Як подружжя волинян стало пекарями-магнатами

Глава сімейства волинських пекарів Юрій Цейко поділився секретом свого успіху з читачами "Сім'ї і дому"

Печиво "Ласка" волиняни охоче замовляють на весілля-хрестини та інші оказії: за смаком воно не поступається домашньому. Саме любов українців до пишного святкування особистих, релігійних і навіть державних свят надихнула сім'ю Цейків узятися за власне виробництво. Зараз у пекарні трудиться вся сім'я: це і топ-менеджери, і спеціалісти, і робітники.

Сімейний "човник"

"Був собі мельник і молов борошно. Але прийшли совєти, приставили до млина директора, комірника, бухгалтера… Щоб усіх розмістити, збудували контору на чотири поверхи, та й затулили вітер і млин зупинився", – так по-філософському розпочинає розповідь про сімейний бізнес Юрій Цейко. У його пекарні на кілька цехів задіяно сотню працівників, оборот коштів сягає 1,7 мільйона гривень, але офісу нема. Щоб вийти на такий рівень, знадобилося багато років клопіткої праці, безліч спроб і помилок. А розпочиналося все, як і в тисяч українців, на початку 1990-х років, коли криза змусила молоду пару, Ольгу і Юрія, торгувати.

"Спочатку возили продукцію у Польщу, де масово закривали фабрики. Однак Польща стала швидко розвиватися, а в Україні зупинилося практично все виробництво, – розпочинає сімейну бізнес-історію пан Юрій. – Та у жодну кризу наш народ не змусиш скромно святкувати, столи завжди гнуться. Ми звикли показувати свій достаток. Тому продуктовий бізнес завжди вигідний. А Польща уже могла запропонувати якісний і головне – дешевший продукт. Тож наш сімейний "човник" почав возити товар у зворотному напрямку. Спочатку ми торгували польськими оселедцями, потім солодощами, фруктами – український ринок потребував абсолютно все".

Проте ринки заходу України швидко стали перенасиченими, тож подружжя звернуло увагу на промислово розвинутий схід, де були вищі і зарплати, і ціни. Торгівля з роздрібної перетворилася на гуртову: завантажені по зав'язку "Жигулі" постачали імпортний крам у дніпропетровські магазини. Тоді законодавство передбачало можливість ввезення товарів з-за кордону без плати мита на 1 200 доларів, а легковик максимально можна було завантажити на 300.

"Але час був дуже непевний. Побори збирали не тільки кримінальні угрупування, а й міліція. Між ними були поділені області, міста і навіть дороги. Не раз бувало, що серед траси зупиняли… Хотілося спокійнішого життя, хотілося бачити, як ростуть діти. Доньці тоді було п'ять рочків, а сину всього два. Вони з плачами відпускали нас у дорогу. Залишали дітей на тестя, який сам якось давав їм раду. Задумалися що робити далі", – пригадує Цейко і водночас зазначає, що з часом діти стали неабиякими помічниками.

Виробництво на літній кухні
Ольга з Юрієм не відважилися виходити на роботу, бо порахували, що зможуть самі собі забезпечити зарплату, яку на той час пропонували перші-ліпші працедавці. Вирішили розпочати власну справу ще й тому, що у разі невдачі ніколи не пізно кинути.

"Праці ми не боїмося: за своє життя і теплиці мали, і городи обробляли, і свиней тримали. Підвернувся на ту пору і стартовий капітал: вдалося вигідно продати акції підшипникового заводу, який тоді викупляли шведи. Я мав їх як працівник підприємства і заробив на тій операції дві з половиною тисячі доларів", – веде розповідь підприємець.

Так колишні майстер та інженер-технолог машинобудування з важкої промисловості повністю перейшли на харчову. Розпочали з нескладного, але при тому популярного продукту: вафельних листів, які на той час завозили з-за кордону. Конкуренцію їм складали тільки місцеві господині, які робили домашній продукт на побутових пательнях-вафельницях.

"Ми знайшли польського виробника за адресою на упаковці, поспілкувалися з власником, подивилися через віконце на процес виготовлення. Випитали адресу виробника обладнання, у якого замовили 20 одиниць обладнання. Для початку нам дали дві вафельниці, щоб повчитися", – пригадує Цейко.

Перше своє міні-виробництво Цейки запустили у літній кухні. Крім двох вафельниць, мали ще саморобний міксер і готову рецептуру, але якісний лист довго не вдавався. Та після численних помилок вдалося спекти таку вафлю, яка не поступалася польській.

"У нас була мета скласти конкуренцію саме польському продукту, який заполонив наші базари. Так ми зайшли на місцевий ринок. Але доволі швидко у нас стали купувати продукцію посередники з інших областей. Довелося переобладнати підвал будинку під цех, найняли перших працівників, отримали дозволи від всіх інстанцій", – розповідає пан Юрій і наголошує, що перший серйозний успіх прийшов завдяки дружині.

"Ми почали співпрацювати з виробником морозива "Троянда". У них в асортименті було так зване сандвіч-морозиво, але Ольга дізналася, що з постачальниками вафлі у них час до часу були проблеми. Ми запропонували якісний продукт і чесну співпрацю. У нас з усіма партнерами роками діє незмінне правило: ніколи нікого не обманюємо".

Успішна співпраця з "Трояндою" дозволила стати на ноги упродовж двох-трьох років. Але бізнесмени розуміли, що повністю залежати від одного підприємства надто ризиковано, тож відважилися шукати нову нішу. Для цього у Цейків є перевірений метод: не знаєш, що виробляти – подивися у магазині, який продукт завозять з-за кордону. Так загорілися ідеєю створити пекарню солодощів.

"Тут ми знову стикнулися з проблемою інвестицій. Італійське обладнання для печива, яке нам сподобалося, коштувало 28 тисяч доларів. То були величезні гроші! – розповідає пан Юрій про новий період семейної бізнес-історії. – Для порівняння, однокімнатна квартира у Луцьку коштувала всього 8 тисяч. Та нам вдалося знайти вихід: придбали б/у обладнання, відремонтоване виробником, але значно дешевше. В Україні купили ще піч і близько року вчилися робити готовий продукт. Врешті довелося запросити технологів з Польщі, які налагодили нам процес, розробили рецептури.

Відтоді, з 1998 року, всю увагу перевели на новий бізнес, а обладнання для вафель продали".

Стати на ноги, як вважає Цейко, дозволила тодішня податкова політика: приватні підприємці платили єдиний податок, що дозволяло вільні кошти вкладати у розвиток справи. Але з 2005 року, коли з'явилася потреба у більшій кількості працівників, "Ласка" стала приватною фірмою. П'ять років знадобилося волинським пекарям, щоб вийти на теперішню потужність виробництва – 100 тонн щомісяця.

Секрет успіху – цілковита довіра
На сімейному підприємстві Цейків нема директора чи заступника, бо все звикли робити разом.

"Дружина ніколи не буде сприймати чоловіка як директора і робити, що їй накажеш. Тим паче, я не скажу, що краще розуміюся на виробництві, ніж Ольга. Тож моя роль як керівника ходити по кабінетах, оформляти документацію, а також ремонт обладнання, охорона праці. Дружина у нас відповідає за технології, рецептури, фінанси. Та від 1 грудня, коли я активно включився у події Євромадану, а згодом очолив Луцьку РДА, на неї звалилося значно більше роботи, за що, звичайно, жінка сердиться. Але робота налагоджена, все стабільно працює", – каже Цейко і зазначає, що заборона чиновникам провадити бізнес звучить абсурдно. – Я мусив продати фірму, закрити підприємницьку діяльність, бо йшов на державну роботу.

У цьому є сенс, коли бізнес напряму пов'язаний з державними коштами. А коли це сімейне підприємство, де працюють дружина і діти, то не бачу жодної проблеми. Хай де я працював би, а все одно переживаю за підприємство", – зізнається Цейко.

Не менш важливою є "посада" сестри дружини, яка живе з Цейками і виконує обов'язки майстра виробництва: дає завдання на робочу зміну, розставляє людей по робочих місцях, веде склад, замовляє сировину тощо. Звичайно, задіяні у бізнесі й діти.

"Донька Вікторія зараз у декреті й не має можливості працювати постійно, але у бухгалтерії допомагає. Вона за освітою економіст. 23-річний син Дмитро теж уже почав допомагати у роботі. Вони із зятем, який теж потрохи вникає у сімейну справу, майструють обладнання, працюють і водіями, і постачальниками, відповідають за охорону праці. Вважаю, що сімейна справа – найкраще, що може бути, бо базується на довірі", - впевнений Юрій Цейко.

Для газети "Сім'я і дім"