Поділитись:

Дві копійки за відро води: як вуличні колонки рятували лучан (ретрофото)

Неділя, 06 листопада 2022, 15:27

Коли немає в крані води, іноді рятують колонки. Це засвоїло багато лучан з 1990-х, коли часто зникала в крані вода, або була такого кольору, що навіть митися в ній не хотілося. Мережа радянських колонок, розкиданих по різних дворах і куточках міста, в такі моменти ставала справжнім порятунком. 

Про це пише краєзнавець Олександр Котис для ІА «Волинські Новини». 

Вуличні колонки – аж ніяк не радянський винахід. Це, можна сказати, давня традиція, коли ще в містах не було центральних водогонів, а потреба в питній воді весь час зростала. У тих містах, яким пощастило жити у відповідній географічній місцевості з доступністю до доброї води, будували бювети.

Були такі і в Луцьку. Були і давно загули. Плутати їх з колонками не варто, бо все ж у радянські колонки, як і нинішні, подавали воду із загального водогону. А коли такого ще не було – з артезіанських глибин помпами.

Можна піти ще далі і згадати, що помпи широкого розповсюдження набули тільки в ХІХ столітті, а криниць у кожному міському дворі не накопаєшся. Тож була така професія – водовози. Завдання водовоза було просте – набирати воду і доставляти її в помешкання для пиття і для господарських потреб. Зазвичай водовози використовували кінську силу, адже перемістити одразу багато води вручну було неможливо, а щоразу до річки не набігаєшся. Правда, інколи воду доставляли і власноруч. Таких людей називали водоносами.

Вода, яку розвозили по Луцьку, ділилася на дві категорії: для внутрішнього користування (пиття) і для господарського. Воду для пиття возили в зелених відрах та зелених бочках з білими кришками. Так споживачі могли розуміти, що їм дають воду з посудин, які призначені для чистої води.

Набирання води дозволялося тільки в спеціально відведених місцях, які встановлювала міська управа. Так, наприкінці ХІХ століття склалися звичні місця набору води на річці Стир, які й закріпили законодавчо: на вулиці Замковій, на вулиці Домініканській (тепер Драгоманова) і на Вульці (проспект Волі) біля млина Пінчука й Цвітмана. Всі інші місця набору були несанкціоновані.

Тим часом технічний прогрес не стояв на місці, і в водовозів з’явилися конкуренти – помпи. Довгий час вони конкурували. Практично останнє десятиліття, коли в Луцьку зафіксовані водовози, це 1930-ті.

Ближче до кінця ХІХ століття в Луцьку стали розповсюджуватися артезіанські криниці. Було невигідно і не дуже зручно утримувати дірку в землі просто як криницю, тому такі «дірки» намагалися обладнувати помпами і прокладати труби. У Луцьку працювали інженери, які влаштовували такі системи. Одним із монополістів була контора інженера Владислава Топольницького.

Проєкт артезіанської колонки роботи Топольницького. Копія з Державного архіву Волинської області><span class=Проєкт артезіанської колонки роботи Топольницького. Копія з Державного архіву Волинської області
 

План опалюваної будки над артезіанською криницею Топольницького. Копія з Державного архіву Волинської області><span class=План опалюваної будки над артезіанською криницею Топольницького. Копія з Державного архіву Волинської області
 

Тогочасна система мала такий вигляд. Розвідували артезіанську глибину. Монтували обладнання і до найближчих будинків прокладали труби. В той час у місті була лише одна публічна криниця, яка тягнулася в напрямку пекла на кілька десятків метрів – аж до артезіанських шарів води. Криниця розташовувалася в міському саду на Парадному (тепер це Театральний) майдані. Багаті лучани на своїх подвір’ях також влаштовували криниці, і в перші роки ХХ століття було їх до 10 штук по місту. Найкращого смаку і хімічного складу була вода з артсвердловин на Красному. Не всі могли собі це дозволити, тож була технічна можливість просто набирати воду із таких криниць відрами.

У Луцьку працювала будівельна контора Гершка Шпектора, яка спеціалізувалася на бурінні артезіанських свердловин. До неї і звернулася міська управа в 1914 році з тим, аби влаштувати ще дві публічні криниці завглибшки понад 50 метрів. Криниці облаштували дуже швидко, оскільки всі розуміли гостру потребу в добрій воді. Одну з них влаштували неподалік лютеранської кірхи. Іншу – на вулиці Таборовій (в районі Шопена). Вони почали діяти ще перед Першою світовою війною. У час війни їх часто ламали військові. Вони псували насоси й інше обладнання. Тому артезіанські криниці доводилося часто ремонтувати.

З часом кількість криниць тільки збільшувалася. Як писав у своїй відомій праці «Луцьк на Волині» луцький лікар Адам Войнич, на початку 1920-х років у місті було три джерела води: річки Стир, Глушець і Сапалаївка, копані криниці та артезіанські свердловини завглибшки 53-70 метрів. Войнич зробив дуже детальний опис джерел, якості води, хімічного складу.

План Луцька 1912 року з позначенням копаних і артезіанських криниць. Зображення з книги Адама Войнича><span class=План Луцька 1912 року з позначенням копаних і артезіанських криниць. Зображення з книги Адама Войнича
 

Маємо ще одну цікавинку – третій пласт нашарування технологій. Поки луцькі водовози конкурували із локальними артводогонами і публічними криницями, ще в 1896 році інженер-технік Роман Кравець та київський купець Микола Фальберг запропонували влаштувати в Луцьку водогін на концесійних умовах. Так почалася майже 40-річна епопея із влаштування в місті централізованого водогону, але це зовсім інша історія.

Усім було зрозуміло, що Луцьк не зможе довго задовольнятися колонками, треба було активніше рухати справу централізованого водогону. Цікавий штрих із тогочасних луцьких розмов про воду. Дискусія тривала навколо питання джерел води: річка Стир чи артезіанський шар. Свої рекомендації дав доктор геології, мінералогії і географії Павло Тутковський. У 1913 році він писав, що Стир – брудна річка, бо забруднюється поселеннями вище за руслом. Поблизу Луцька не було джерел з доброю водою, тому Тутковський зазначав, що єдине джерело води для луцького водогону – артезіанський горизонт, який розташований під товщею крейди глибше за 50 метрів.

Після Першої світової війни по місту було 14 артезіанських свердловин з електричною помпою кожна і два великі збірники води. Один був у кінці вулиці Домініканської (Драгоманова), інший – на Красному. Міські студні стали безплатними у користуванні, а зі збірників відпускали воду по два гроша за відро.

Процес набору води з криниці на вулиці Караїмській, 1930-ті. Фото з архіву Дослідницького інституту їдиш><span class=Процес набору води з криниці на вулиці Караїмській, 1930-ті. Фото з архіву Дослідницького інституту їдиш
 

У першій половині 1930-х почалося будівництво централізованого водогону. Станцію поставили на вулиці, яку назвали відповідно – Фільтрова. У 1934 році перші будинки в Луцьку вже мали воду з нової системи. Далі вона тільки розвивалася і розширювалася. До початку війни 73% запланованих мереж було збудовано. Та колонки з безплатною водою аж ніяк не відживали.

Колонка на теперішній вулиці Шопена, 1930-ті><span class=Колонка на теперішній вулиці Шопена, 1930-ті
 

Вони перекочували в радянський повоєнний час і трохи видозмінилися. Поступово зникали всі артезіанські криниці з помпами, і замість них влаштовували звичні колонки централізованого водогону. Перевага була у тому, що в них текла вода навіть у випадку аварій, коли в будинках вона зникала.

Колонка на Коперника><span class=Колонка на Коперника
 

Ближче до нашого часу колонки стали відходити в минуле і романтизуватися. Сьогодні це така собі історична цікавинка, але для декого це й потреба. Навіть у ХХІ столітті (принаймні станом на 2015 рік) в Луцьку ще залишаються будинки, у яких немає води, і люди, як і 100 років тому, користуються колонкою. Правда, кількість таких щороку зменшується, тож і потреба у колонках поволі відпадає. У лютому 2022 року в Луцьку функціонувало 60 водорозбірних колонок. Більшість із них – на Кічкарівці-Красному, а також у приватних секторах в районі Коперника, на Балці.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

Надрукувати
мітки:
коментарів
02 лютого 2023
26 січня 2023
17:10
19 січня 2023
17 січня 2023
15 січня 2023
08 січня 2023
06 січня 2023
02 січня 2023
29 грудня 2022
23 грудня 2022
21 грудня 2022
18 грудня 2022