про створення сім’ї, відкриття власної справи, працювати задля процвітання рідного краю, України.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: