«Водії приїжджали – і в них відбирало мову»: луцький волонтер возить допомогу у гарячі точки (інтерв'ю)

Ми записали цю розмову одного сонячного пообіддя 18 березня, на тихій і спокійній лавочці «Сіті Парку» у Луцьку. Івану Тищуку 40 років, у нього сім'я, діти і невеликий бізнес. Його бізнес і його звичне життя зупинилися зранку 24 лютого, коли росія почала повномасштабне вторгнення в Україну. 

З того часу Іван та кілька однодумців організувалися і почали возити допомогу. Забрали буси, які працювали у бізнесі, напакували їх гуманітарною допомогою, і відправили туди, де їх найбільше чекали – у села поруч із Бучею, Ірпенем, Києвом. Везли все, що було потрібно. Все, що знаходили у волонтерських штабах Луцька. Водії і досі додають тисячі кілометрів, раз у раз беручи курс туди, звідки всі переважно тікають. 

Іван керує всім із Луцька. Він займається логістикою, шукає необхідне і всіляко намагається бути корисним своїй країні. Його телефон розривається від дзвінків, а проте чоловік небагатослівний. Говорить просто і по справі. Говорить, що треба працювати. Зараз – на перемогу, а далі – на те, щоб відбудувати країну. 

Про волонтерство і перевезення, про війну і те, як вона нас змінила – у короткій розмові для сайту луцьких новин «Конкурент». 

 

— Іване, чим ви займалися до того, як почалося вторгнення?

— Робив садові меблі, столи, ліжка. Маю невелике підприємство, і в мене працюють хлопці столяри. 

Коли почалося повномасштабне вторгнення 24 лютого, у мене, мабуть, як і у всіх, був шок. Ніхто не розумів, що трапилося, що це робиться. Хоч і були прогнози кілька місяців поспіль. Ми в них не вірили, ніхто не вірив. Перший день, мабуть, ніхто себе не міг зловити. Не міг зрозуміти, як діяти, і який вихід із ситуації шукати. На другий день ми зібралися з думками і включилися у волонтерство. 

Робили те, що могли – допомагали зводити блокпости по всьому Луцьку, пісок привозили, блоки фундаментні. Допомагали теробороні звозити потрібні матеріали, аби захищати наше місто. 

Ми зібралися групою друзів, скинулися грошима, хто скільки міг, купили цілу машину медикаментів. Порозвозили все це по блокпостах. Тоді ми ще не знали, що і куди потрібне першочергово, бо агресор наступав на Україну з усіх сторін. Ми купували все: ліхтарики, акумулятори, солярку, каністри, пісок, бетонні плити, блоки... До нас дзвонили волонтери і казали, що й куди потрібно. 

— Скільки вас у цій компанії волонтерів?

— Не скажу, що ми волонтери. Це мої однодумці. Нас орієнтовно 15 чоловік. Ми розділилися, і кожен робив своє. На початку ще коктейлі Молотова в Луцьку готували, то ми шукали для них пляшки, з'їздили на хімрезерв і купили ацетон, 400 літрів бензину, і бусами розвезли на місця, де все це робили. В перші дні ми займалися таким. Ліхтарики, теплий одяг возили, їжу і медикаменти на блокпости...

— Коли стало зрозуміло, що в Луцьку трохи спокійніше, ніж в інших містах, чи змінилося ваше бачення волонтерства?

— Якось так плавно ми включилися в координацію волонтерського руху. Їздили по всіх волонтерських організаціях, збирали продукти харчування, медикаменти, товари для дітей, засоби гігієни. У друзів є буси, і ми їх завантажували і відправляли, куди треба. 

— Як ви перейшли від допомоги Луцьку до перевезення волонтерки у зону бойових дій?

— Нам почали телефонувати друзі з Києва, Коростеня, Боярки, Гостомеля, Ірпеня, Бучі, Ворзеля... Телефонували і казали, що там катастрофа. До когось не можна додзвонитися, хтось мертвий, що переступають люди через людей, коли тікають. Із цих дзвінків спершу толком і не можна було зрозуміти, що саме потрібно, і яким чином ми можемо допомогти. 

Але допомога почалася моментально. Мабуть, всі українці в шоці з того, як швидко ми згуртувалися на фоні спільної біди. Це видно звідусіль. Всі чимось займаються і працюють хто на оборону, хто на волонтерство, хто на гуманітарну допомогу і так далі. 

Особисто нам почали надходити дзвінки з переліком потреб від знайомих із київських штабів тероборони, від мерій міст та різних військових груп. Наші телефони передавали одне одному, і зрештою на волонтерів із Волині виходили київські лікарні. Ми налагодили логістику в Україні та за кордоном. До сьогодні нонстоп координуємо машини – завантажуємо, відвозимо, забираємо, зустрічаємо і таке інше. 

Нещодавно почали отримувати офіційні листи з мерій Коростеня, Ірпеня, Боярки. Коли почалася евакуація людей з Ірпеня і Бучі до Боярки, ми возили туди медикаменти, їжу, засоби гігієни і теплу одежу. 

— Як змінилося ваше життя?

— Тепер я постійно на телефоні. Тут треба щось знайти, там скомунікувати, туди відправити машину. У мене було невеличке підприємство, і налагоджена робота. Інколи міг за годину 5 дзвінків отримати, а інколи за пів дня так ніхто і не зателефонує. А зараз дзвінок на дзвінкові. На це інтерв'ю я їхав чотири дні. Знаходимо машини, займаємося логістикою.

От буквально щойно товариш приїхав, вивантажив людей, і каже «їдемо грузитися». Ми розуміємо, що людей, які хочуть втекти від війни, багато. І всім їм потрібен транспорт. У мене в самого у будинку живуть чотири сім'ї. Безкоштовно. Привіз їм все, що потрібно. Живуть дві сім'ї з Чернігова, одна з Харкова, і одна з Конотопа. 

 

— Ви рахували, скільки вже перевезли допомоги за цей час?

— На сьогодні вже більше 30 бусів, і це враховуючи 3-5-тонники. У бусах, де є місця для пасажирів, ми по дорозі назад забираємо біженців. Привозимо їх у центри допомоги біженцям у Луцьку. В першу чергу це люди похилого віку, діти і жінки. Забирали також інвалідів і людей з особливими потребами. 

Зараз вертаються перші два буси, які їхали у гарячі точки – до Сум, Чернігова, Миколаївської області. Вже нашим хлопцям надали більші автобуси, і ми можемо везти більше допомоги. 

Намагаємося робити все офіційно – просимо мерів міст надсилати на електронну пошту Волинської ОВК листи із переліком необхідної допомоги. В перші дні, звісно, все робилося хаотично, а зараз вже більш налагоджена система. Єдине, що ми завжди робили фото і відеозйомку того, що привозили. 

— До речі, про організацію волонтерської допомоги. В перші дні вона і справді була доволі хаотичною, на емоціях. Тим не менше, допомога доходила, куди треба. Зараз волонтерство більше забюрократизоване і упорядковане. Чи відчули ви на собі ці зміни?

— Звісно, відчули. Зараз у більшості пунктів збору волонтерської допомоги, на які ми заїжджаємо бусами у Луцьку, треба офіційні листи із конкретними запитами. Потрібно зідзвонюватися, узгоджувати. А раніше в нас все було доволі спонтанно. Навіть серед своїх друзів збиралися, хто чим може, допомагали. Хтось 30 мішків картоплі, хтось 50 банок сала. Ми все збирали і відвозили. 

Зараз все стало більш офіційно. Не можу сказати, на краще це, чи на гірше. Якщо таке рішення прийняла військова адміністрація, вони, мабуть, краще знають, ніж ми. 

— Ви згадували, що саме зараз вертаються перші буси з передової. Скажіть, водії не бояться туди їхати?

— Бояться. Страх є. Але, мабуть, патріотизм переважає страх. Будь-кому було би лячно свідомо їхати у «гарячі точки», де в будь-який час може трапитися що завгодно. Коли наші їхали з Києва, то тут, то там були вибухи, над ними щось пролітало. Водії надивляться на постах на спалену техніку, на тіла, що валяються при дорозі. 

— Що було найнебезпечнішим?

— Мабуть, небезпечно було відправляти буси в район Макарова, Боярки та Ірпеня. Коли хлопці їхали, вони приїжджали, і в них відбирало мову. Все, що вони слухали, все, чого там набачилися... Поранені люди тягнуть від небезпеки дітей, хтось кричить, плаче, військові допомагають, рятувальники допомагають, поранених піднімають з підлоги, сунуть, разом із ними там падають... Це бойня. Це пекло. І це страшно. 

— Ця війна викликає багато таких емоцій.

— Так. Але головна моя думка найперше – щоб війна чимшвидше закінчилася. Сьогоднішнім днем, вчорашнім днем закінчилася. Ідеально – щоб взагалі ніколи не починалася. Ми її не хотіли, жоден українець не хотів цієї війни, весь світ її не хотів. Весь світ знає про диктатора, який оскаженів. Стільки горя і стільки крові пролито... Я не можу навіть підібрати для цього слів...

— Але ви і далі продовжуєте волонтерити. Як довго ви плануєте це робити?

— Доки триватиме війна. Тому що будь-яку справу потрібно доводити до кінця. Завжди і будь-якими зусиллями. Коли вже буде спокійна голова і спокійна душа, ми будемо включатися в роботу і перемикатися на бізнес. Піднімати економіку. 

 

— Що найперше ви зробите, коли ми переможемо?

— Напевно, у нас у всіх буде хвилина, година, доба, а то й кілька діб скорботи за тими, хто загинув. За дорослими і дітьми, за військовими і спецпризначенцями. Точно ми не будемо з концертами святкувати. Це буде шалене горе, шалений траур на всю Україну, і на всі країни світу. Ми підемо молитися в церкву за всіх, хто не дожив до цього дня. Це, мабуть, я зроблю найперше. 

А тоді візьмуся до справи. Ми будемо відбудовувати все, що знищила ця війна. У мене є будівельне риштування, бетономішалки. Всім цим я готовий допомагати і відправляти туди, куди це потрібно. Будемо щось робити. 

Україна вже змінилася. Вона стала єдиним цілим. І цього ніхто від нас не відбере.  

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

• Із підборів у берці: луцька модельєрка і її донька стала на захист України
• Щоб порахувати жертв у Бучі, треба ще два тижні, – Монастирський
• Британія має намір лібералізувати торгівлю з Україною і допомогти з розмінуванням, – Джонсон