Поділитись:

Як починалася Революція Гідності: спогади волинян (фото)

Понеділок, 21 листопада 2022, 20:45

Рівно дев'ять років тому у Луцьку було холодно. На освітленій вуличними ліхтарями Театральній площі самотньо сидів журналіст Мирослав Ватащук. У Києві в цей момент починалася Революція Гідності. Мирослав побачив клич іншого українського журналіста Мустафи Найєма. Тоді українці збиралися вийти на майдан і голосно заявити про своє бажання рухатися в європейському напрямку. Мати європейське майбутнє. Майдан збирався у Києві. Майдан збирався у Луцьку. 

Того вечора, 21 листопада 2013 року на Театральну площу у обласному центрі Волині прийшло близько 30 активістів. Ці люди хотіли самі обирати своє майбутнє. Вони ще не знали, який шлях лежить попереду, але саме цього дня разом із тисячами інших українців задекларували свою готовність боротися за Україну. 

Луцьк, 21 листопада 2013 року. Так все починалосяЛуцьк, 21 листопада 2013 року. Так все починалося
 

21 листопада, у розпал повномасштабної війни з росією Україна пригадує початок Революції Гідності. А також всіх тих, хто першими поклав душу й тіло за нашу свободу. Ми на сайті новин Луцька та Волині «Конкурент» зібрали спогади волинян про те, як починалася наша боротьба. 

Київ. Розпал Революції ГідностіКиїв. Розпал Революції Гідності
 

МИРОСЛАВ ВАТАЩУК

Коли угоду про асоціацію не підписали – нас це вкурвило. Потрібно було показати, що ніхто не може обирати і вирішувати замість нас. Бо ж вся країна йшла до ЄС, а тут в одну мить раз – і ніякого тобі Євросоюзу. Як якісь москалі. Я вирішив вийти на майдан у Луцьку спершу, а вже далі дивитися, як буде розвиватися ситуація. І їхати на Київ, або лишатися тут. Написав про це у фейсбуці, і люди потихеньку почали збиратися. Нас там було 20-30 чоловік. 

Було холодно, але сухо. Я примостився на лавочках з прапорцем українським маленьким і ноутбуком. Було вже пізно, і перехожих було небагато. 

Мирослав ВатащукМирослав Ватащук
 

Тоді приїхали Діма Безвербний, Марічка Доманська, Богдан Шиба, Ігор Гузь, Вадим Матвіїв, Костя Байчук, Павло Данильчук, Володимир Пащенко був. Хтось привіз печиво, хтось приходив із чаєм. 

21 листопада 2013 року, Луцьк21 листопада 2013 року, Луцьк
 

Що для мене означає ця революція – важке питання. З одного боку, Євромайдан показав чітке прагнення України опинитися у цивілізованому світі поміж цивілізованих народів, а не в тому мракобіссі, поміж якого живе росія. Це був чіткий орієнтир. З іншого боку, тоді ми думали, що все воно пройде якось набагато простіше. Не думав, що можуть бути розстріли у нашій країні. Не думав, що у нашій країні може бути війна. 

У будь-якому разі, тоді Янукович втік, а Україна зараз виборює свою незалежність. Євромайдан – це всього лише одна сходинка, один крок у цій боротьбі. 

 

МИХАЙЛО НАХОД

Ще перед самою Революцією був такий подавлений настрій. Було зрозуміло, до чого ідуть справи, і що навряд чи угоду про асоціацію з ЄС буде підписано. Мені цей день запам'ятався тим, що якраз 22 листопада ми з колегою мали їхати в Київ на робочу зустріч. І тут якраз ввечері починають з'являтися повідомлення, що в Києві люди гуртуються на майдані – перше повідомлення запостив Мустафа Найєм. У Луцьку першим написав виходити Мирослав Ватащук. 

Коли я побачив повідомлення Мирослава, то був уже чи в поїзді, чи в дорозі до поїзда. Але перше, що ми зробили, прибувши до Києва – відразу пішли на майдан. Там вже вирувало життя: стояла машина з гучномовцями, були політики і громадські діячі, і вже зароджувався цей протестний рух. 

 

Якщо подивитися усвідомлено – тоді мені не відчувалося, що це був привід, який переросте у серйозний протест. Було зрозуміло, що будуть мітинги, мирні протести і висловлювання незгоди, але тоді ще не здавалося, що це переросте в повноцінну Революцію. 

І в столиці, і в Луцьку починаючи з 21 листопада щовихідних збиралися майдани. Коли більші, коли менші. Але вся свідома громадсько-політична тусівка гуртувалася, щоб висловити певні вимоги. Коли 1 грудня побили студентів, які відмовилися розходитися з Майдану, стало зрозуміло, що шляху назад немає. Що це вже іде закручування гайок, і що якщо зараз не відстояти свою свободу і європейський вибір – іншого шансу може не бути. 

Михайло та Ольга Находи з дітьми на майдані у ЛуцькуМихайло та Ольга Находи з дітьми на майдані у Луцьку
 

Ольга з доньками готує плакати для майдануОльга з доньками готує плакати для майдану
 

Я вважаю, Революція перемогла. Основна ціль була – повернути Україну на європейський вектор розвитку. Цього вдалося досягти. Звичайно, шкода, що з жертвами. Але ці жертви не були марними. 

ДМИТРО БЕЗВЕРБНИЙ

Я ішов увечері з репетиції в театрі, і як зазвичай прогулювався пішки. Близько 21:00 я був на Театральному майдані. Там побачив Мирослава Ватащука – мого товариша, журналіста. Вже він мені розповів більше про те, що відбувається. Про клич Найєма. Мирослав так само зробив клич у фейсбуці, щоб люди вийшли на Театральний майдан. Я лишився. Навіть не стояло питання, лишатися чи ні. 

Дмитро БезвербнийДмитро Безвербний
 

Згодом зателефонував ще Марії Доманській. Підтягнулися люди, які побачили допис Мирослава у фейсбуці. Ми спілкувалися, обмінювалися думками з приводу того, що далі буде. Я не пам'ятаю точно, скільки нас було. Близько тридцяти людей і білий пес стояли під ялинками на Театральному майдані у Луцьку. Так почалася наша Революція Гідності у Луцьку. 

Був песБув пес
 

У Києві я теж був, але все ж таки у Луцьку я був більш активний. Зрозумів, що революція робилася не тільки у столиці. Вона залежала і від того, наскільки активними будуть люди на місцях. 

Завдання у всіх були різні. Я займався організацією окремих заходів протесту та висвітлював це, знімаючи відео і роблячи дописи. Допомагав збирати теплі речі для мітингуючих. Де я міг бути корисним – там я і працював. Ходив на усі мітинги – біля військової частини, у центрі, на Київському майдані. Так сталося, що я був одним із ініціаторів «революційного піаніно». Ми хотіли тоді щось зробити подібне до того, як було у Києві. Наскільки я знаю, воно тепер в музеї – таке гарне, розмальоване. Воно піднімало дух. 

 

Саме з подій Євромайдану та Революції гідності почалася ця сучасна війна росії проти України за існування нашої держави як такої. Це досягнення – що ми тоді могли зламати систему, і заявити, що українцям не байдуже, і якщо українців щось не влаштовує – ми виявляємо свою позицію. Я думаю, якби Майдану не було, ми мали би ситуацію, схожу на ту, яка зараз у Білорусі. Бо і АТО, і війна, і анексія територій – це реакція росії на те, що Україна виходь із орбіти її впливу. 

МАРІЯ ДОМАНСЬКА

Можна вірити мені чи ні, що я так пророче думала. Але зрештою так і трапилося. Майдан почався для мене ввечері 21 листопада. Ми з моїм другом і колегою на той час у театрі «Гармидер» Дмитром Безвербним йшли з репетиції і розмовляли про події, що трапилися. Ми завше проходили Театральний майдан. Так ми там зустріли колегу-журналіста Мирослава Ватащука, зачепилися за розмову. Слово за слово і ми вирішили, що будемо разом сидіти на Майдані. Потім Мирослав написав про це у ФБ і люди почали підтягуватися. Це був початок Луцького Майдану. 

Марія ДоманськаМарія Доманська
 

Це був просто порив: коли не можеш піти додому і сидіти спокійно. Тому ми залишилися на вулиці і просто сиділи. Люди почали підтягуватися. Так десь зʼїхалося до 20 різних активістів. Ми простояли там до ночі і вирішили: наступного дня уранці розпочинаємо безстрокову акцію. Так все й почалося і закрутилося. Далі всі знають, що і як було.

Тепер ми маємо війну. Так, багато хто каже, що саме Майдан призвів до цього. На жаль, наш вибір обходиться нам кровʼю. Але не Майдан призвів до цього. Майдан – це як антитіла в організмі, які зреагували на життєво небезпечне зараження рускім міром. Вже не було змоги терпіти. Москалі ж хотіли поставити свого президента і зробити з нас «ручну державу». Та не вийшло. Прогадали вони один маленький момент – що українці за своєю натурою революційний і вільнолюбний народ. Проте наша слабка сторона – це нерозуміння того, що ми дуже багата країна і на нас постійно хтось посягає. А отже, треба своє любити, цінувати, берегти і захищати (а не красти і дерибанити). Тож, якщо нема загрози, ми розслабляємося, сваримося і зраджуємо один одного (корупція, недовіра до влади, нечесні вибори, байдужість до політики і державотворення). Саме в ці моменти, коли ми спимо, ворог працює. І так трапилося. Ми спали, прокидалися лише на час Революції, а коли революція нібито робила своє, далі йшли займатися своїми справами. А ворог тим часом окуповував нас непрямими способами. А зараз вже і прямими.

 

Тому якщо мене запитають, чи виграв Майдан, я скажу: він ще не виграв, і ще не програв. Майдан триває далі: зараз він є повномасштабною війною, до того був реформами (вдалими і не дуже) та АТО. І Майдан трансформується з війни після її закінчення у щось ще. Він триватиме довго. Бо зміна свідомості відбувається не за одне покоління. Швидких результатів у цій справі не буває (це доводить історія), тому треба усвідомити, що це гра в довгу. Це неприємний момент, бо хочеться пожити в кращій країні вже, а не у старості. Але ми йдемо своїм тернистим шляхом. І хто зна, може ми швидше дійдемо, ніж думаємо. Головне, аби українець українця підтримував, а не продавав. Тільки тоді ми будемо дійсно сильною нацією. Війна – лише перший етап на шляху до цієї сили. Далі довге усвідомлення і кардинальна зміна поведінки. Чи буде це? Тільки час покаже. 

ОКСАНА ПЕТРУК

Спершу були цілодобові трансляції зі столиці. Душа раділа, що люди не проковтнули відмову від євроінтеграційного курсу. Вночі з 10 на 11 грудня на Майдані в Києві сталося чергове побиття активістів. Мій батько взяв пластикову каску і поїхав в Луцьк. Там він сів в автобус до Олега Бондарука і поїхав з ними на Майдан. Відчергував там два дні і повернувся. На зміну йому поїхали ми з Юрою. Він нам дав свою каску. Ми потрапили на вихідні і людей було багато попри -10оС надворі.

Ми ночували на Майдані. Було спокійно. Сцена, виступи, концерт ОЕ. Наступного дня люди почали формувати колони, які рушали до МВС і Прокуратури. В той момент я зрозуміла, що Майдан не розійдеться, поки не доб’ється свого – зміни влади. Люди були рішучі і позбавлені страху.

Ми повернулися додому, де мене чекав син. Йому не було ще й року. Я дивилась на нього і розуміла, що не маю права залишити йому країну такою, якою вона була на той час. Я зрозуміла, що як би важко не було жити по правді, нікому не давати хабарів, не рєшати дєла, а йти чесною стежиною, я обираю цей шлях, бо хочу, щоб мої діти не змушені були згодом виходити на Майдан і вмирати на барикадах. Я думаю, ми маємо змінити країну.

Оксана ПетрукОксана Петрук
 

Далі в січні мій батько з Олегом Бондаруком і з батьком міського голови Анатолієм Поліщуком знову поїхали на Майдан. Це було 19 січня. А згодом почалися всім відомі події на Грушевського. Ми дуже хвилювалися за батька і не спали ночами. Жили в прямому ефірі. Я відчуваю безмежну вдячність всім тим людям, які віддали свої життя на Майдані і живим учасникам Революції Гідності, які продовжують боротьбу і проектують краще майбутнє для України і її дітей.

ВАСИЛИНА КОТЛЮК

Революція Гідності для мене розпочалася з розгону студентів. Зараз та ніч перетворилася ніби в спалахи – пам’ятаю дівчину, яку тягли за волосся по землі і вона неймовірно кричала; чоловіка з відеокамерою, по лиці якого просто лилася кров; хлопця, який зі стели прапором відбивається від «беркутівця»; банку з горошком, яку кинули в «беркутівців», котрі бігли за нами. Та найбільше врізався в пам’ять хлопчик років 8, який тікав разом із татом. Коли ми зупинилися передихнути, він сказав, що завтра на Майдані буде мільйон людей.

Василина Котлюк на майдані у КиєвіВасилина Котлюк на майдані у Києві
 

Вранці ми були шоковані тишею у новинах. Ми поїхали з Києва, розділившись (було відчуття, що той «Беркут» десь поруч), а повернулися за пару днів. І верталися ще багато-багато разів, щоб більше не бігати від дядьків з кийками. Це був ні на що несхожий час: зустрічати Новий рік разом із мільйоном однодумців, а потім – плакати під «Пливе кача» під час прощань із загиблими; роздавати канапки вусатим козакам і співати з семінаристами, а потім записувати прізвища поранених, щоб їх знайшли і рідні і переконувати людину, що вона не помре (хоча ти насправді цього не знаєш).

Василина Котлюк на майдані у КиєвіВасилина Котлюк на майдані у Києві
 

Революція Гідності – це неймовірні люди, переосмислення, дух, ідеї і відчуття. Певно, в кожного свої виміри і критерії перемоги. Але я, як і 9 років тому, думаю – страшною ціною, про яку ні на мить не можна забувати, ми тоді не дали себе з’їсти. І тепер не дамо. Для мене про це й була Революція. І мені, чесно, шкода людей, які не розуміють, скільки всього це означало і змінило.

Василина Котлюк на майдані у КиєвіВасилина Котлюк на майдані у Києві
 

Василина КотлюкВасилина Котлюк
 

 

ОЛЕКСАНДР ГУЧ

Коли все починалося – був у Луцьку. Разом із друзями Анатолієм Котлюком і Нестором ми були кимось на кшталт завгоспів. Ставили намети, налаштовували електрику, щоб можна було готувати чай-каву. 

На кінець листопада, коли починалася двіжуха в Києві, я поїхав у Карпати – був вихователем на спортивній базі для дітей із Сумщини. Три тижні ми там провели. Стежили за новинами постійно. Там ми побачили, як у Києві били і розганяли студентів. Коли ми вже відвозили дітей на Сумщину – звідти зразу подалися на Київ. Це були 20-ті числа грудня – передноворічний стан, не було багато активності. Ми пороз'їжджалися по домах, щоб показатися вдома. А потім знов подався у Київ. Цього разу пробув до Різдва, і на свято приїхав додому. У столицю повернувся на Водохреща –«вогнехреща», як його потім називали. 

20 січня я вже знову був у Києві. Там уже долучився до 15 сотні. Павло Данильчук був чотовим. Це потім переросло у окрему сотню, яка мала назву «Волинська Січ». Уже в складі сотні я був індентантом – розпоряджався харчами я амуніцією, видавав щити і каски – те, що у нас тоді було. Ми ходили на мітинги.

Волинська СічВолинська Січ
 

Поранення я отримав 20 лютого. Ми тоді ночували в Мінагрополітики. Вранці двоє наших хлопців пішли в центр до поштамту попити чаю. Один з них потім зателефонував і каже: «Сашко, піднімаю сотню, почалася стрілянина». Ми побігли на майдан. Там почався кіпіш. Люди бігли врізнобіч, бо було чути звуки пострілів. Зі сцени Євген Нищук закликав, щоб сотні самооборони шикувалися поруч для інструктування. На Інститутській і біля «Жовтневого» хлопці гукали на поміч. Хтось побіг на Грушевського відганяти беркутню, бо в тому боці повалили наші барикади. 

Ми подалися наверх до Жовтневого Палацу. Формувалися у малі групи по 3-5 людей, і прикриваючись щитами, просувалися вперед до станції метро «Хрещатик». Тоді почали стріляти і по наших хлопцях. Першого застрелили Василя Мойсея. Він загинув. Потім вбили Байдовського Сергія. Але ми продовжили шлях, бо розуміли, що або займемо верхню барикаду і відтиснемо правоохоронців, або може бути так, що стрілятимуть, поки не перестріляють. Тому ризикуючи життями ми підсувалися вперед. 

Поранили хлопчину із псевдо «Хома» – Павла Марчука. Перша куля втрапила в ключицю, друга – в руку у районі ліктя. Я почав його відтягувати. Протягнув всього пару метрів, а тоді вже поранили мене. В ногу. Мені перебили кістку, і я впав. Не міг рухатися. Обмацав себе, чи нема ще поранення. Перепросив Павла, що не можу тягнути його далі. 

Олександр Гуч після пораненняОлександр Гуч після поранення
 

Дивно. У кишені було два телефони. Мій і штабний. Не знаю, що сталомя, але той, що штабний, покришився – я його витрусив з кишені. Свого телефона взяв до рук – набрав номер матері. Хотів їй сказати «прощавайте», бо по ідеї це вже все. Набрав – і зразу скинув. Телефон поклав до кишені і почав повзти, відпихаючись однією ногою. 

Буквально за хвилину підбіг один кремезний чоловік. Взяв мене на руки і почав відносити. Хтось підхопив – і так мене занесли в Жовтневий. Там дали знеболюючі, перев'язали ногу. 

Сашко на лікуванніСашко на лікуванні
 

Для мене Революція Гідності була в першу чергу виявом своєї позиції. І розумінням, що ми, свідомі люди, обираємо проєвропейський напрямок розвитку для своєї країни. І коли влада це затоптує, коли починає гнобити людей – це викликає зворотну реакцію і бажання боротися. Майдан був тим місцем, де можна було проявити позицію. Щоб ми мали можливість в принципі обирати своє майбутнє. Революція впоралася з тим викликом, який був тоді. Але це був лише крок до перемоги загальної. Початок нового витка історії, де триває боротьба за справжню незалежність нашої країни. 

***

Боротьба України триває, і кожен з тих, хто починав Революцію тоді, продовжує відстоювати цінності Майдану зараз. На безлічі фронтів. 21 лютого 2013 року Україна обрала своє майбутнє. Страшною ціною, але ми і досі непохитно стоїмо за цей вибір. 

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

Надрукувати
мітки:
коментарів
14:45
28 листопада 2022
19:40