Дмитро Пасічник про бізнес під час війни, благодійність та майбутнє «Любарта» (інтерв'ю)

Дмитро Пасічник – комерційний директор компанії «Пластхім Україна» та генеральний менеджер футзального клубу «Любарт». Будучи достатньо відомим в управлінських та спортивних колах, Дмитро залишається доволі непублічною людиною і рідко дає інтерв’ю. 

Сайт новин Луцька «Конкурент» зміг виправити ситуацію, записавши з Дмитром об’ємну розмову, в якій ми обговорили його діяльність з усіх сторін, зосередившись на часовому проміжку, який почався 24 лютого 2022 року. 

Ви дізнаєтеся, як родина Пасічників зустріла повномасштабну війну, яким чином луцькі виробники рятували всю країну, про допомогу військовим на мільйони гривень та нове життя, плани і стратегію розвитку «Любарта».

– Спершу ми збиралися поговорити влітку, потім перед початком ігрового сезону «Любарта» і ось нарешті, коли вже понад рік триває повномасштабне вторгнення на наші землі, ця розмова відбудеться. За цей час тем зібралося багато. Почнемо ж із 24 лютого 2022 року. Яким був цей день для вас? 

– Думаю, що 24 лютого я почував себе як і більшість українців. Звичайно, всі думаючі люди очікували, що буде якесь загострення, але ніхто не чекав, що в такій формі. Що ми всі прокинемося від вибухів. Упродовж лютого я намагався заспокоювати колег, казав, що не варто панікувати. Щиро не вірив, що в нас, на кордоні з ЄС, будуть прилітати ракети. Але вийшло саме так. 

Насправді в той день я піднявся з ліжка о четвертій ранку. Мені подзвонив клієнт з Харкова, сказав «почалося» та кинув слухавку. Абсолютно зрозуміло, що реакція на це була шоковою. Здавалося, що наше життя, все, що ми будували упродовж багатьох років, – під загрозою знищення. В наступні кілька діб я першочергово займався безпекою своєї сім’ї. Коли вони покинули межі України, фаталістичне сприйняття реальності почало змінюватися. Необхідно було продовжувати жити та діяти. Вже 28 лютого наша компанія відновила роботу.

– Саме про це моє наступне питання. Ви – комерційний директор компанії з виробництва БОПП-плівок «Пластхім Україна», які широко використовуються у пакувальній сфері, зокрема у харчовій промисловості. Як діяло ваше підприємство в той період та яким чином вдалося налагодити роботу? 

– 24 лютого ми зупинили виробництво та відпустили людей додому. Наступні три дні топ-менеджери компанії провели на роботі, слідкуючи за безпекою, забезпечуючи охорону та організовуючи першу волонтерську допомогу. Ми привозили необхідні речі на блокпости, допомагали спецпідрозділам поліції різним обладнанням. 

А вже в понеділок, коли більшість наших офісних працівників (а наш офіс – це майже одні дівчата) були за кордоном, до нас почали дзвонити клієнти з різними питаннями щодо того, як ми плануємо діяти далі. У відповідь було швидко обладнане офісне приміщення для наших менеджерів, які виїхали. А ті, які лишилися, приступили до роботи тут. У підсумку ми почали продавати вже виготовлену продукцію, яка була на складі. 

Згодом, порадившись з виробничим персоналом та зваживши на те, що від нас залежить харчова безпека всієї країни, вирішили повністю відновити потужності. Це відбулося в перші дні березня. Ми запустилися і з того моменту жодного разу не зупинялися. 

– Група компаній з виробництва полімерних плівок, до якої входять ТОВ «Пластхім Україна», ТОВ «Теріхем Тервакоскі» та ТОВ «Татрафан», фактично миттєво проявила свою позицію, сплативши три мільйони гривень податків авансом. Згодом було ще чимало благодійних ініціатив та пожертв. І публічних, і ні. Невже іноземні інвестори були настільки впевнені в тому, що ми вистоїмо?

– Я думаю, що такої впевненості не було. Але була величезна підтримка нашої країни, нашого міста, наших людей. Найперше, що ми зробили – виплатили всі зарплати та премії своїм працівникам наперед. Це відбулося ще 25 лютого. Далі було ухвалене рішення сплатити всі податки авансом, щоб допомогти державі в цей критичний час. Паралельно ми постійно займалися волонтерськими справами. Допомагали кожному, чим могли. Потім зрозуміли, що цю роботу необхідно систематизувати, та акцентуватися на підтримці силових структур, які знаходяться в Луцьку чи на Волині. В першу чергу почали забезпечувати Волинський прикордонний загін, 100-у окрему бригаду ТрО та спецпідрозділи поліції, які брали участь в бойових діях. Разом із цим налагодили співпрацю з волонтерським центрами, зокрема з «Ангаром».

– Що ви загалом скажете про цей рік в контексті бізнесу. Як його провела ваша компанія? Вона «виживала» чи «повноцінно жила»? 

– Точно не можна сказати, що цей рік був успішним. Ми прагнули вижити. В нашому розумінні це означало зберегти повноцінну діяльність, фахових працівників, основних клієнтів, щоб мати змогу надалі розвиватися. Це нам вдалося в повній мірі. Кожен, хто спершу виїхав з країни, нині вже тривалий час перебуває вдома та працює. 

Перед самим початком повномасштабного вторгнення ТОВ «Пластхім Україна»  розпочало великий інвестиційний проєкт з будівництва нової лінії для виробництва БОПП-плівок. Саме в лютому до нас приїхали спеціалісти, які займалися встановленням дуже складного обладнання, і звичайно ж, усі вони поїхали, коли розпочалася війна. Разом із власниками ми вирішили продовжувати роботу. Без іноземних підрядників процес почав йти повільніше, але станом на сьогодні він перебуває на завершальній стадії. 

Упродовж всього року наша компанія продовжувала інвестувати в майбутнє країни, вірячи, що ми переможемо та будемо високорозвиненою та технологічною державою. Варто зазначити, що ця нова БОПП-лінія створюється для заміни полімерних плівок, які українські бізнеси купували в Росії. На жаль, навіть після 2014-го року російські виробники мали дуже велику частку на нашому ринку БОПП – близько 70 %. Інвестиція «Пластхіму» зможе забезпечити Україну необхідною продукцією на 50-60 % від загальної потреби. Я вважаю, що це дуже важливо, оскільки набагато краще, коли ми імпортуємо сировину та виробляємо продукт тут, створюючи додану вартість, а не навпаки.

– Раніше в розмові я вже згадував про чимало благодійних ініціатив. Більшість із них були не дуже публічними, як і багаторічна меценатська робота в мирні часи. Чи могли б ви детальніше розповісти про соціальну відповідальність групи компаній, до якої належить «Пластхім Україна»? 

– Компанія завжди займала соціально відповідальну позицію. Головним напрямом нашої благодійності була підтримка медичних закладів. Багато років ми допомагаємо обласній клінічній та дитячій лікарням. 

У військовий час ситуація змінилася, і тому сьогодні ми підтримуємо тих, хто цього найбільше потребує. В першу чергу – працівників підприємства, які захищають нас від ворога. Близько 30 наших колег нині знаходяться в лавах ЗСУ. Більшість з них пішли туди добровільно. І хоча вони мають непогане грошове забезпечення від держави, ми продовжуємо виплачувати їхню заробітну плату (а це сотні тисяч гривень щомісяця), бо чудово розуміємо, що значну частину з тих коштів вони витрачають на самозабезпечення.

Якщо зупинитися конкретніше, то наша група компаній з виробництва полімерних плівок (ТОВ «Пластхім Україна», ТОВ «Теріхем Тервакоскі» та ТОВ «Татрафан») активно співпрацює з прикордонниками. На сьогодні проводимо ремонт спеціального приміщення для одного особливого підрозділу, придбали плівку для гідроізоляції бліндажів на лінії оборони. Нещодавно купили оптичні приціли для важкої бронетехніки, якою користуються  бійці 100-ї окремої бригади ТрО. 

Також активні і наші працівники. Лише кілька днів тому вони зібрали значну суму на дрон розвіднику, який є нашим колегою. Також у співфінансуванні 50/50 (менеджмент компаній та компанія) придбали автомобіль для волинської ТрО. Загалом в 2023-у році від нас уже було залучено понад один мільйон гривень благодійної допомоги нашим захисникам. Рухаємося далі!

– Вагоме місце у вашому житті займає футзальний клуб «Любарт», генеральним менеджером якого ви є. Ситуація в перші місяці війни була надто несприятливою для спорту.  Як вам вдалося втримати команду на плаву?  

– Перші дні було не до спорту, і ніякого спеціального бачення в мене не існувало. Але весь час я підтримував контакт з тренерами та гравцями, які також є моїми друзями. В міру можливостей допомагав. Далі життя змушувало якось рухатися. В середині березня за ініціативи тренерів ДЮФК «Любарт» Андрія Янчука та Олександра Лисенка було відновлене тренування для дітей. Ми запросили абсолютно всіх. Байдуже, з якої ти був команди, міста чи області. Двері нашої школи стали відкритими, і декілька місяців наш колектив працював безкоштовно. Жодної оплати з батьків ми не брали. Я вважаю, що це був поштовх для всього дитячо-юнацького спорту в Луцьку. Після цього кроку на нас подивилися інші, й також почали щось робити. 

Щодо дорослих, то велику роль відіграв наставник Назар Бугайчук, який комунікував з хлопцями та часом збирав їх для тренувань. Так вдалося протриматися два-три місяці, а в травні, коли почало відновлюватися спортивне життя та стартував цілий ряд благодійних турнірів, «Любарт» з радістю до них долучився. 

Також хочу відзначити, що в той період в Луцьку було чимало професійних футболістів, які тренувалися та підтримували форму саме на нашій інфраструктурі. Зокрема, був воротар збірної України Анатолій Трубін, який радо відгукувався на наші пропозиції та показував дітям приклад. 

Літом ми вирішили робити ще більший акцент на дітей та спрямовувати максимум сил на їхній розвиток . Це дало позитивний поштовх, який призвів до значного зростання кількості юнаків, які займаються саме з нами, та до високих спортивних результатів. 

В дорослій команді ми також сфокусувалися на омолодженні складу. В нас не було великих фінансових можливостей, щоб ставати клубом Екстраліги чи хоча б продовжувати співпрацювати з такими регіональними зірками футзалу як Сергій Піддубний, Сергій Степанюк, Роман Дацюк. Тому зробили ставку на молодому ядрі «Любарта». 

Згодом до нас долучилися юні таланти з інших міст. Наприклад, Ігор Тимців та Олександр Сименко. Я певен, що велика кількість перспективних гравців, у яких щось не вийшло раніше, зможе розкритися у «Любарті». Тому плануємо дотримуватися цієї ж стратегії в довгостроковій перспективі. Наше завдання – допомогти молодим талантам. Якщо ж виконавець своїм рівнем почне переважати наш клуб, ми з радістю будемо відпускати його, щоб він розвивався далі!

– Клуб успішно функціонував та впродовж чотирьох років впевнено прокладав собі шлях до Екстраліги. Багато хто очікував побачити «князів» в найвищому дивізіоні вже зараз, але цього не сталося. Ви вже зазначили, що клуб змінив стратегію, але люди чекали вашого виходу в еліту. Чи зберігає «Любарт» таку перспективу для себе в майбутньому? 

– Це дуже складне питання. Воно і стратегічне, і тактичне, і філософське. Однозначної відповіді нема. Станом на сьогодні головний стримуючий фактор, щоб навіть про це думати, – нестача  спортивної інфраструктури в Луцьку. Нині в місті є лише один зал, який відповідає критеріям Екстраліги. Йдеться про обласну ДЮСШ. Разом із цим ми не знаємо, чи можемо в повній мірі розраховувати на це приміщення в тренувальному процесі та проведенні ігор найвищого рангу, зважаючи на високий попит з боку усіх видів спорту. 

Не маючи свого постійного місця, як до війни було в «Адреналіні», мріяти про підвищення у класі нема жодного змісту. В багатьох людей є інтерес до нашого клубу, і нам це дуже приємно, це підкреслює якість та важливість «Любарта» для міста. Якщо ситуація з залом вирішиться, ми будемо думати щодо участі в Екстралізі. 

– Нині і підбір гравців, і весь тренувальний процес лежать на плечах молодого, але вже доволі досвідченого Назара Бугайчука, який в клубі з першого дня. Як ви оціните його роботу? Чи задоволені ви нею? 

– Я вважаю, що роль Назара в команді найголовніша, вища за мою. Він – ідеолог та головна людина в цьому процесі, яка займається стратегією, думає про дітей і про філософію команди. Якщо відповідати вузько, то зрозуміло, що я дуже задоволений роботою. Мені дуже подобається те, як живе команда. Вона – це живий «організм» зі своїми проблемами та турботами. 

В нас бували випадки, що ми не розмовляли по кілька тижнів через різні погляди на ситуацію. Але я вважаю, що це нормально, і загалом я і Назар – близькі по духу люди. Я його повністю підтримую та намагаюся бути старшим товаришем. Але зовсім не втручаюся у тренувальний процес. Ну, інколи можу щось порадити. Буває, що він з цього сміється. Проте деколи й дослухається. Якщо все буде рухатися добре, то я впевнений, що він зможе тренувати команду, яка виступатиме в Лізі Чемпіонів. 

– Які завдання в команди на поточний сезон? 

– У чемпіонаті Львівської області в нас було завдання награвати команду, експериментувати та за можливості – перемагати. Це було трішки виснажливо, але дуже цікаво та корисно. В підсумку ми ще й зайняли друге місце. Владислава Сизика визнали кращим гравцем, а Станіслава Горніка – кращим голкіпером. Варто подякувати організаторам: рівень їхньої роботи дуже високий, і нам приємно з ними співпрацювати в майбутньому. 

Щодо Суперліги Волині, то завдання тут одне – взяти титул. Для нас це важливо, бо перше місце дозволить продовжити сезон в рамках Першої ліги України, яка цьогоріч буде проведена в експериментальному форматі. Зважаючи, що ми чинні чемпіони, логічно поставити за ціль захистити своє звання. 

Щодо Кубка України, то ми вже вийшли до 1/8, тобто повторили свій найкращий результат. У нас хороші шанси пробитися в Фінал Восьми. В будь-якому разі треба віддати належне нашим хлопцям за те, чого вони вже досягли. 

– На початку цього року ми побачили величезні успіхи ДЮФК «Любарт»: два «золота» та одна «бронза» на чемпіонатах України. Ще три вікові категорії продовжують боротьбу і також мають реальні шанси піднятися на п’єдестал. Як вдалося досягнути такого результату за достатньо короткий час роботи дитячої школи?  

– За кілька останніх тижнів я неодноразово відповідав на це запитання від наших друзів та партнерів, бо багатьом цікаво, як таке можливо і в чому секрет. Хтось цікавиться з інтересу, а хтось нам допомагає та радіє цим успіхам. 

Я бачу одну основну причину – це системна робота. Ми працюємо не для короткострокових цілей, не стараємося досягнути швидкого успіху коштом якихось маніпуляцій, тактиці, яка не відповідає нашій філософії тощо. Від початку «Любарт» старається рухатися маленькими кроками. Так сталося, що на третій рік роботи школи з’явилися перші класні результати. Я вважаю, що в контексті футзальних шкіл «Любарт» – один з найкращих в Україні. Багато хто каже, що в «Любарта» є гра. Людям цікаво за нами дивитися і це – головне! 

– Луцьк – спортивне місто, в якому чимало дитячих футбольних та футзальних команд. Конкуренція за дітей дуже висока. Чи має ДЮФК «Любарт» якісь переваги над іншими колективами? 

– Суб’єктивно оцінюючи, я бачу, що в Луцьку одна з найбільших конкуренцій серед усіх міст, які я знаю трошки ближче за інші. В нас величезна кількість спортивних шкіл та гуртків, які займаються футболом і футзалом. До нас приходять діти з інших клубів, від нас також інколи йдуть. Це нормально. 

Я не хочу говорити, що ми найкращі, чи одні з найкращих. Зазначу лише, що дитячий спорт у Луцьку – на високому рівні. Але є проблема – це відсутність інфраструктури. Є територіальні громади, в яких у рази менше команд, але інфраструктура значно краща. Це трішки дивно. Хочеться, щоб в майбутньому це змінилося. На жаль, це неможливо зробити силами однієї структури, навіть такої хорошої, як «Любарт». Це питання, яке стосується влади та громади. Будемо вірити, що з часом поля і зали будуть «підтягуватися» вслід за успіхами наших дітей. 

– «Любарт» – це історія успіху без великих коштів та спонсорів. Чи має клуб та дитяча школа якусь підтримку від влади, зважаючи на постійний прогрес та позитивні результати? 

– Фінансування «Любарта» – це великий симбіоз батьків наших вихованців та людей, яким цікавий спорт. Значну частину витрат дитячої школи закривають мами та тати. Звісно, долучається до цього і наша громадська організація «ЛФК «Любарт». 

Доросла команда забезпечується за рахунок партнерів, які люблять футбол і футзал, мають бажання допомагати. Є один чоловік, який цілий рік слідкував за нами в соцмережах, цікавився в мене питаннями нашої стратегії, структурою та всім іншим. А потім попросив долучитися, і це класно. Нам можна допомагати по-різному: від поради до благодійного внеску на рахунок нашої ГО, який буде витрачений на інвентар, оренду залу, якусь поїздку для наших дітей. 

Також хочу зазначити, що й «Любарт» приносить економічну вигоду місту. У січні ми прийняли два чемпіонати України – а це понад 200 людей з різних куточків України, які загалом принесли нашому місту близько пів мільйона гривень. Це і готелі, і заклади харчування, і наш Замок Любарта, який відвідали абсолютно всі. Наші підприємці отримали додаткові прибутки, а місто – надходження у вигляді податків. Також ми орендували зал спорткомплексу ВНУ, чим фінансово підтримали місцевий вищий навчальний заклад, що теж дуже добре. Будемо й надалі проводити такі заходи та сприяти рідному місту. Наприклад, вже в квітні в Луцьку відбудеться Чемпіонат України з футзалу серед дітей 2013-го року народження. 

Принагідно, хотів би подякувати керівництву ВНУ, а саме ректору Анатолію Цьосю та декану факультету фізичної культури, спорту та здоров’я Василю Пантіку за надійне партнерство та сприяння у розвитку футзалу в нашому місті та області!

– Особисто я не знаю спортивних клубів на Волині, які б настільки активно займалися благодійністю, як ви. Зовсім нещодавно ДЮФК «Любарт» оголосив про співпрацю з волонтерським центром «Ангар» і взяв на себе зобов’язання щомісячно жертвувати не менше десяти тисяч гривень. Чимало було зроблено і до цього: від участі в благодійних турнірах до підтримки капітана команди Владислава Козачка, який нині боронить державу в лавах українського війська. Звісно, це дивне питання. Але чому ваша структура зайняла таку соціально відповідальну позицію? Невже «Любарт» приносить якісь прибутки? 

– Все правильно. «Любарт» – некомерційна організація, а спорт не приносить ніяких прибутків наразі. Це просто така життєва позиція. Всі ми повинні цінувати те, що для нас роблять військові. Їхня найважча робота дозволяє працювати нам в тилу, ходити в школу, вчитися в університеті, тренуватися та розвиватися. Кожен повинен допомагати, тому й клуб робить те, що може. 

Владислав Козачок добровольцем долучився до Збройних сил України в перший день повномасштабного вторгнення. Сьогодні він боронить нас на передовій, тому ми робимо все, щоб йому допомогти. Не тільки йому, а всьому підрозділу, який перебуває під його командуванням. Ось і зараз проходив збір на пікап, до якого ми долучилися і фінансово, і інформаційно. Необхідну суму – 195 тисяч гривень – вдалося залучити упродовж п’яти днів! 

«Ангар» – це організація, з якої потрібно брати приклад. Разом з тренерами та деякими батьками вирішили, що нам буде приємно долучитися до їхньої доброї справи. Вважаю, що найкраще допомагати тим, хто найбільш фахово та професійно використає ці кошти для підтримки військових та інших людей, які виборюють перемогу України. Нам дуже приємно бути друзями «Ангару». 

– У вас велика родина. Дружина та двоє дітей, є власний бізнес та чимало різних турбот. Але ви чимало уваги, коштів та сил віддаєте саме «Любарту». Як ваша сім’я ставиться до цього?

– Без чіткої стратегії та тактики не обійтись і в родинних питаннях. Залучивши до футзалу сина, не залишив дружині жодних шансів на непорозуміння. Плюс традиційний букет квітів після кожної перемоги «Любарта» та сімейні подорожі на виїзні змагання, якщо є така можливість, допомогли і рідних зробити фанатами. 

Дружина та діти знають більшість гравців і щоразу вболівають за «Любарт» не менше за мене. Своєю чергою намагаюсь максимально допомагати дружині в бізнесі. З дискусіями та жартами якось вдається утримувати баланс.

– Цієї осені «Любарту» виповниться п’ять років. Чого б ви хотіли досягнути до того часу, коли клуб відзначитиме десятиліття? 

– Жартома я завжди казав, що мета «Любарта» – участь в Лізі чемпіонів. Але чому це неможливо? Якщо все буде розвиватися таким чином і надалі, якщо з’явиться більша підтримка  влади, буде інфраструктура, а ми продовжимо виховувати своїх зірочок, – така мрія може стати реальністю. 

Але найголовніше, щоб команда була, щоб діти могли тренуватися, змагатися, подорожувати і бачити те, до чого можна прагнути. Щоб у нас була повна вертикаль: від найменшої групи до професійної команди, в яку кожен зможе пробитися, якщо подужає пройти цей непростий спортивний шлях. 

Звісно, ми хочемо привезти в Луцьку Єврокубки або Екстралігу. Але це не є самоціллю. Ми б могли це зробити для «галочки». Але в нас таких егоїстичних цілей нема. Якщо буде можливість – «Любарт» це зробить. Не буде – робитимемо максимум з того, що буде нам під силу.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

• У Луцькому районі відбувся фінал Кубку з футзалу (фото)
• Два «золота» та «бронза»: як «Любарт» стає лідером дитячо-юнацького футзалу в Україні (фото)
• З лучанином у складі футзальна збірна України вийшла до півфіналу Євро
• У Луцьку росте нове промислове виробництво. У нього інвестували 100 мільйонів (фото)
• Луцька компанія отримає 2,5 мільйона євро (відео)