Поділитись:

«Коля, ти мені приснись»: чим живе Тамара Головань, вдова луцького скульптора

Автор: Міла Роспопа |
Неділя, 03 липня 2022, 17:00

— Ви, мабуть, думаєте, що зараз побачите якісь хороми. Нема тут хоромів. Тут жив аскет. 

Так каже Тамара Головань, і запрошує мене до хати. Її хату знають всі у Луцьку. В ній були тисячі людей з цілої країни, з інших країн теж. А тепер тут вона, кілька котів, калоші, повні горіхів, і мовчазні портрети, з яких на неї дивиться її чоловік. Пані Тамара – вдова відомого луцького скульптора. Його не стало на початку лютого. 

Цього лютого Україна втратила так багато, що страшна втрата Миколи Голованя загубилася поміж некрологів. І Тамара, його вдова, не наважується говорити про свій біль публічно. Говорить тільки про свого чоловіка, який був для неї цілим світом, і справу якого вона з останніх сил намагається зберегти. 

Ми навідалися до луцького Будинку скульптора, аби дізнатися, як він живе без господаря, та що з ним буде далі. 

 

 

ЩО БОЛИТЬ ТАМАРІ ГОЛОВАНЬ

— В цей момент поставити свою особисту біду вище нашої загальнонаціональної було би надто зухвало з мого боку... Я переймаюся тим, що страждає моя Україна, народ. Мій особистий біль – він в мені. Після втрати Миколи Микитовича для мене світ існує так, як біжить стрічка кіно – ніби тут поряд, тільки я ще не в ньому. 

Ми сидимо у невеликій кімнаті з височенною стелею. Тут темно і прохолодно. На стелі майстерні візерунки, у стіні за спиною жінки – величезний камін, в якому з лютого не горів вогонь. На столах і комодах хаотично громадиться безліч атрибутів старості – ліки, чеки, книжки – молитовні і ні, а також фотографії. Їх вона дивиться, і згадує все. 

— Так ми і живем. Я нічого не рухаю – нема бажання. Я людина не медійна, і не маю досвіду розмови із журналістами. Хоча, пропрацювала у школі багато років, і здавалося б, говорити можу. Це Микола Микитович за стільки років не боявся вже ні софітів, ні камер, вільно давав інтерв'ю. А я...

Я щось ніколи не зважала, скільки йому років. А люди часто казали: «Ти знаєш, попри роки, він так достойно виглядає, і саме головне – має світлий розум». Він дуже начитаний, і по своїй душі був дуже добрим. Оспівував матінку Господню, любов, материнство, дитячі скульптури у нього є, анімалістика. Це все свідчення того, що в нього була світла душа. 

 

 

Пані Тамара заварює чай, а очі її бігають кімнатою. Тут нічого не змінилося після смерті її чоловіка. Стало тільки якось порожньо – порожнеча боляче відчутна. Тут, каже, вони удвох і жили. Микола Микитович ночував у глибокому кріслі під каміном, а вона – на розкладному кріслі біля столу. За кімнатою з каміном є ще крихітні кухня і ванна. Над нею – просторий другий поверх, який скульптор так і не встиг привести до ладу. Трохи далі, у незавершеній частині будинку – величезна галерея зі скляним склепінням. Звідти сонячне світло падає на купу зваленого брухту – проекти майстра, яким не судилося бути втіленими. 

 

 

— Не хочу виходити за межі цієї кімнати, за межі майстерні. Тут я дивлюся його портрети. А очі у нього – як живі. Так і розмовляю з ним, розказую, які в мене плани, і кажу: «Коля, ти мені приснись, і підкажи, що я роблю не так, як зробити краще». І так ми з ним далі удвох.  

Після його смерті я потрапила у лікарню із серцем. Мені запропонували шунтування, і я попросила його: «Коля, подай мені якийсь знак». Я так зрозуміла, що він заперечує проти цього втручання, і написала відмову. Богу дякувати, це вже чотири місяці почуваюся краще. Думаю, Бог мені ще дасть трохи часу, бо в мене є мрії. І хоч в моєму віці важко безтурботно про все думати, я хочу щось зробити у його пам'ять. 

 

ВЕЛИКЕ КОХАННЯ ЛУЦЬКОГО СКУЛЬПТОРА

Микола і Тамара Головань прожили у шлюбі 50 років. У них народилося двоє дітей – син Микола і донька Наталя. Пані Тамара розповідає, що у шлюбі не завжди було легко, а проте кожен її спогад повний любові і вдячності. 

Вона була на третьому курсі луцького педінституту, коли познайомилася з молодим харизматичним художником. Він її полонив одразу, так вони і почали зустрічатися. А потім через рік Микола прийшов до її батьків і попросив руки. 

— З нього такими маленькими крапельками скочувався піт – так він хвилювався. Зразу сказав татові: «Батько, я прийшов просити руки вашої дочки». Мама сказала, що я ще така молода. А він пообіцяв мене берегти. Пообіцяв, що у нас все вийде. 

Любити Миколу було нелегко, розповідає Тамара.

— Він був прекрасний легінь, мав дуже багато прихильниць. Я не можу викинути це з його життя. Багато було друзів, компаній. Молодим він часто мандрував і з нами, і без нас. Мені треба було прийняти це, або ні. Я зрозуміла, що настільки до нього прив'язана...

 

 

Мами у скульптора не стало у 15 років, а тата у 30. Він був на світі один – не було ні тітки, ні дядька, ні племінників, розповідає жінка. Вона не могла залишити його самого, і завжди простягала руку допомоги. 

Микола Головань любив гарні компанії, і у їх з Тамарою домі двері завжди були відчинені для добрих друзів. Але понад усе у майстра була робота. 

— Якщо він уже входив у роботу – для нього не існувало нічого. У хаті вже могла сидіти компанія, але якщо у нього залишався розведений розчин, або якщо була робота, він казав: «друзі, ви побудьте. Можете починати, піти на річку скупатися, готувати щось на стіл. А я пізніше прийду». Але коли вже робота була закінчена – він ставав можна сказати головою компанії. Такий він був щирий, і так умів об'єднати за столом усіх – і молодих гостей, і людей старшого покоління. У нього була відкрита і товариська натура. 

Микола збирав друзів за столом у хаті, або у невеликому гарно оздобленому куточку двору, який він присвятив пам'яті свого сина. Микола Головань молодший загинув у червні 2005 року. Цей удар долі родина скульптора заледве витримала.

— Наша дуже велика втрата, яка не забудеться ніколи. Наш син. Наша найбільша надія був цей легінь. І тепер я мушу молитися за їхню світлу пам'ять.

Так говорить жінка, і ходить спорожнілим подвір'ям, раз за разом торкаючись до кам'яних портретів своїх Микол. Нагріті червневим сонцем рідні риси її дещо заспокоюють. Вона говорить з ними, молиться до них і за них. 

 

 

— Довгий час він працював без визнання, хоч прості люди схилялися до нього. Я дякую місту і тим, хто подав його кандидатуру на звання «Почесний громадянин Луцька» у 2016 році. Це йому надало такої харизми! Він зрозумів, що оце нарешті прийшло визнання. У нього нема ні «народного», ні «заслуженого». Він просто почесний громадянин свого рідного міста.  Жодної зверхності у нього ніколи не було. Ви бачите, як ми живемо. Він казав: хліб, щось до хліба, келишок доброго вина і гарна компанія – це для нього насолода. 

Останнім часом майстер уже не міг ходити. І так радів, коли хтось до нього приходив, розповідає жінка. Серце скульптора працювало тільки на 25%. Лікар казав, що треба міняти серце, але цього так і не зробили. Микола Головань почав важко дихати. У нього відмовляли нирки, і дуже боліли ноги. Так і відійшов майстер. 

— Це було неочікувано, адже у нас ні заповіту, ні дарчої нема, навіть ніколи не було мови про це. Я не чекала цього фіналу так швидко. Він мав здоровий розум, в руках був сильний. Його підвів мотор. І ноги. Ноги були спухлі, страшні. Він говорив: «Томочка, як воно мені пече»! І я не могла нічим йому допомогти. Тільки перемотувала, давала знеболювальне, і казала, що все пройде. Казав: «ти мені нічого не жалієш, і якби не ти, я би вже давно відійшов. А тебе, Томочка, як не стане, мене довго не буде». А тепер я думаю: тебе ж, Коля, не стало. Чи довго я ще побуду? Я думаю тільки одне: ще трошки побути, щоб дітям і внукам допомогти. Щоб влада нам із цим домом допомогла. 

 

ЩО ЧЕКАЄ НА «БУДИНОК З ХИМЕРАМИ»

Зараз у великому домі живе тільки пані Тамара. Вона доглядає троянди у дворі, годує котів. Вона відкриває двері і зустрічає людей, які продовжують приходити на їх двір навіть після смерті майстра. Вона перебирає архіви. Жінка вірить, що коли Україна переможе, у міста знову будуть ресурси, аби привести до ладу справу життя її чоловіка, і зробити Будинок музеєм.

Важливі роботи Миколи Голованя позаносили у гараж, ескізи і графіку зібрали на великому столі у «асамблейній кімнаті», яку подружжя привело до ладу минулого року. Щоб усе систематизувати і виставити на огляд, треба багато часу, багато рук і ще більше грошей, каже жінка. 

— Тут реставрації багато, роботи багато, і я дякую міській раді. Вони допомогли мені в цю трагічну хвилину. Вони мене підтримали, коли треба було робити похорон, і зараз приходять небайдужі і теж підтримують. І я зараз осягаю все очима. Мені хочеться, щоб це був приватний музей, або ж наполовину муніципальний. Так, як є музей Гончара, чи інші музеї. Тільки мені хочеться, щоб була залучена моя родина. Щоб мала місце і донька – дизайнерка за професією, і невістка з сином щоб не залишилися осторонь. Ми разом. Нашої родини небагато, але ми разом.

 

 

Музей міг би розміститися у великій залі. Тільки зараз тут – купа мотлоху: старі будівельні конструкції, красиве каміння, перший мотоцикл скульптора,  різні вази, кошики, незавершені роботи. І сама кімната не готова ще бути музейною – потрібно привести до ладу стелю, очистити стіни, постелити підлогу, зробити стелажі, на які можна було би виставити роботи майстра.

— Це треба мішки грошей. І треба ще силу людську. Я говорила йому: «Коля, тобі не одне життя треба жить, тобі треба ще багато життів». Але доля вирішила інакше. Я відкрию двері цієї великої кімнати для людей. У мене і зараз нема, ні собак, ні засовів. Люди приходять, ідуть на подвір'я. Я живу, долучаючись до особистості свого коханого Миколи Микитовича. 

 

 

 

Тамара Головань просить лучан про одне: не забувати її чоловіка та того, що він створив для свого міста. Вона з усіх сил намагається підтримати цей дім, кличе друзів і знайомих робити косметичні ремонти там, де це необхідно. І сподівається, що одного дня світ побачить її Миколу таким величним і майстерним, яким він завжди був для неї. 

— І хоч здоров'я у мене дуже слабке, я надіюся, Бог ще продовжить мені трохи життя, щоб встигнути об'єднати свою родину, а потім об'єднати друзів, лучан навколо цього дому. Всі повернуться з пекла війни – і захочеться людям прекрасного. Люди побачать, що ми – українці – все можемо. Будувати, прикрасити, оздобити. Я думаю, у нас вистачить сили. 

***

Стара згорблена постать човгливими кроками рухається кам'яним подвір'ям. Минає ротонду, і світло кольорового скла грає на її безрадісному обличчі. Іде попри скульптури Божої матері, де не зачеплені часом впізнаються риси її обличчя. Іде поміж каменю і дерев, самотня та рішуча. Вона тепер – душа цього дому. У її руках – минуле і майбутнє, їй розказувати, хто тут жив і творив. Вона будує плани, і вона відчиняє двері. 

 

 

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

Надрукувати
мітки:
коментарів
07 серпня 2022
06 серпня 2022
16:59
05 серпня 2022
04 серпня 2022
21:21
17:20
03 серпня 2022
20:50
14:02