Поділитись:

Фронтові будні парамедика

Понеділок, 30 травня 2022, 11:01

Обстріли не припинялись, такі ж щільні як завжди, але в той день щось було в повітрі, знаєте – як перед грозою, було відчуття, що щось буде, повітря наелектризоване.

Обстановка не дуже, свинорилі вже дуже близько – за горбом, стараєшся про це не думати. Ми на дорозі, відрізок якої проходить крізь розрізаний горб – непогане місце – міни і снаряди в більшій мірі потрапляли в землю насипу, або пролітали далі.

…В якийсь момент почалось пекло, свинорилі встановили міномети та почали накидати між горбами. Ми з Тарасом лежимо обличчя до обличчя, в голові дурна  думка «ось це обличчя я бачу останнє в житті», біля нас крутий розвідник С який залишився, не зважаючи на те, що до крові натер ноги – тепер він воює в самих шкарпетках.

Приліт. Дзвін у вухах через який чую «лікаря, є поранені», я збиваючи лікті плазуючи лізу на звук і досягши цілі одним рухом відправляю постаждалого з дороги в виямку біля дороги. Огляд, нічого серйозного, лише подряпина.

Боковим зором бачу, що БК яке вояки залишили біля авто загорілось з жахом бачу, як бійці по не знанню біжать його гасити та розлітаються від вибухів, - «Бля мужики, чому так тупо, чому ви додаєте нам роботи?», «Бля, там стоїть наш евакуаційний транспорт це може стати кінцем, поранених дуже багато». І ще сильніше притискаюсь до землі закриваючи постраждалого.

Часу чекати немає, треба працювати, поранені не можуть чекати. Зриваюсь, боковим зором бачу, що Тарас вже працює, значить наступний – мій. Масивна артеріальна кровотеча з нижньої кінцівки, думати немає часу. Роблю помилки які на курсах сам забороняю строго робити – власним турнікетом, без рукавичок починаю надавати допомогу. Відчуття на руках як ніби засунув руки під струмінь теплої води, але вода якась не така – в’язка та липка, м‘яз як желе – наслідок міно-вибухової. Кровотеча зупинилась, треба ноші. Руки мало не по лікті в крові – «похуй».

Лечу до авто, місце вибуху, два бійця – один обличчям до верху, видно одразу 200, ні з чим не сплутати цю восковість рис та цей дитячо-злякай з емоціями болю на обличчі які назавжди застигли назавжди. Другий обличчям донизу, піднімаю однією рукою, калюжа крові, тут мені вже нічим допомогти.

Беру ноші, паралельно оглядаю авто – життєво важливі органи машини не задіті, колеса цілі, а сусіднє авто мало не на половину розрізало уламками. Знову пощастило. Я в шоці. Працюємо.

Вантажимо, 5 до нас, ще двох забирає до себе розвідник. Ще кілька приходів, але ми їх не чуємо – дурна тема, коли працюємо вже нічого не чуємо.

Летимо на госпіталь. На спідометрі цифра не опускається нижче 120, дорога під постійними обстрілами.

Вивантажуємо, мию кров з салону та рук. І лише одна думка «Бля, нам знову все вдалось, значить їбошим далі».

Перерахуйте гроші луцьким волонтерам для забезпечення наших військових на фронті. Допомогти нашим ЗСУ можна тут.

Опубліковано з дозволу автора. Оригінал.

 

Надрукувати
мітки:
коментарів
30 січня 2023
22 січня 2023
21 січня 2023
17 січня 2023
08 січня 2023
01 січня 2023
29 грудня 2022
18 грудня 2022
05 грудня 2022
03 грудня 2022
19 листопада 2022
14:56
16 листопада 2022