Інноваційне студмістечко, гроші факультетам і свобода викладачам: як зміниться ВНУ імені Лесі Українки з Мирославою Філіпович (інтерв'ю)

Добру частину життя Мирослава Філіпович віддала науці, Волинському національному університету імені Лесі Українки і його людям. За час роботи там вона досягла чимало, хоч часто наголошує: поруч були вірні друзі та колеги, які допомагали, тому не приписує усіх здобутків собі. Любить те, що робить, і робить те, що любить. Такі враження у нас склалися після розмови з кандидаткою на посаду ректорки волинського вишу.

Кар'єрні сходи в одному з головних освітніх закладів Волині Мирослава Богданівна почала підкорювати у 1999 році. З роками змінювалися її посади, обов'язки та з'являвся новий досвід, нові люди та здобутки.

Журналісти сайту новин Луцька та Волині «Конкурент» поспілкувалися з нею в рамках передвиборчої кампанії на посаду ректора ВНУ імені Лесі Українки.

Зустрічаємось, звісно, на проспекті Волі, біля альма-матер доброї половини волинян. Саме поблизу стін рідного і для неї, і для нас університету говоримо з, можливо, майбутньою ректоркою про її плани, проблеми закладу та людей, які там працюють і навчаються.

– Напевно, часто чуєте це питання, принаймні після оприлюднення списку кандидатів на посаду. Власне, чому ви вирішили брати участь у цьогорічних виборах?

– Справа випадку (сміється, – ред.). Знаєте, мабуть, я до того якось поступово йшла. До цього 17 років очолювала відділ аспірантури та докторантури нашого університету. Коли прийшла, там було всього 30 аспірантів, кілька спеціальностей, а коли йшла звідти, аспірантів стало майже 400 і близько 50 спеціальностей.

Я ще завжди сміялася, що відділ аспірантури та докторантури у волинському університеті ніби Ватикан у Римі. Наче ми й в Італії, але якось і самі по собі. Там я набула управлінського досвіду, окрім того, знаю майже увесь колектив університету.

Мирослава Філіпович

Ні для кого не секрет: на попередніх виборах я підтримувала нині чинного ректора і не хочу казати щось про його роботу. Є суб’єктивні та об’єктивні моменти. Наприклад, невідомо, як би повелися інші керівники, бо ж на цей час припав і «ковід», і повномасштабне вторгнення.

Проте відверто скажу: мені не подобається політика, яка зараз панує в університеті. За п’ять років немає ніякого розвитку. Можливо, я б про це не говорила, якби таке явище було притаманне для усієї країни. Але зовсім поряд маємо приклад ЛНТУ. З практично збанкрутілого закладу зараз зробили передовий. Значить, розвиватися можна. Тоді чому не можна у нас таке зробити?

– Ви кажете, що не вбачаєте розвитку за п’ять років. Що саме маєте на увазі?

– Почну з рейтингів. Так, вони виросли. Але це не заслуга адміністрації, це заслуга викладачів. У мене взагалі доволі скептичне ставлення до цих рейтингів. Вони більше «вичавлюють», а не дають розвиватися.

Кількість студентів збільшилася, так. Знову ж таки не завдяки адміністрації. Вибачте, скажу дуже крамольну фразу, але це заслуга Путіна. Будьмо відверті: я не думаю, що, якби у нас не було великої війни, показники в університеті настільки б зросли. На початку 2022 року було 8 тисяч студентів, а зараз – 12 тисяч. У нас і демографічна яма, і війна, і еміграція. Цей високий показник не від добра і не тому, що ми стали такими класними. Просто так склалися обставини. Далі, гадаю, за кількістю студентів ми впадемо навіть нижче восьми тисяч.

У нас створили медичний факультет. Від нього ніхто відмовлятися не буде, будемо розвивати й підтримувати. Проте з ним пов’язано й дуже багато проблем. Знаєте, є речі, які нагадують кайдани, а не розвиток. Можливо, я б медфакультет не так розвивала. В університеті панує думка, що усі програми, увесь виш працює на медичний факультет. Вважається, що усі кошти, які заробив наш заклад, спрямовуються на розвиток матеріальної бази конкретного факультету. Вся побічна увага спрямована на нього. Зроблю ремарку. Знаючи усе це, я прийшла туди й була дуже розчарована. Безперечно, частина факультету, яка переїхала у лабораторний корпус, має кращі умови. Але та частина, яка знаходиться в корпусі разом з факультетом економіки та управління, має доволі некомфортні умови. Тому, окрім медичного, особливих здобутків за 5 років я не побачила.

– Щодо медфакультету. Ви кажете, що є певні проблеми й серед викладачів побутують різні думки. Але, можливо, користь для вишу таки є, наприклад, фінансова?

– А хто про це знає (сміється, – ред.)? Зараз трішки відійду від теми цього факультету. Моя програма не є новою, частину завдань навіть озвучував ректор Коцан за першої каденції. Він тоді подав дуже гарну ідею децентралізації – залишати певну частину коштів на факультетах. Усю суму лишити ми не зможемо, але прораховували, що реально повертати їм 15% від зароблених грошей. Далі б декан і Вчена рада вже б ними розпоряджалися.

Проблема університету – єдиний рахунок. Це означає, що гроші не контролюються ні деканами, ні керівниками проєктних програм, які скидають туди кошти й не знають, скільки вони заробили. Всі кошти скидаються на один рахунок, і ті, хто їх дійсно заробив, не знають, як їх витрачають. Вони не можуть звести дебет з кредитом, це дуже негативна річ. Тому сказати, скільки медичний факультет заробив і яка у цьому плані від нього віддача, сьогодні ми не можемо. З тієї ж причини не можемо й порахувати витрати на забезпечення майбутніх медиків.

– Цього разу на виборах всього троє кандидатів. Минулого разу було вдвічі більше. Як гадаєте, з чим це пов’язано?

– Сподіваюся, на наступних виборах буде більше кандидатів.

Думаю, це пов’язано із певним розчаруванням та песимізмом не тільки з ситуацією в університеті, а й загалом в країні. Люди стали жити одним тижнем і не загадують наперед. Хоча, відверто, очікувала більшу кількість. Невже, окрім нас трьох, нікому не цікавий університет? Це розчаровує. Бо виходить, що тільки нам цікаво, що буде із закладом завтра.

Ми пригадували, як обирали вперше Коцана, тоді було десь 10-12 претендентів. Різні особи, з різних факультетів, були навіть приїжджі з інших міст. У 2019 році змагалися семеро. Теж непоганий показник. Зараз претендентів троє. Я впевнена, що не усі 100% працівників підтримують чинного ректора. Але результати покажуть.

Мирослава Філіпович біля ВНУ імені Лесі Українки

– Щодо вашої програми. Можливо, розкриєте якісь тези?

– Я вже згадувала про децентралізацію – щоб частина зароблених коштів лишалася на факультетах.

Ще одне – фокус на викладачах. Я люблю студентів, але, перш за все, вони йдуть до нас отримати знання. Надати ж якісну освіту може людина, яка сита і має можливості для свого професійного росту і забезпечення себе і своєї родини. Чого навчить викладач, який животіє? Навіть суто з психологічного погляду: я прийду молодій людині щось розказувати, а вона подумає: «Чого та обдерта і голодна жінка може мене навчити?». Я розумію: викладачі не можуть стати мільярдерами, але вони мають відчути до себе повагу і бути забезпеченими.

– Як ви плануєте почати це впроваджувати? Бо звучить дуже гарно, але все – в доволі загальних рисах.

– Усі розраховують, що я буду щось розбудовувати. Ні. У матеріальному плані у нас є чимало всього. Потрібно дати раду тому, що маємо. Починати ж, на моє глибоке переконання, треба зі зміни психологічного клімату в університеті. У нас є нездорова конкуренція між кафедрами. Її породив не лише університет, а й Міносвіти своїми нововведеннями. Буває, що одна спеціальність забезпечується двома-трьома кафедрами і йде боротьба за години. Бо години – це ставка. Навіщо це? Такі питання можна розв’язувати, а не культивувати. Нездорова конкуренція призводить до токсичних стосунків між колегами.

Ще я не боюсь «зірок», тобто людей, які розумніші, ніж я. Якщо вони хочуть щось робити – їм буде зелене світло. Науковець – той самий творець, і його не можна змусити сидіти з 9 до 18. Він має працювати, коли зручно, і давати результат. Буде все дозволено, що не заборонено.

Саме ця психологічна сторона, гадаю, дозволить розквітнути. У Японії був схожий досвід. Як історик наведу вам приклад. Після війни вона була обмежена у всьому – різні ембарго, санкції тощо. Вони почали розвивати національну ідею: японці – це все, японська культура – це все. В результаті маємо передову країну. Ідея та дух – це перш за все. Вважаю, що створення психологічно комфортних умов обов’язково призведе до економічного зростання.

– А чи будуть покращення для викладачів у матеріальному плані?

– Для цього я маю провести аудит коштів. Я не володію інформацією, скільки ми заробляємо і скільки витрачаємо. Я можу лишень припускати. Розкидати обіцянки я не буду.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Очільники волинських університетів – у топі ректорів з найвищими зарплатами

У матеріальному плані хочу налагодити бізнес-клімат із нашими підприємцями. На жаль, дуже багато підприємців не хочуть працювати із вишем, бо мали негативну практику. Наголошу, що нікого не хочу звинувачувати в цьому плані.

– Щодо студентства. Які ви зараз вбачаєте проблеми в роботі з молоддю і що хотілося б покращити? Можливо, слід чекати появу нових спеціальностей?

– По-перше, треба провести аудит щодо спеціальностей. Адже є освітні програми, які морально застаріли. Треба це переглянути. Хоча внаслідок акредитації вони і так помалу відпадають. Якщо туди не йдуть студенти, немає сенсу акредитовувати. По-друге, нарешті мене міністерство почуло, бо завжди казала: «Програми мають мати свою родзинку». Освітня програма і її назва має мати у собі якусь унікальність, відповідати та акцентувати певні виклики, потреби.

Щодо студентів. Мені подобається практика турецької системи освіти. Там не пишуть дипломні роботи, а роблять проєкти. Це дуже гарна річ. Подобається ідея створення студентського бюро працевлаштування. Студент має мати можливість працювати, і такі можливості можна буде отримати через бюро. Це не обов’язково буде щось за його спеціальністю. У Європі таке є, і дуже дивуюсь, чому в нас такого немає. Молодь завжди потребує додаткового заробітку. Та й починати з чогось треба, а не одразу горщики ліпити.

Дуже болюче для мене питання інклюзії. З кожним днем кількість людей з інвалідністю збільшується. Мене просто бісить, коли доступність у нас закінчується у фоє. А далі? А в туалет як сходити? У нас хоч один туалет пристосований для цього? Врахування цих потреб має бути обов’язковим. Йде війна й у нас будуть і студенти, і викладачі з інвалідністю. Лабораторний корпус має ліфти. А інші корпуси? У деяких навіть непросто на перший поверх потрапити. Навіть знаючи, що в якійсь групі є люди на колісних кріслах, наприклад, можна ж поставити пари у розкладі в аудиторіях на першому поверсі, а не на четвертому. Для цього й коштів не треба. Про це можна багато говорити, але це має бути. Я мала у сім’ї людину з особливими потребами і знаю, що це таке.

– Студмістечко. Багато говорили про нього під час минулих виборів, але справа так і не пішла далі розмов під час агітування. Ми з колегами були там у 2024-му: приміщення пустують, територія заростає.

– Так, у нас є гарна земля біля Володимирської. Вона занепадає. Я не вірю, що не можна знайти інвестора, щоб було вигідно і нам, і йому. Можна орієнтуватися на одномоментну вигоду, а можна на перспективу. У Туреччині, наприклад, далеко пішли завдяки чужим коштам. Міст через Босфор їм збудувала японська фірма, яка на ньому заробляла, і згодом він перейшов у державну власність. Чому і нам не запровадити концесійну діяльність? Зразу скажу, що сьогоднішні студенти навряд чи застануть студмістечко , бо це не швидка справа.

Там я бачу гарний простір саме для студентства, без навчальних корпусів. Це має бути кампус зі зручною інфраструктурою, де є усе, щоб це було, як «місто у місті»: зі спортзалами, парковками, магазинами тощо. Звісно, з максимальним збереженням зеленої зони, бо зараз для міста це проблема.

Волинський національний університет імені Лесі Українки

Для цього я б хотіла вести розмови з нашими місцевими будкомпаніями. Вони потужно розбудовують Луцьк, а це означає, що будувати можна, що це вигідно.

Але треба сісти й вивчити документи. Я розумію, що натомість ми маємо і бізнесу щось запропонувати. Довкола цього всього взагалі похмура ситуація. Проте в такому стані, як є зараз, воно не може існувати. Я впевнена, що інвесторів можна знайти. Коли матиму загальну картину, тоді можемо говорити конкретніше.

Знаю, що за п’ять років каденції я його не побудую, але можна стати на цей шлях, щоб наступники не змогли з нього зійти. Хай буде хоч закладений фундамент, далі наступники працюватимуть над тим, щоб з’явився дах.

– Університетські корпуси та їхнє наповнення. Не всі вони можуть похизуватися не тільки сучасною технікою, а й банально пристойним ремонтом. Які думки щодо цього напрямку?

– Вони справді потребують ремонту і капіталовкладень. Суттєвих зусиль докласти доведеться, як на мене, в корпус факультету економіки та управління. Там є проблеми, які можуть впливати не тільки на саму будівлю, а й на здоров’я людей.

Корпус, де розміщений факультет культури та мистецтв, теж «надто історичний». Так, там митці й вони люблять творити, але це можна робити в кращих умовах.

Далі – лабораторний корпус. Там окремі факультети відремонтували, утеплили, замінили вікна. Але вже було б добре замінити й паркет, столи, стільці. Так, можливо, не геть усе, але хоч частину. Лабораторний корпус і корпус факультету філології та журналістики загалом чогось капітального не потребують, хоча косметичний ремонт, думаю, зайвим не буде.

До факультету фізичної культури, спорту та здоров'я теж треба увага. Така ж ситуація і з першим корпусом. Вони не занедбані, але не відчувається господарської руки.

– А щодо гуртожитків у цьому контексті?

– Гуртожитки – болюче місце (зітхає, – ред.). Чесно, я б їх взагалі перебудувала, але вже є те, що є, тому однозначно треба ремонт. Особливо в другому та третьому гуртожитках. В четвертому-шостому – ще терпима своєрідна студентська романтика (посміхається, – ред.).

Другий гуртожиток уже дуже застарів. Єдина перевага – він в центрі між корпусами, тому зручна транспортна розв'язка. У третьому я б замінила все, перепланувала кімнати та зробила їх не на чотири людини, а на дві. Сьогодні діти потребують простору, і 4-6 людей – вже забагато. Ну і, звісно, ремонти, ремонти й ще раз – ремонти.

– Питання їдалень. Ще коли я вчився, то у нашому корпусі вона була. Змінювалися підприємці, а згодом її взагалі не стало. Не знаю, яка ситуація на інших факультетах. Чи думали щось у цьому плані?

– На сьогодні у жодному корпусі немає їдальні. Однозначно їх треба повертати. Можливо, не у кожен корпус. У головний можна повернути, на факультеті філології та журналістики для цього теж є можливість. В останньому, мені здається, підприємцям буде навіть вигідніше. Бо там поруч і лабораторний, і гуртожиток, і факультет економіки та управління, перший корпус. Можна зробити одну централізовану їдальню, яка покриватиме потреби декількох корпусів. Не обов’язково у кожному її робити.

Ми дефакто навчаємось у дві зміни, тому це було б дуже добре. Взагалі, я думала чотири їдальні повернути – у головному корпусі, на факультеті історії, політології та національної безпеки, на факультеті філології та журналістики та на факультеті фізичної культури, спорту та здоров'я.

Зникли вони з різних причин: може, з об’єктивних – «ковід» та вторгнення, а може, з суб’єктивних – не домовилися. У деяких корпусах круто було б облаштувати звичайні мінікухні, де можна зробити чай, розігріти їжу і нормально поїсти, а не «пахніти» в аудиторіях чи на кафедрах, коли хтось працює, а колега чи одногрупник поруч обідає. Це цілком реально і не потребує великих капіталовкладень.

– Під час розмови ми тим чи іншим чином згадували про фінанси. Звідки ви їх плануєте брати, аби втілити задумане в життя?

– Можливо, кошти є, тільки ми не знаємо, скільки і як вони розподіляються. Ми держаний університет. Частина управлінської структури забезпечується державою. На сайті університету є кошторис і різні спецфонди. Країна сьогодні не є боржником перед університетом. Зараз немає такого: виділяти гроші на зарплати зі спецфонду, як було колись.

Щодо спецфонду. У нас було 8 тисяч студентів, а стало 12 тисяч. Частка державних місць дуже маленька. В основному – це кошти за оплату навчання. З’явилися 4 тисячі нових студентів, які платять кошти. Скажіть, куди ці кошти пішли? Що ми за цю немалу суму закупили, куди вклали?

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Ректор Цьось догосподарювався до ручки – ВНУ не має грошей

Якщо так зросла кількість студентів, то логічно говорити, що на таку кількість здобувачів мала б і зрости кількість працівників, аби забезпечувати навчання. Але жодної додаткової ставки не введено. Це означає, що усе лягло на плечі чинних викладачів. Куди ж тоді пішли кошти?

Питання аудиту стоїть дуже яскраво. Ми не знаходимось у «мінусі». Коли у нас були недобори студентів, то були скорочення. Зараз кажуть: «Ми не скоротили жодної ставки». Зачекайте. Так ми мали б добрати людей.

В університету є вільні приміщення, які б можна було здавати в оренду. Зараз весь світ – на оренді. З того ми теж могли б заробляти кошти. Зараз же тільки витрачаємо на енергоносії, утримання і воно не приносить користі. Коли приміщення стоїть порожнє, воно занепадає.

Знову ж таки – бізнес-клімат. Підприємці не довіряють університету. Я організовувала не одну конференцію. Просила представників бізнесу допомогти. Мені що за одного ректора казали, що за другого: «Дай рахунок, ми на університетський платити не будемо». Вони були готові підтримати науковців, але не через рахунок вишу. Це, на жаль, поганий показник. Вони не довіряють закладу і не хочуть з ним працювати. Це й призводить до того, що наш університет – в стагнації. Він не розвивається і, який був за Коцана 5 років тому, такий і лишився дотепер.

– Ми говорили про студентів, про викладачів, але в університеті ще є штатний персонал. Що з ними буде?

– Найперше я хочу відмовитися від загальноприйнятого поняття «лаборант». Бо лаборант – це людина при лабораторії. Якщо у нас є фізичні, хімічні, медичні лабораторії, він там має бути. Але немає такого поняття «лаборант кафедри». Тоді – це вже асистент. Здавалося, що такого у зміні назви, так? По-перше, лаборант – не науково-педагогічний працівник, а асистент – так. Відповідно, в першого – 24 дні відпустка, а в другого – 42. В асистента трохи більший оклад, він має право на матеріальну допомогу. Це вже якась копійка до зарплати. Саме в цьому контексті я хочу перевести лаборантів на асистентів. Але підкреслюю: на добровільній основі. Хочу узаконити ті обов’язки, які люди зараз і так роблять, але бонусів не отримують.

Кандидатка на посаду ректора волинського вишу

Так само з посадою диспетчера. Є диспетчери на виробництві, є диспетчери польотів. А тут ви чим керуєте? Був період, коли методистів перевели на диспетчерів та фахівців. Ця зворотня хвиля пішла, напевно, через економію.

Щодо інших працівників. Якщо їм передбачені такі оклади, то вище я вже не стрибну. Але як і викладачам, так і іншому персоналу казатиму: «Хочете – заробляйте!». Наприклад, може, хтось запропонує надавати якісь платні послуги, я не буду ставити палиці в колеса. У нас на аспірантурі було вже щось схоже. Надавали платні послуги з оформлення справ після захисту. Щоправда, ми нічого з того не мали, бо все йшло в загальну казну.

Я хочу зробити грантове бюро. Викладачі мають геніальні думки, але для написання проєкту у них немає часу, терпіння чи бажання, адже це доволі рутинна справа. Грантове бюро напише, знайде, куди подати. 10%, наприклад, від цього гранту – в бюро, для людини, яка допомагала писати усі ці папери. Законно, доступно, можливо й усі – в «плюсі».

Ну і комфортні умови праці мають бути в усіх, а не хтось повинен сидіти в холоді по три місяця, бо опалення немає.

– Маєте на увазі вимкнення опалення під час канікул?

– Так. Здається, що нічого такого, але це тільки так здається. Бо три місці з 9 до 18 сидиш в холоді. Я так само сиділа. Ти звідти виходиш, йдеш додому і не можеш відігрітися. А це твоє здоров’я.

Ще кілька слів додам про працівників. У нас є база «Гарт». На жаль, традиція така, що працівники останніми можуть нею скористатися. Зараз думають більше про комерційний складник. Я вважаю, що на першому місці мають бути працівники, й уже потім – комерція. Це не означає, що безоплатно, але першими мають право придбати путівки вони й уже за ними – туристичні агентства.

– Ви згадували, що відвідуєте факультети. Де вже побували, куди хочете сходити та що чуєте?

– Хочу обійти усі факультети. Уже бувала на рідному факультеті історії, політології та національної безпеки, педагогічної освіти та соціальної роботи, філології та журналістики, хімії та екології, медичному та географічному факультетах.

Викладачі зараз повноцінно не ходять на роботу (через канікули, – ред.), тому або конкретно з кимось домовляємося про зустріч, або йду навмання й говорю з тими, хто є.

Говорять різне. Перше – навіть не зарплата, а комфортні умови. Далі – професійні питання, наприклад, зміни спеціальностей. Бо «зверху» ухвалять рішення, а нам – морока, як це організувати, бо ж це людські долі. Болить те, що не можна проводити лабораторні дослідження на належному рівні. Не вистачає препаратів та обладнання.

Хвилює нездорова конкуренція всередині колективу, кожен переймається за своє. Говорять про бюрократизацію: купа звітів, паперів, розпоряджень, написання яких займає багато часу. Зрештою, люди хочуть і мають право відпочивати, а не тільки працювати. Це найосновніше, але на кожному факультеті є й специфічні моменти.

– Чи не встромляли вам палиці в колеса під час виборів? Адже ще одна кандидатка Наталія Павліха нарікала на це.

– У нас була зустріч з головою оргкомітету, де ми узгоджували наші зустрічі. Згідно з законом, вибори не мають відбуватися в канікулярний період. Сам факт виборів, так, буде не під час канікул, але весь виборчий процес припав на період відпочинку студентів.

Цьогоріч маємо аномально довгі канікули – з середини грудня й аж до початку березня. Пояснення дуже хороше: економія енергоресурсів. Я знаю Анатолія Васильовича не гірше, ніж він мене, і знаю, що він максимально використав всі можливості. Але, як казав один з колишніх проректорів, усе – в правовому полі.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Волинський виш на два місяці закрили для студентів: у чому небезпека

З іншого боку, нам завідомо дали шість днів на виборчий процес, за які нереально поспілкуватися з викладачами та працівниками.

Оргкомітет зробив графік зустрічей на цей тиждень з максимальним врахуванням наших побажань. У мене і Наталії Павліхи заплановано по вісім зустрічей. У Анатолія Цьося – дві. Я не нарікаю щодо кількості. Це нормальне явище підчас виборів, коли не виборці йдуть до кандидатів, а кандидати йдуть до виборців. Хоча я багатьох знаю, і мене знають, однак мені завжди цікаво спілкуватися з колегами.

Але є нюанси. Наприклад, у нас 75% виборців – наукові, педагогічні та науково-педагогічні працівники. Є ще поняття виборних працівників від студентів та штатного персоналу, які не є науковими, науково-педагогічними чи педагогічними працівниками. Від загальної кількості на них припадає по 15% і 10%. Я не розумію, чому так обмежують штатних працівників. Це дискримінація, на мою думку. А ще важко ідентифікувати тих, кого делегували. Ти ж не будеш ходити по кабінетах і питати, з ким тобі спілкуватися. Ще важче зі студентами – з майже 12 тисяч делеговано 131. Як з ними зустрітися? Зверталася до оргкомітету – відмовили. Не виключено, що через соцмережі запропоную студентам зустріч перед головним корпусом на тижні, коли розпочнеться навчання.

Маємо ще коледж. Звідти теж йдуть студенти. Там є й неповнолітні. Мені ніхто не пояснив, чи мають вони право голосувати, чи це будуть усі з четвертого курсу. Окрім того, представників від штатного персоналу та студентства делегували тоді, коли ще не були відомі кандидати на посаду ректора. Тобто просто обирали людину, яка буде ставити «галочку», а не делегували, щоб підтримати конкретного кандидата. Цей момент у законодавстві чітко не прописаний, тому загалом усе нібито законно, але це, думаю, нелогічно.

Ну і те, що чинний в.о. ректора (Анатолій Цьось, – ред.) є кандидатом на посаду, породжує різні, м’яко кажучи, непорозуміння. Для мене призначення його в.о. – ознака того, що він не впевнений у своєму авторитеті і не довіряє колективу. Якщо ти впевнений у собі, можна було б піти у відпустку на період виборів. До речі, свого часу так зробив його опонент. Але наголошу, що порушення закону у цьому немає, проте є етичні питання. Як відділити, коли він виконує свою роботу як в.о. ректора, а коли веде агітацію як кандидат? Можливо, тому й так мало зустрічей він собі запланував з колективом? Або як кажуть – два в одному.

Мені ніхто не забороняє зустрічатися з колективом, двері не зачиняють, я ходжу вільно.

– Завершити хочу чимось хорошим. Ви знаєте наш університет не один рік. Якими особистими здобутками можете похвалитися за ці роки, чим пишаєтесь?

– Я про себе нічого не буду говорити, бо сама нічого не зробила. Я працювала з колективом, з друзями, з колегами. У мене є команда, яка створювалась роками. За 17 років керівництва відділом аспірантури ми з 30 людей сягнули до 400, відкрили 26 спеціальностей. Ми входили у десятку кращих аспірантур України.

Вже три роки відділу аспірантури не існує, а ця справа живе. Моя сфера – підготовка наукових кадрів. Вважаю, що тут багато чого досягла.

Мабуть, особисте дітище – конференція «Третій рівень освіти в Україні: становлення та тенденції». У 2025 році ми її проводитимемо вдесяте. Вона міжнародна і я знаю, що маю власне ім’я у цій сфері. Буває, сміються та називають це «ефектом Філіпович». Тут вже я можу більше на себе ковдру потягнути.

Наступне, але вже не абсолютно моє, там я була, швидше, стрижнем, – відкриття освітньої програми «Публічна історія» на магістратурі два роки тому. Нещодавно її успішно акредитували на п’ять років. З метою підтримки цієї освітньої програми організовую всеукраїнську конференцію «Українська історія у публічному просторі», яка проводилася уже два рази.

Започаткувала для аспірантів-істориків конкурс наукових статей імені моєї мами Людмили Філіпович. Вона була громадським діячем у Луцьку, знаєте, таким собі «міським божевільним», який намагався достукатися до містян, аби ті не були байдужі до того, що відбувається навколо.

Це те, що було в межах університету, до чого я мала відношення.

– Можливо, ви ще хотіли б додати щось, про що ми не говорили?

– Хочу сказати одне: я вірю в університет. Керувати чим-небудь я б не пішла (сміється, – ред.). Просто мені образливо, що з таким великим потенціалом, матеріальною базою, класними науковцями ми сьогодні в ненайкращому стані.

Тому зірок з неба забирати не буду, але зірки на небо можу і хочу вивести!

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

• На студентів Луцька чекає обов'язкова військова підготовка: що це і коли розпочнеться
• Луцька прокуратура судилась з ВНУ через захаращене університетське укриття (фото)