Фронтові будні парамедика

Обстріли не припинялись, такі ж щільні як завжди, але в той день щось було в повітрі, знаєте – як перед грозою, було відчуття, що щось буде, повітря наелектризоване.

Обстановка не дуже, свинорилі вже дуже близько – за горбом, стараєшся про це не думати. Ми на дорозі, відрізок якої проходить крізь розрізаний горб – непогане місце – міни і снаряди в більшій мірі потрапляли в землю насипу, або пролітали далі.

…В якийсь момент почалось пекло, свинорилі встановили міномети та почали накидати між горбами. Ми з Тарасом лежимо обличчя до обличчя, в голові дурна  думка «ось це обличчя я бачу останнє в житті», біля нас крутий розвідник С який залишився, не зважаючи на те, що до крові натер ноги – тепер він воює в самих шкарпетках.

Приліт. Дзвін у вухах через який чую «лікаря, є поранені», я збиваючи лікті плазуючи лізу на звук і досягши цілі одним рухом відправляю постаждалого з дороги в виямку біля дороги. Огляд, нічого серйозного, лише подряпина.

Боковим зором бачу, що БК яке вояки залишили біля авто загорілось з жахом бачу, як бійці по не знанню біжать його гасити та розлітаються від вибухів, - «Бля мужики, чому так тупо, чому ви додаєте нам роботи?», «Бля, там стоїть наш евакуаційний транспорт це може стати кінцем, поранених дуже багато». І ще сильніше притискаюсь до землі закриваючи постраждалого.

Часу чекати немає, треба працювати, поранені не можуть чекати. Зриваюсь, боковим зором бачу, що Тарас вже працює, значить наступний – мій. Масивна артеріальна кровотеча з нижньої кінцівки, думати немає часу. Роблю помилки які на курсах сам забороняю строго робити – власним турнікетом, без рукавичок починаю надавати допомогу. Відчуття на руках як ніби засунув руки під струмінь теплої води, але вода якась не така – в’язка та липка, м‘яз як желе – наслідок міно-вибухової. Кровотеча зупинилась, треба ноші. Руки мало не по лікті в крові – «похуй».

Лечу до авто, місце вибуху, два бійця – один обличчям до верху, видно одразу 200, ні з чим не сплутати цю восковість рис та цей дитячо-злякай з емоціями болю на обличчі які назавжди застигли назавжди. Другий обличчям донизу, піднімаю однією рукою, калюжа крові, тут мені вже нічим допомогти.

Беру ноші, паралельно оглядаю авто – життєво важливі органи машини не задіті, колеса цілі, а сусіднє авто мало не на половину розрізало уламками. Знову пощастило. Я в шоці. Працюємо.

Вантажимо, 5 до нас, ще двох забирає до себе розвідник. Ще кілька приходів, але ми їх не чуємо – дурна тема, коли працюємо вже нічого не чуємо.

Летимо на госпіталь. На спідометрі цифра не опускається нижче 120, дорога під постійними обстрілами.

Вивантажуємо, мию кров з салону та рук. І лише одна думка «Бля, нам знову все вдалось, значить їбошим далі».

Перерахуйте гроші луцьким волонтерам для забезпечення наших військових на фронті. Допомогти нашим ЗСУ можна тут.

Опубліковано з дозволу автора. Оригінал.