Який він – мультикультурний Луцьк 400 років тому (фото)

Поліетнічність як багатолика модель співжиття багатьох народностей у Луцьку на Волині відома принаймні від часів великого князя литовського Вітовта. До малих етнічних груп міста пізнього середньовіччя і раннього Нового часу належали караїми,вірмени та євреї. 

Кожна із цих етнічних груп з’явилася в місті у різний час. Давня караїмська традиція говорить про появуоднойменної громади у Луцьку в ХІV столітті. Великий князь литовський Вітовт, воюючи з татарами, привіз із кримських міст близько 400 сімей караїмів, – розповідає ІА «Волинські новини».

Спочатку поселив їх у Троках (нині – містечко Тракай неподалік від Вільнюса). Після повторного походу караїмські колонії з’явилися у Луцьку та Галичі.

 

Переказ про Вітаутаса і луцьких караїмів знаходимо також у творі Мордехая Султанського (1785-1878) «Пам’ять праведників» («Зехер цаккідім»), писаного івритом (1838). Наслідки другого походу великого князя литовського на Крим автор описав так: «І повертаючись назад, цей король взяв по дорозі з караїмів, що в Солхаті (нині – м. Старий Крим), ще 380 хазяїв і поселив 180 з них у Галицькій землі, в місті Галичу на річці Дністер, кедарською мовою Турла. Ті з них 200 хазяїв, що залишилися, поселив у Волинській землі, в місті Красна Гора («Гарна Гора»), на пагорбі по той бік річки Стир, напроти Луцького замку, давши їм поля і землі навколо міста в радіусі півтори милі...». Є, втім, версії і про більш ранню з’яву караїмів на Волині.

Львівський історик Ярослав Дашкевич своє бачення появи караїмів у Луцьку пояснював тим, що Володимирське князівство ще з 1199 року було складовою частиною держави, яка після коронації Данила Романовича 1253 року стала відомою під назвою Королівства Русі. Луцьк на Волині – одне із найдавніших міст на його території. Дослідник луцької старовини Орест Левицький (1849-1922) повідомляв про Абрагама Фірковича – археолога, інтелектуала з Луцька, який у 50-х роках ХІХ століття збирав у рідному місті написи на кладовищі й віднайшов епітафію від 1317 року.

 

Така дата, за заувагою Ярослава Дашкевича, вписується у період міграції караїмів з Криму після монголо-татарської навали. Караїми у Галичі та Луцьку послуговувалися ідентичними говірками. Свого часу навіть виник термін «луцько-галицький діалект». Його коріння – найдавніше порівняно з іншими діалектами. Це також може свідчити про вірогідність одночасної появи караїмів у Галичі та Луцьку в ХІІІ столітті.

Караїми мешкали окремою громадою, яку очолював газзан. Їхній храм – кенаса – ще до підпалу 1972 року розташовувався на березі Стиру, через дорогу від старожитньої єврейської синагоги.

 

Краєзнавець і лікар Адам Войнич (1864-1955) у своїй праці «Луцьк на Волині», що побачила світ у 1922 році, зазначав, що Вітовт переселив до міста караїмів і татар для розвитку ремесел та торгівлі. У 1408 році князь дарував їм права і привілеї, підтвердивши право обивательства в Луцьку. Завдяки цьому налагодили й підтримували торговельні зв’язки з Кримом та південно-східними краями. 1415 роком датована скарга від містра (магістра ордену) хрестоносців імператору Сиґізмунду про надто велику кількість татар у Луцьку (10000), які чинили шкоди християнам.

«Погани» (у цьому випадку ‒ татари й турки) у Луцьку згадані також в актовому записі від січня 1563 року. Тоді маґістратський слуга Яцько мав розвести по квартирах татар із свити турецького посла. Він на той час перебував у місті.

Точний час появи вірмен у Луцьку невідомий. Кондак (вірменська булла) від 1364 року католікоса Месропа І львівській вірменській громаді про призначення єпископа Грігора визначав межі вірменської єпархії. Сюди входили Львів, Володимир з їхніми уділами та Луцьк.

 

 

Як зауважив Ярослав Дашкевич, ці межі явно не збігалися з тогочасними політичними кордонами, а відбивали існування князівств із центрами у Львові, Володимирі та Луцьку. Тож імовірне існування колоній у цих містах від часів Галицько-Волинської держави. Відомі також згадки про вірменську парафію у Луцьку в кондаках католікосів від 1375, 1380, 1383, 1384, 1388 та 1390 років. Окремі вірмени-поселенці Луцька зафіксовані у міських книгах від 1406 року.

Вірменські центри в українських землях епізодично перетворювалися на єпископські столиці. Луцьк вважався столицею вірменського єпископа за традицією, що зберігалася у Львові другої половини ХVIIстоліття. Цей переказ зафіксував Луї-Марі Піду де Сент-Олон: «Місто Луцьк після Києва є столицею вірменського архиєпископства».

Луцькі вірмени мали свою церкву – собор свяого Стефаноса, збудований у 1376-1378 роках. 1437 року великий князь Свидригайло дарував у власність вірменському владиці село Цеперово (нині Цеперів у Луцькому районі на Волині). З часом володіння громади розширилися і в користування перейшло ще кілька маєтностей. У першій половині ХVII століття нечисельна луцька вірменська спільнота віддала себе під захист львівській громаді.

 

Єврейське населення в Луцьку ХVІ – першої половини ХVІІ століть було досить чисельним. Найбільш масове їх переселення на Волинь спрямовувалося із Польщі з кінця ХVі в наступні століття. Вітовт Кейстутович дарував їм значні права та вольності: дозволив обирати власних суддів, вільно торгувати за умови сплати усіх належних мит.

Спочатку територія, де проживали євреї, іменувалася Жидівщиною (в ареалі річки Жидовинки). За А. Войничем, ще за часів руських князів (Володимира Мономаха) обжиті луцькими жидами терени сягали Жидичина, звідки, ймовірно, і походить назва села. Згодом вони оселились на території міського острова. Займалися торгівлею, митною справою, орендуванням корчм, полів, ставів не лише в Луцьку, але й у сусідніх повітах.

 

Важливу роль у розвитку європейських міст ранньомодерної доби відіграв процес отримання та рецепції ними норм маґдебурзького права. Якраз після того, як князі та королі дарували самоврядування містам, ті зростали та розвивались, ставали ще більшими центрами ремесла й торгівлі. Політичної значимості набували передусім завдяки функціонуванню у них якісно нових інститутів міської влади ‒ маґістратів.

Організація діяльності маґістрату в Луцьку бере початок від 1497 року і привілею, що його дарував місту великий князь литовський Олександр Казимирович з династії Яґеллонів. Відтоді новостворений міський уряд із війтом на чолі почав поступово вилучати частину міського населення з-під юрисдикції замкового уряду старости й підпорядковувати собі.

Соціально-територіальний простір, підпорядкований міській владі, зафіксований в актах у вигляді зворотів та словосполучень – podjurisdicią ratusznia («під ратушною юрисдикцією»), jurisdyctią miescka («міська юрисдикція»), jurisdiciamiescka Łucka («луцька міська юрисдикція»), nagruncieratusznym(«на ратушному ґрунті»).Центром міського маґдебурзького соціуму Луцька, як і кожного міста із самоврядними традиціями, була площа Ринок й прилеглі міські вулиці.

 

Там розміщувалась ратуша, проводили торги та ярмарки, а значна кількість нерухомості, що була у маґістратському підпорядкуванні, локалізувалася на самому Ринку або неподалік від нього. Так 6 квітня 1639 року лучани Войцех Ридмахерович Злотник та його дружина Зузанна з дому ‒ Стрийковська, Войцехова Злотничка свій будинок з ґрунтом «під луцькою міською юрисдикцією, поміж будинками однією стороною від славетного райці Йони Михайловича, в тому часі цехмістра ковальського й злотницького, а другою – до Яна Тополі, столяра, міщан луцьких, передом до Троїцької вулиці, а тилом – до замкового рову» продали кравцеві-реміснику Станіславу Буковському.

До міського маґістратського присуду, разом з тим, входили і території, відносно віддалені від центральної Ринкової площі. Луцькими міщанами 5 лютого 1566 року, наприклад, іменоване подружжя Гуцка та Оксині Гуцкової, дім яких стояв «за Глушцом».

Юрисдикції Луцького маґістрату підлягало русинське (українське) населення міста. Значна більшість міських урядників Луцька за походженням також були русинами. Імена тогочасних урядників вказують на русинську приналежність. Так, бурмистром тоді місту служив Яцько Биркоз. Серед райців згадувалися Ян, Андрос, Єрмило, Чиж, Окл, Щока й Кузьма Лучник.

 

Примітно, що дещо пізніше серед міських урядників Луцька згадуються приходьки з інших коронних міст і навіть з інших країн. Упродовж 1607-1610, 1615-1619 років лентвійтом був міщанин, шотландець за походженням, Олександр Бедерман (Бендерман). Дещо пізніше, у 1638-1640 роках, той самий уряд очолював ремісник-аптекар, поляк Ян Гепнер.

До сфери судового-адміністративного впливу Луцького маґістрату належало і вірменське населення міста. Представники цієї етнічної спільноти входили до числа урядників та слуг самоврядного уряду. Так, 12 січня 1640 року присягу на луцьке міщанство складали старі луцькі шафарі (служили місту в 1639 році) Бальцер Вірменин та Самуель Лебідь.

Шафарями називали тих, хто відповідав за міську скарбницю, контролюючи її доходи й видатки. Перед безпосереднім виголошенням присяги колишні служебники маґістрату зазначали, що вони мешкали під ратушною юрисдикцією та разом з іншими міщанами несли податкові повинності, а крім того – рік урядували на шафарській службі, тому просили дозволити їм «веселитись тією вольністю, якою все місто радіє з щедрої ласки королів наданої, від сплати мит позбавлення в Короні Польській, як і у ВКЛ, так на сухій дорозі, як і на воді».

Поза адміністративно-судовим присудом Луцького маґістрату залишалася єврейська громада міста. До 1569 року всі євреї на теренах Великого князівства Литовського підлягали старостинській юрисдикції. Після утворення Речі Посполитої єврейство з новоприєднаних територій не тільки урівнювалося у правах із польськими євреями, а й переходило під присуд воєвод. Декретом від 29 серпня 1569 року король надав волинському воєводі князю Олександру Чорторийському право судової юрисдикції над євреями Луцька, Володимира та Кремʼянця.

 

Мешкаючи в єдиному соціокультурному просторі ранньомодерного міста, луцькі євреї мусили зважати на загальноміські справи. Брати безпосередню участь у їх залагодженні. Це передбачало взаємодію збору-кагалу із міськими мешканцями. Зосібна – старостинськими урядниками і маґістратом.

Один із таких діалогів поміж представниками русинсько-польської та єврейської культур Луцька зафіксовано у записах луцьких ґродських актів за 1629 рік. 2 серпня до Луцького ґродського суду в особі підстарости Павла Друцького Любецького звернулися «невірні» Мордуш Абрамович і Нахим Ізрайлевич. Чоловіки апелювали до королівської конституції того ж року, що декларувала нові податки від купців та перекупнів. Вони приїжджали до Луцька на ярмарки. Мордуш та Нахим мали за обов’язок справедливо оподатковувати євреїв з інших міст/країв. Для більшої віри та належного виконання чоловіки складали присягу. Урочистий юрамент про справедливий збір податків вони виголосили у синагозі в присутності представників двох урядів Луцька.

Луцькі євреї володіли низкою ідентичних до міщан-русинів прав та вольностей. Відтак на них покладалася низка відповідних, рівних до міщанських, обов’язків. Так, представники єврейської, караїмської, а також вірменської громад долучалися до загальноміської грошової складки (спільного податку всіх мешканців Луцька, плаченого в ратушу).

Не до кінця з’ясованим є питання чисельного співвідношення народностей, що населяли Луцьк досліджуваного періоду. Загальна кількість мешканців міста до Хмельниччини не перевищувала позначки 10 тисяч.

Певні відомості стосовно єврейського і караїмського населення в адміністративному центрі Волинського воєводства досліджуваного періоду знаходимо в описово-статистичних джерелах, зосібна – загальноміському підводному (1566) й поголовному податках з єврейського й караїмського населення Луцька (1577).

У 1566 році підводний податок сплатило 39 євреїв, що значилися у документі як «жидовε луцкиє». У списку оподаткованих натрапляємо на імена «Батко Єскович, караим», «Гошва Караим». Відповідно, представники караїмського збору також входили до переліку оподаткованого населення Луцька зазначеного року.

Щодо поголовного податку 1577 року, то луцькі караїми тоді сплатили 40 злотих, євреї равинського кагалу – 76. Попри те, що поголовний податок мали сплачувати з кожної особи, за переконанням Олександра Яблоновського, число зібраних податкових коштів треба сміливо множити щонайменше на п’ять. Бо оподатковували голову родини, а дружина і діти лишалися поза увагою підрахунків.

Відповідно до подимного податку 1629 року, вулиця, що вела з Ринку до Вірменської церкви (Вірменська) у Луцьку налічувала вісім хат. Тильних із затильними хатками тут було 20, парканних – 13. На Єврейській вулиці розташовувалося 14 малозаможних шинковних помешкань, а також 39 хат кращих статків. На Караїмській вулиці стояла 31 домівка представників луцького збору однойменної народності. Той самий реєстр сповіщає про функціонування у воєводському Луцьку двох польських, одного руського, двох єврейських та одного вірменського шпиталів.

Однією із цікавих і маловивчених сторінок луцької минувшини є історія заснування та функціонування у місті чернечих римо-католицьких орденів. За час другої половини ХІV – першої половини ХІХ століть їх тут налічувалося вісім. Це домінікани, єзуїти, бриґідки, бернардини, боніфратори, тринітарії, кармеліти, шаритки. П’ять із них активно функціонували у Луцьку досліджуваного періоду.

Появу отців домініканів у середньовічному Луцьку традиційно пов’язують із тим, що король Владислав Яґайло надав на користь духівників привілей від 1390 року на маєтність Городницю (нині – однойменне село у Млинівському районі на Рівненщині неподалік Луцька). У королівському привілеї, однак, ідеться про фундацію, що вже існує. Орденські документи зафіксували запис від 1371 року про Johannisluc’os (luc’nisios), що може бути потрактований як ім’я члена чи абата-настоятеля луцького монастиря.

 

За деякими даними, в останній чверті ХIV століття на Татарській вулиці у «місті Луцькому» була домініканська дерев’яна каплиця святого Миколая. Тож є підстави стверджувати, що місійний осередок у Луцьку було засновано раніше, ніж у 1390-х роках. Як припускає київська дослідниця Наталія Сінкевич, це цілком вірогідно могло статися у 1370-х. Луцький конвент, на думку авторки ґрунтовної монографії, започаткувався і діяв у складі Товариства братів-пілігримів, що функціонувало на руських землях з 1378 року.

Доволі помітною в Луцьку досліджуваного періоду була і юридика отців домініканів. Так, 3 грудня 1616 року половину Кучкоровця (нині – мікрорайон Луцька Кічкарівка) Домініканському монастирю своєю духівницею заповів шляхтич Станіслав Петровський. Загалом, упродовж другої половини ХVІ – першої чверті ХVІІ століть луцькі домінікани володіли 15-20 дворами в місті. Отцям домініканам належала також низка незаселених ґрунтів у Луцьку.

Цікавими є питання кількісного й особового складу луцького конвенту отців домініканів. За свідченням Наталії Сінкевич, наявність у Луцьку власного новіціату (від лат. noviciatus, novitiatus – новий, недосвідчений – період послуху, себто випробування вступників до чернечого ордену) спричинила те, що монастир з 1618 року ніколи не мав у своєму складі менш як 12 монахів. Загалом, від кінця ХІVдо середини ХVIIстоліття (станом на 1651 рік) дослідниці вдалося з’ясувати про 160 ченців (деякі імена повторюються у списках за різні роки) в особовому складі луцького конвенту отців домініканів.

 

Строкатим цей перелік є і за географією рідних теренів походження монахів. Зі спистів, що їх Наталія Сінкевич склала дуже детально, простежуємо імена місцевих духівників, як-от: Станіслав з Луцька (друга половина ХVстоліття), Еразм з Луцька (згаданий в актах першої половини ХVIIстоліття), Антоній та Кароль з Луцька (1617), Станіслав, Бонавентура і Даміан Луцькі (1618). Серед ченців луцького монастиря натрапляємо також на вихідців зі Львова, Любешева й Самбора, Любліна, Грубешова, Познані, Перемишля, Кракова, Вільна, Сандомира та інших міст Речі Посполитої.

 

Своя юридика у місті належала і отцям єзуїтам. Вона утворилась після того, як король Сиґізмунд ІІІ подарував єзуїтам привілей від 6 лютого 1609 року, відповідно до якого їм дозволялось скупити в Окольному (Нижньому) замку пляци та будинки для потреб колеґіуму. Ідентичним способом єзуїтська юридика утворилась і в білоруському Полоцьку в 1580 році. Юридика єзуїтів, що включала колегіум та незабудовані пляци й будинки, розміщувалась поблизу Троїцької вулиці та шпиталю. Освітній заклад Товариства Ісуса в Луцьку, за королівським наказом, не мав підпорядковуватися жодному з урядів – ні ґродському, ні міському, і не мав сплачувати жодних податків.

 

Особово-кількісні показники луцьких отців єзуїтів простежуємо на прикладі списків викладачів Луцького колеґіуму, що їх склала київська дослідниця Тетяна Шевченко. Історикиня зазначила про шляхетське походження 11,8 % із них. Серед ректорів навчального закладу за період з 1608 до 1648 року шляхтичами були п’ять єзуїтів з 12. Стосовно шкільних префектів (помічників ректора), то йдеться про п’ятьох духівників із загального числа 23. 38 викладачів Луцького колеґіуму були вихідцями з українських земель. Решту становили уродженці Малопольщі (37 осіб), Великопольщі (31), Мазовії (16), Прусії (2), Угорщини (1), Бельгії (1), Литви (1). Серед ректорів і префектів були три особи, які походили з українських теренів, 8 – з Малопольщі, 14 – Великопольщі, 2 – Куявії, 3 – Мазовії, 1 – Прусії.

Сестри ордену святої Бриґіди з’явилися у Луцьку в 1624 році. Вони прибули сюди на запрошення шляхтянки Ізабелли Семашко, а луцький староста Станіслав Альбрехт Радзивіл подарував їм свій палац в Окольному (Нижньому) замку. У 1635 році законниці отримали королівський привілей від Владислава ІVВази. Він стосувався облаштування окремого входу в замковому мурі з кляшторної башти у напрямку річки Стир для забезпечення обителі водою та поліпшення пожежної безпеки. У 1642 році будівництво монастирського комплексу було завершено в бароковому стилі.

Того ж року до Луцька переїхали четверо сестер-бриґідок з Берестя – Ядвіґа Кревська, Боґуміла Бантковська, Мар’яна Подільська і Мар’яна Лубківська. Значно пізніше, у 1840 році, в монастирі мешкало 12 черниць. Таку ж кількість зафіксовано і 1863 року.

 

При обителі св. Бриґіди діяла школа для дівчат-шляхтянок. Їхньою вихованкою, зосібна, була донька шляхтича, луцького ключника і королівського секретаря Яна Станішевського Анна. Упродовж 1624-1657 років відомо про 22 пожертви грошей, речей, кам’яниць та земельних ділянок в Окольному замку Луцька на користь обителі сестер-бриґідок. Цікаво, що ці пожертви здійснювали не лише безпосередньо кляштору, а й через тестаменти родичкам-черницям.

Так, 1646 року Станіслав Вольський заповів своїй доньці Софії (черниці кляштору) 500 злотих на провізію. У цю суму не входила вартість посагу, який орден отримав раніше. У 1651 році Гальшка Слюбич-Залеська тестаментом дарувала рідній доньці, луцькій бриґідці Христині Мелешківні, 500 злотих.

 

У великій міській пожежі 1617 року згоріла давня церква святого Миколая. На храмовому погості, який у 1639 році з допомогою луцького каноніка Бальтазара Тишки перейшов у власність римо-католицької капітули, постав монастир братів боніфраторів. Той самий духівник виділив кошти на будівництво костелу Марії Маґдалини. Запрошення прибути до Луцька ченці отримали від єпископа Андрія Ґембицького. Отці боніфратори розгорнули у місті доброчинну діяльність: тут діяли шпиталь і притулок для божевільних. Ордену належали ґрунти і цегельня за Стиром. У 1772-1773 роках при кляшторі мешкало п’ятеро ченців й від восьми до чотирнадцяти хворих.

У 1643 році шляхетна пані Аґнєшка з Брончич Пашинська, дружина луцького земського судді Войтеха Станішевського, спромоглася до купівлі ґрунтів довкола костелу Святого Христа і подарувала їх новоприбулому до Луцька конвенту отців бернардинів. Тоді ж під опіку бернардинів перейшов згаданий костел. Разом із бернардинським монастирем він складав єдиний монастирський комплекс.

 

1646 року з отцями бернардинами сталася прикра подія. Серед подарованих конвенту ґрунтів був пляц, що простягався від прихрамової території до річки Глушця. Ця ділянка раніше належала костелу святого Якуба. Аґнєшка Станішевська заплатила за землю 400 польських злотих. Пляц і став предметом суперечки з каноніком і пробощем костелу святого Якуба.

5 травня 1646 року Матвій (Мацєй) Поплавський, не отримавши 40 злотих від кагалу луцьких євреїв, здійснив наїзд на монастирські хатини, що їх побудували ченці на цій ділянці. Піддані костелу святого Якуба з німецького фільварку (неподалік Жидичина) за вказівкою пробоща хотіли зруйнувати ті будинки. Отці бернардини стали на обороні власних маєтностей. У сутичці було скалічено двох законників, а брата Канапара (Kanaparza)убито. Справа дійшла до Луцького ґродського суду. Врешті пляц присудили бернардинам, а ксьондзу Поплавському як спокуту гріха «казано поставити мурований стовп з кам’яною фігурою скорботного Христа на тому місці, де зараз деревʼяний костелик Святого Христа біля давнього цвинтаря».

 

Отже, правовий статус існування етнічних спільнот Луцька раннього Нового часу визначався великокнязівськими і королівськими привілеями, які засвідчували їхнє підпорядкування певному уряду (міському маґістратові, старості, воєводі).

Кожна з етній мала в Луцьку власну сакральну будівлю. У караїмів це була кенаса, у євреїв ‒ синагога, у вірмен ‒ церква святого Стефана. Русини-українці та поляки у своїх духовних практиках послуговувалися низкою храмів східного і західного обрядів. Діяли церкви й костели при монастирських обителях і кляшторах орденів. Поки документально не зафіксована присутність у Луцьку досліджуваного періоду мечеті. Згадки про «поган» ‒ татар і турків, утім, спонукають припускати про її можливе існування у місті.

Документальні свідчення промовисто вказують на етноконфесійну строкатість Луцька раннього Нового часу. Вона передбачала співіснування в соціумі міста різних народностей, а відтак – і різних конфесій. Обумовлювала постійний, не завжди мирний, але загалом конструктивний діалог їхніх культур.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: 

• Була у Луцьку парова машина: історії старих млинів міста (фото)
• Розповіли про одного з найвідоміших архітекторів та дослідників у Луцьку
• Розповіли, як Луцьк у 1922 році зустрічав Пілсудського (фото)