«Я була щаслива жінка, а тепер – жінка Героя», – вдова розвідника з Луцька Дмитра Іванова про любов, війну і коханого

Дмитро на Вікторія Іванови роками жили як звичайна українська сім'я. Робота, діти – все як у всіх. Як і у кожного з українців, у їхньому житті все змінила одна дата – 24 лютого 2024 року. Відверто кажучи, Дмитро ще раніше рвався воювати. Таки не зміг бути осторонь, бо вважав, що треба робити усе заради дітей.

До щему. До мурах. Про його останнє завдання, дітей, роботу і те, якою ж людиною був лучанин Дмитро Іванов, який віддав цій війні найцінніше – у розповіді дружини журналістам сайту новин Луцька та Волині «Конкурент».

«В нас не було сюсюкання, але я відчувала, що він мене любить...»

Їх познайомила кума на роботі. Дмитро прийшов, звернув увагу, а Вікторія відреагувала досить стримано. Його це змотивувало. Потім спілкувалися, так все й закрутилося.

«Нам разом було дуже легко, комфортно і весело. Без цих жіночих хитрощів, я просто була сама собою.

Друзям і рідним він мене представляв: «Моя Віка». Одружились ми 24 лютого, саме в той день, коли через 14 років розпочалась війна.

Потім діти, рутина».

Але з початком війни відстань дала зрозуміти парі те, наскільки вони близькі.

«В нас не було надмірної ніжності чи сюсюкання, але я завжди відчувала його любов. Мені навіть зараз здається, що він поруч. Як тільки я починаю сильно плакати, до мене відразу хтось приходить чи дзвонить. Він наче відволікає мене.

 

Він завжди мені казав: «Ти сильна, ти все витримаєш».

Тільки тепер я розумію значення цих слів».

Рвався на війну

До повномасштабки Дмитро був підприємцем, займався паркетною дошкою, на нього працювали люди. Досить успішно розвинув бізнес, але ще з 2014 року рвався на передову.

«Він дуже хотів воювати, тому поривався на фронт, так як вважав це своїм обов’язком, бо раніше служив в армії, отримав звання сержанта. В 2014-му році мені вдалось його відмовити. У нас тільки-тільки народився син, а також в той час на його фірмі працювало багато людей, які могли залишитись без роботи. Фірма без нього пішла б в занепад, бо він був її важливою частиною.

 

Потім вже почали приходити хлопці з фронту, розповідати що там і як, і він трохи заспокоївся. Але постійно був в увазі: читав, цікавився, спостерігав. Не полишала його ця війна.

 

Коли в 22-му році розпочалась повномасштабна війна, то він не вагаючись зібрав рюкзак. Поїхав до військкомату. Не взяли. Щоб бути корисним, почав волонтерити. На власному бусі розвозив гуманітарну допомогу, розвантажував.

Дітей відвезли в село до родичів. А самі займалися корисними справами, щоб якось допомагати…»

Вікторія каже, що влітку 2022-року не було й дня, щоб він не говорив за фронт, так сильно горів бажанням піти туди. На початку вересня в черговий раз пішов до військкомату поновити дані і отримав своє – 20 числа поїхав на навчання, а після – у військову частину в Умань, де служив начальником складу зброї.

«Окрім основних обов’язків, проводив навчання для військових і випробування зброї. Потім зізнався, що писав рапорти, щоб його перевели на схід. Командир не підписував їх, бо Дмитро був важливий там.

 

Але він відчував і завжди говорив про те, що може більше: «Я тут не можу, я тут деградую».

Коли мобілізація провалилася, почалася ротація тих, хто в тилу. І врешті його перевели.

 

Він ще встиг приїхати додому попрощатися... Відправили в розвідувальну роту 25 ДШБ…»

Як згодом розповіла Вікторія, командир Дмитра поділився, що її чоловік сам зголосився бути розвідником. Мовляв, туди зазвичай молодих беруть, а йому вже 44 – і може бути нелегко.

«Він гарно виглядав на свій вік, підтримував фізичну форму, не палив. Був вимогливий не тільки до всіх, але і в першу чергу до себе», – каже Вікторія.

«Друг Волина вирізнявся дорослістю. Відповідальністю. Мав звання головного сержанта і був відповідний йому, що зараз є рідкістю. Серед молодих важко бути, але ти точно справлявся, друже. Твій характер і дух казали самі за себе. Не поважати амбіції неможливо», – так згадує Дмитра його командир.

І ось після навчань почав виконувати завдання. Та, на жаль, одне з них стало для Дмитра останнім.

«Щоб дізнатись хоч якусь інформацію, писала командиру і побратиму, так як зв’язку з Дмитром узагалі не було протягом двох тижнів. В день загибелі він таки виходить на зв’язок і пише: «Добрий ранок. 4.5.0. Виходжу з дупи. Завтра думаю на зв’язку. Цьом, побіг».

Я трохи видихнула.

 

Пізніше в обід він ще встиг вислати у WhatsApp відеоповідомлення: «Привіт, мала. Ну ми виходимо, з самої жопи вийшли, слава Богу. Ввечері останній ривок. Все нормально. Люблю. Цілую.»

Я чекаю-чекаю. Нема звісток. Пишу командиру, побратиму.

 

Не знаю, можливо, було якесь передчуття…

А на наступний день мені вже подзвонили з військкомату і передали сповіщення, що він загинув.

 

Як виявилось, вони очікували у погребі біля зруйнованого будинку, поки за ними приїде евакуаційна машина.

В той час деякі місцеві розвідували позиції наших військових і скинули точку координат ворогам. За мить їх накрило градами».

Ця автівка й стала евакуаційною та востаннє повезла Дмитра з поля бою.

«Його поранило уламком. Грудина наскрізь, ні бронік, нічого не допомогло.

Командир розповів, що смерть була миттєва.

 

Я йому кажу, що це помилка, так не може бути, ну як, от він мені щойно писав.

Не можливо було в це повірити. Коли привезли тіло до Луцька, пішла на опізнання. На поховання приїхали й побратими з Умані. Згадували Діму, який він був справедливий, відповідальний. А особливо про те, як він часто говорив: «От скоро закінчиться війна. Як я буду синові в очі дивитися, якщо я нічого й не зробив?»

Не встиг відвести доню на випускний

У Вікторії та Дмитра двоє дітей. Молодшому синові 11 років, а старша доня саме має вступати до університету цьогоріч.

«Я думала, тато приїде на випускний до доньки. Знаєте, як оце сюрпризи роблять. Це ж татова доця, думаю 100% так зробить», – з гіркотою розповідає Вікторія.

У Дмитра з донькою був особливий зв’язок і схожі характери. Вікторія згадує, коли, вибираючи подарунок на день батька, її донька потрапила в саме серденько – подарувала татові футболку з написом «Рибалка – то любов». І вона для нього була особливою, тішився, що діти подарували саме те, що близько до душі.

«Так не мало бути.

Це так несправедливо.

 

Я була щаслива жінка, а тепер я жінка Героя.

 

Стільки горя від цієї війни… Вона забирає найкращих людей. Коли Дмитро йшов на своє останнє завдання, казав: «Ми таку роботу зробимо, що про нас ще може напишуть».

Написали. Знайомі. Родичі. Друзі. Побратими. Близькі.

І ми...

* * *

Головний сержант Дмитро Іванов загинув 14 квітня 2025 року під час виконання бойового завдання щодо захисту територіальної цілісності та незалежності України в районі села Лисівка Покровського району Донецької області. Сьогодні, 23 травня, минає 40 днів від загибелі воїна.

Схилімо голови перед тими, хто віддав за нас найцінніше.

Шануймо і пам'ятаймо.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

• «Для мене і наших дітей він був цілим Всесвітом!» – вдова з Луцька про свого загиблого чоловіка-воїна з Краматорська (фото)
• «Осколок пробив багажник, два крісла і застряг в спині Алли»: спогади про бійчиню з Волині Аллу Пушкарчук (фото, відео)
• Як жінкам не зійти з розуму, поки чекають чоловіка з війни: поради психолога (відео)
• Загибель рідних на війні: як пережити втрату (відео)