Історії блудного кохання у Луцьку (фото)

Однією із сумних життєвих реалій, які об’єднують сучасний світ та повсякдення людей ХVІ-ХVІІ століть, є подружні зради. Навіть у богобоязливих століттях раннього Нового часу перелюб існував і часто призводив до фатальних наслідків. 

Про це розповідають ІА «Волинські новини».

Адюльтер в історичний період, про який нині йтиметься, іменували чужоложеством. За нормами духовного права, на коханців чекало позбавлення приналежності до громади вірних. За наполяганням скривджено-зрадженої особи – розлучення. Куди жорсткішими були постулати міського права, якими послуговувалися підвладні маґістратам міщани-майдеборчики.

Покарання городян-бідняків та багатіїв різнилися. Так, незаможних відступників од подружньої вірності часами морили голодом. Деколи карали через повішення чи виганяли за міські мури, позбавивши громадянства городянина й належних чеснот.

Означена кара (баніція, інфамія) була не лише ганебною, а й психологічно важкою. Людину-вигнанця прирівнювали до мертвого. Громаді міщан було заборонено з ним спілкуватися.

Зрадливі міщани-багатії могли відбутися сплатою кругленької суми. Часами «декамеронівський» вчинок карали смертю. Це була в праві вимагати особа, яку зрадили. Чоловікові містр-кат рубав голову мечем. Жінку привселюдно били батогами біля ганебного стовпа-пренґира, позбавляли шлюбного права.

За нормами маґдебургії чоловік, який впіймав дружину з коханцем на гарячому, мав право принаймні поранити чи й взагалі – вбити руйнівника сімейного щастя. Для того аби убивство вважалося справедливим, законний обранець мав тричі в присутності свідків просити дружининого «друга» схаменутися і дати подружжю спокій.

Якщо це не спрацьовувало, а блудливі зустрічі коханців не припинялися, сім’янину випадала нагода безкарно позбавити суперника життя. Такий розвиток подій провокувала навіть безневинна розмова в будинку одного із можливо колишніх коханців, домі іншого перелюбника чи на привселюдному місці – Ринковому майдані, наприклад.

Курйозно звучить правове витлумачення випадків блуду, коли чоловік не мав карати дружину за пристрасть на стороні. Найперше – як сам з чужими жінками приємними, проте неналежними порядному міщанинові, справами займався. У збірці норм маґдебургії «Порядок судів та справ міських права маґдебурзького в Короні Польській» (1630) з цього приводу влучно зазначалося, що крук крукові ока не клює.

Другий випадок прийнятної зради чоловіка – коли він сам дружині-білоґлові підстави давав. Третій – якби з нею спільного житла не ділив, а нещасна горювала за милим як за небіжчиком. Четвертий – зґвалтування. Далі щораз колоритніше – у тому випадку, якщо жінка рідного чоловіка з кимось іншим сплутала. Утрапила в підступну пастку самообману й запізно зрозуміла, що її ошукали. Урешті, коли після явної зради чоловік знайшов у собі сили пробачити і продовжував жити під одним дахом із неучтивою дружиною.

У системі міського права ХVІ-ХVІІ століть існували своєрідні розпізнавальні знаки, за якими викривали коханців. То були зустрічі в темних неосвітлених провулках, обіймання, поцілунки і часті побачення.

Не дуже поблажливими до казусів подружньої зради були і Литовські Статути (1529, 1566, 1588) – зводи правових норм, якими послуговувався шляхетський соціум Волині. Відповідно до постулатів, прописаних в останньому – Новому Статуті, чоловік, який впіймав двох «на вшетечності», мав відвести їх до ґродського суду. Там разом із трьома свідками хтивого вчинку йому слід було заприсягнути про правдивість власних слів і просити урядників покарати злочинців «на горло».

Смертна кара й позбавлення шляхетської честі чекали на коханця, якщо би він убив законного чоловіка під час сутички. Зрадливу жінку в такому випадку теж страчували.

Лучан Яна Скурку і Гальшку Касперову спіймали на ганебному вчинкові перелюбу квітневого вечора 1582 року. Місце для інтимних зустрічей вони обрали вкрай неординарне – дім матері Гальшки. Коханці вважали, що до тещиної господи навіть дуже ревнивий чоловік не завітає.

Сталося навпаки. Луцький балвер (лікар) Каспер навідався до злощасного будинку, втрапивши на найцікавіше. Відтак обурливо вхопив дружининого коханця й запроторив до замкової в’язниці. Вирок був очевидним – скарання на горло. Аби порятувати собі життя, Ян якимсь чином, вірогідно – за грошову винагороду, заручився підтримкою поважних і знаних на той час в Луцьку людей. То були намісник владики Дмитро Григоревич, міський писар Боґуш Ванкевич та його колега із війтівської канцелярії Йосиф Андросович.

Славетні міщани вчинили розмову із скривдженим чоловіком. Просили від імені спійманого Яна Скурки, аби той змилостивився і дарував злочинцю життя. Слова городян були переконливими. Скривджений Каспер забрав позов. Горе-коханець взамін обіцяв якнайшвидше покинути Луцьк і до міста ніколи більше не потикатися.

Долю іншої гріховної пари лучан-перелюбників у листопаді 1596 року вирішували урядники Луцького маґістрату. Тоді посеред Ринкового майдану в ратуші на виконання смертельного вироку чекали Станіслав Хрустель та Ганна Войтехова. Він – королівський підданий, лікар-балвер, виходець із соляного міста Велички неподалік Кракова. Вона – дружина луцького ремісника-столяра.

У часі судового процесу прояснилися обставини піймання коханців на перелюбі. Знаючи напевне про дружинині походеньки, столяр Войтех спочатку заручився допомогою міських слуг – сторожі та бурмистра. Потім, о третій годині вночі, подався до власної домівки. Проникнув до господи, запалив вогонь і... побачив Станіслава у світлиці під лавою. Під ліжком у кімнаті знайшли черевики балверчика. А в постелі виявили пояс і шапку перелюбника.

Очевидці розповідали про відчайдушні вчинки, на які Станіслава штовхало гріховне кохання до чужої дружини. Одного разу втяв собі середній палець на лівій руці «за здоровля» облюбениці. А через певний час до Стиру топитися ходив. Войтех кілька разів просив суперника облишити жінку в спокої. Спроби припинити зустрічі коханців не увінчалися успіхом. Свою вину жінка спочатку заперечувала. Лише складаючи присягу, Ганна визнала інтимний зв’язок із Станіславом. Відтак обох, за нормами міської маґдебургії, належало стратити мечем.

Цікаво й не зовсім зрозуміло розвивалися події далі. Жінку скарали, а от Станіславу вдалося лишитися живим.

Випадки перелюбу траплялися і в шляхетському середовищі. У листопаді 1621 року шляхетний пан Ян Різанович оскаржував на Луцькому ґроді негідну поведінку власної дружини Маруші. За слізливим зізнанням позивача, жінка втратила належний сором, бо перебувала у злочинному зв’язку із Дем’яном Вороничем. Образу підсилювало і те, що в часі перебування Воронича у посполитому рушенні (загальне ополчення шляхти в часі найбільшої військової небезпеки для країни), за його маєтностями доглядав саме Різанович. А замість подяки й грошової винагороди, як стверджував чоловік, у нього відібрали дружину.

Коханці милувалися при живій дружині Воронича Гальшці. На прохання припинити стосунки ніяк не реагували. Дем’ян навіть чинив погрози позбавити здоров’я суперника.

19 лютого 1622 року обох засудили до страти. Заочно. Попри всю серйозність вироку, до суду злочинна пара навіть не з’явилася. Рішення ґроду, з огляду на це, було блискавичним – Марушу і Дем’яна покарали інфамією (позбавленням шляхетської честі).

4 березня із скаргою на свого чоловіка до ґродського суду прийшла уже Маруша Різановичова. Жінка розповіла урядникам про грабіжницькі шкоди свого законного обранця, які той заподіяв пану Вороничу. Різанович, за словами жінки, був волоцюгою, надміру споживав алкоголь. Не соромився навіть підбивати свою дружину на сороміцькі зносини з іншими чоловіками.

Бувало й так, що Ян, впившись, хотів продати Марушу в неволю чи обміняти за коня. Подальший розвиток подій, однак, засвідчив життєву мудрість іншої жінки – Гальшки Вороничової. Чи була інтимна інтрига між Марушею та Дем’яном, однозначно судити складно. Дем’янова дружина того ж дня заперечила всі звинувачення стосовно негідної поведінки свого чоловіка. Підтвердила його чесне і добре ім’я. На цьому, власне, справа про перелюб у шляхетській сім’ї Вороничів і закінчилася.

Варто внести певну рівновагу в характеристику сімейних взаємин людей ХVІ-ХVІІ століть. Документи того часу промовисто розповідають і про щасливі шлюби. Одруження, які починалися не за батьківським примусом чи домовленістю. Стосунки, засновані на щирих почуттях. Звідси – благополучні сім’ї міщан і шляхти. Заповіти із теплими словами на адресу милого чоловіка чи вірної дружини, записи із дарунками маєтків за учтивість, порядність, турботу та щире кохання.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

• Наречений скасував весілля, побачивши листування коханої із ШІ
• Луцький ЦНАП кличе одружуватися 14 лютого: обіцяють сюрпризи
• Назвали 10 запитань, які не можна ставити на першому побаченні